Літературна маска. Сезон 1

Вітаю всіх учасників гри!!!🎰🎲

Розпочинаємо шостий тур "Літературної маски" 🎭

А це означає, що у нас залишилась рівно половина учасників🥁Вітаю з цим усіх і сподіваюся ви ще не занудьгували.

В цьому турі у нас п'ять учасників і наш джокер 🃏Фантом. І ось які жанри їм дісталися цього разу:

1: Герміона Ґрейнджер - Жахи;

2: Йеннефер з Венґерберга - Темне фентезі;

3: Шерлок Холмс - Любовний жанр;

4: Міс Марпл - Космічна фантастика;

5: Джульєтта Капулетті - Реалрпг;

6: Фантом - Наукова фантастика.

Як завжди, дуже довго обирав який саме уривок взяти, але, здається знайшов ідеальний. 😈 Хто здогадається звідки він?

"Коли Ровена помітила спрямовані на неї очі тамплієра з палючими, немов іскри на вугіллі, вогниками, вона з почуттям власної гідності опустила покривало на обличчя на знак того, що настільки пильний погляд їй неприємний. Седрик побачив її порух і вгадав його причину.

— Сер лицар, — сказав він, — обличчя наших саксонських дівчат бачать так мало сонячного проміння, що не можуть витримати настільки довгий і пильний погляд хрестоносця.

— Якщо я провинився, — відповів сер Бріан, — перепрошую, тобто прошу леді Ровену вибачити мене; далі цього не може йти моя смиренність.

— Леді Ровена, — сказав абат, — бажаючи покарати сміливість мого друга, покарала всіх нас. Сподіваюся, що вона не буде настільки жорстокою до того блискучого товариства, яке ми зустрінемо на турнірі.

— Я ще не знаю, чи вирушимо ми на турнір, — мовив Седрик. — Я не охочий до цих марнотних забав, які були не відомі моїм пращурам тоді, коли Англія була вільна.

— Проте, — сказав пріор, — дозвольте нам сподіватися, що в супроводі нашого загону ви зважитеся туди вирушити..."

У нас середина гри, і на черзі історія новога Фантома, ось що він розповідає про себе:

(Аж самому цікаво хто це)

Доброго усім дня. Зізнаюся, що пропозиція побути Фантомом стала для мене повною несподіванкою. Визнаю чесно – я вагався і трохи боявся. Тому що конкурувати з п’ятьма Слободянами, то та ще халепа. Але я все ж таки погодився. Чому? Тому що мені подобаються розумні люди, бо я також люблю читати сторінки Фейсбуку. А ще один мій знайомий мені сказав, коли дізнався про мою участь у грі: «Не бійся досконалості. Тобі її не досягти». Я думаю, багато хто здивується, коли дізнається, що в мене дійсно є талант. Іноді це так тисне: чому Бог дав мені мій талант, мій дар, моє бачення всесвіту? Але я знаю, що з ним краще не сперечатися. Ніхто у світі зі мною не зрівняється. Я думаю, що у кожного десятиліття був свій блондин - ікона. Нині це я. Я дивлюся на свої фотографії й розуму не докладу, хто може мати кращий вигляд. Всьому цьому я завдячую своїм батькам. Особливо матері й батькові. У мене є думки з усіх питань. Дуже глибокі думки. Щоправда, іноді я з ними не згоден.

Я нічого не сприймаю серйозно. Зокрема й себе. Я вірю в те, що я наговорив, і в протилежне до того, що я наговорив. А це означає і протилежне тому, що я наговорив вам! Іноді я вдаю, що я нормальний. Але потім мені стає нудно, і я знову стаю самим собою.

Боже збережи психіку тих, хто сприймає мене серйозно!

😎 У Фантома було завдання переписати уривок під Наукову фантастику , як він впорався?

Неприємний, імпульсний звуковий сигнал повідомив, що закачування біобульйону в об'єкт закінчено. Ровена злякано підхопилася на своєму стільці й, протираючи заспані очі, кілька секунд намагалася зрозуміти де вона і що, взагалі, тут коїться. Червона лампа приладу миготіла в такт дратівним звукам, вихоплюючи з напівтемряви лабораторії з'єднані між собою проводами та трубками нагромадження колб, пробірок, електричних апаратів і ще чорт знає чого, що професор стягнув сюди за останні роки. Призначення половини з цих штукенцій, Ровена й досі не знала.

— Сер, — збуджено гукнула дівчина до чоловіка, який спокійно похропував, поклавши велику, сиву голову на складені на столі руки. — Професор Седрік. Процес завершено.

Останнє слово спрацювало, наче кодове слово гіпнотизера, почувши яке, піддослідний повертається у реальність. Чоловік за столом різко випрямився та, наче ці пів години сну повністю компенсували йому ті три безсонні доби виснажливої праці, бадьорим, впевненим голосом звернувся до асистентки:

— Показники?

Ровена кинулась до екрану стаціонарного медичного Трикодера.

— «Датчик-зонд» відокремився успішно, — через секунду доповіла вона перші результати.

— Відсоток обробленої площі?

— П’ятдесят два. Відхилень не зафіксовано.

— Добре. Гемодинаміка? — не піднімаючи голову від зошита, куди він швидко занотовував відповіді Ровени, задав Седрік наступне питання.

— Різниця гідростатичного тиску в різних ділянках кровоносної системи спостерігається, але це не критично. А чого ви звете його лицар Бріан?

— Ну, «Бріан» було написано на контейнері у якому його привезли сюди, — професор посміхнувся, продовжуючи щось шкрябати у своєму зошиті. — А ще у кутку контейнера я бачив печатку у вигляді двох вершників на одному коні. А це, якщо я правильно пам’ятаю свій шкільний курс всесвітньої історії, знак Тамплієрів — Ордену бідних лицарів Христа, який було знищено у далекому 1307 році. Реакція тканин на біобульйон?

— Відторгнення не зафіксовано. Боюся забігати наперед, але мені здається, що це ваше варево нарешті працює!

— Не швиди, — перебив асистентку професор, але було видно, що він теж у захваті від результатів.

— Сподіваюся, що наші таємні господарі якось відзначать вашу перемогу? Може банкет влаштують? — не вгамовувалася Ровена.

— Я ще не знаю, чи вирушимо ми на банкет, — мовив Седрик. — Я не охочий до цих марнотних забав, але смачно попоїсти я б зараз не відмовився.

У цей час Ровена помітила спрямовані на неї очі піддослідного з палючими, немов іскри на вугіллі, вогниками. Вона з почуттям тривоги, з почуттям якогось стародавнього страху, що видала її підсвідомість, швидко опустила покривало на його обличчя. Седрик побачив її порух і вгадав його причину.

— Сер лицар, — сказав він, — обличчя дівчат нашої лабораторії бачать так мало сонячного проміння, що не можуть витримати настільки довгий і пильний погляд хрестоносця. Правда, Ровено? Тебе ж бентежить погляд цього благородного тамплієра?

— Мені подобається ваш настрій, професоре, але мене бентежить не стільки погляд, як те, чому він взагалі дивиться. Відповідно протоколу, нейросинаптичний процесор підключається тільки після повного сканування і стовідсоткової готовності біологічного тіла об’єкта. Чи я щось не знаю?

— Якщо я провинився, — з під покривала почувся глухий, неприродний голос, — перепрошую, тобто прошу леді Ровену вибачити мене; далі цього не може йти моя смиренність.

— Що коїться!? — істерично закричала молода асистентка. — Як він може балакати при неактивованому процессорі!?

У напівзатемненій кімнаті кілька чоловіків у дорогих костюмах напружено спостерігали за подіями, що коїлись у лабораторії, на великому, у всю стіну, екрані. Найстарший з них, розтягнувши тонкі, безкровні губи в якійсь подобі посмішки, мовив, не обертаючись, до інших:

— Ми можемо вважати цей проект закінченим?

— Так, Магістр, — один з чоловіків зробив крок уперед.

— Дякую за роботу, брате Локслі, — задоволено мовив старий, й надалі, наче щось згадавши, продовжив: — І передайте мої найщиріші вітання нашій Японській філії. Їх нейросинаптичний процесор перевершив усі очікування. Нехай негайно запускають виробництво.

Локслі, стоячи за спиною магістра, шанобливо вклонився.

— Брате Реджинальде, — звернувся магістр до іншого, зі стоячих позаду, чоловіків: — Як наші справи щодо збирання біологічного матеріалу?

— Процес стабільний, — широкоплечий, рудий чолов’яга став поряд з братом Локслі. — Сирія, Афганістан, Іран, Україна — безупинно постачають нам відпрацьований матеріал.

Магістр кивнув і нарешті повернувся до своєї свити. Його зморщене, вкрите пігментними плямами обличчя світилося неймовірним задоволенням.

— Сім століть! — мовив він до присутніх. — Сім століть вони вважали, що перемогли нас. Вважали, що нас більше не існує. Тепер, нарешті, ми зможемо нагадати світу про себе. Завдяки цим технологіям ми сформуємо нову, неймовірну за своїми показниками, армію і вирушимо в наш останній, переможний Хрестовий похід. Вітаю вас, браття! Незабаром ми повернемо собі світову могутність!

У кімнату, наче тіні, прослизнули офіціанти з тацями шампанського.

— Що будемо робити з Седріком та його асистенткою? — через деякий час звернувся до Магістра брат Реджинальд.

Старий запитливо поглянув на Локслі.

— Весь процес створення його біорідини ми зафіксували похвилинно, — спокійно відповів чоловік.

— А ми знаємо, що він пише у своїх зошитах?

— Він думає, що ні. Але то спеціальні зошити. Все що він пише — дублюється на наш жорсткий диск у спеціальний файл. За цю розробку треба подякувати нашим браттям з Китаю.

Гурт людей дружно зареготав.

— Тоді у старому вже немає жодної потреби, — відсміявшись, мовив Магістр. — Робіть зачистку.

На кілька секунд у кімнаті запала тиша.

— Чого злякалися? — Магістр обвів важким поглядом підлеглих. — Дайте наказ Бріану. Заразом і подивимося, на що він здатний.

У лабораторії, продовжуючи руйнувати умови протоколу, двометрова істота повільно встала зі свого крісла.

😎 В Герміони було завдання переписати уривок під Жахи, як вона впоралась?

Над замком підіймався місяць, створюючи химерні видіння у неосвітлених закутках. Десь неподалік від найменшого подиху вітру скрипів старий ясен, шкрябаючи по віконниці сухими гілками. Ухкала сова в очікуванні на чергове полювання. Але все це перекривав протяжний надривний вий самотнього вовка, що проникав так глибоко всередину, змушуючи нервувати навіть найдосвідченіших.

У внутрішньому дворі стояла група людей. Дівчина у довгій темній сукні мала високу зачіску, яку ховало відкинуте назад чорне покривало з тонкої напівпрозорої матерії. Час від часу дівчина озиралася і було видно, як її тілом пробігало ледь помітне тремтіння.

Раптовий порив вітру відкрив ледь не єдину вцілілу шибку вікна на другому поверсі й гепнув нею об стіну. Дівчина зойкнула і тут же затулила рота руками. Вона вже шкодувала, що приїхала сюди. Ідея середньовічної пригоди з повним зануренням до тогочасної атмосфери зараз не здавалася вже такою привабливо-романтичною, як спершу.

Вона помітила спрямовані на неї очі чоловіка, що грав роль тамплієра. Вони, здавалося, горіли, мов жарини у печі, на блідій навіть у темряві шкірі, й готові були пропалити у ній діру – так пильно він її розглядав. Ой яким же недобрим був цей погляд! Він викликав додаткові хвилі тривоги, що підіймалися з глибин підсвідомості.

Єдиним виходом було втекти звідси якнайдалі, але цікавість все ще переборювала це бажання. Тому вона просто скористалася покривалом, опустивши його на обличчя, ніби висловлюючи своє прагнення забути цю місцину, як страшний сон, заховатися від того, що бачила.

Тишу, яка раптово загусла, вкриваючи шкіру липким шаром поту, перервало хрипле каркання ворона, розбудженого незваними гостями замку.

Седрик, чоловік у темному костюмі, який був удвічі старший за них, продовжував грати свою роль.

— Сер лицар, — обличчя наших саксонських дівчат бачать так мало сонячного проміння, що не можуть витримати настільки довгий і пильний погляд хрестоносця.

— Якщо я провинився, — відповів сер Бріан, — перепрошую, тобто прошу леді Ровену вибачити мене; далі цього не може йти моя смиренність.

З-за рогу з’явився ще один чоловік. Він був вдягнений у довгу чорну рясу, підв’язану шматком мотузки. Виголена голова чоловіка відбивала місячне сяйво. У цій пригоді йому дісталася роль абата.

Усі завмерли, очікуючи на його репліку. Та коли він наблизився достатньо близько, то зробив ледь видимий змах рукою, і тамплієр видав високий протяжний звук, що перекрив шипіння його шкіри, на яку потрапила свячена вода.

Ровена дістала розп’яття і повільно наближалася до лицаря, змушуючи його не відводити очей від неї. Покривало, опущене на обличчя, допомагало і самій не підпасти під дію гіпнозу цієї істоти. Але ось розп’яття торкнулося шкіри вампіра і залишило глибокий слід, коли дівчина прийняла руку.

Седрик вже готував мотузку, просочену свяченою водою. Те, що ще мить було схожим на людину, тепер же шалено крутилося, скалячись і виблискуючи своїми червоними очиськами.

Бубоніння абата переросло на повноцінну молитву, що вже луною неслася поміж стінами замка, підіймаючись і розростаючись. Ровена знову затремтіла, відступаючи на кілька кроків.

Коли нарешті, істота впала на коліна і скрутилася, закриваючи себе руками, вони змогли зв’язати її. Полювання вдалося, безперечно, хоч такі забави вважалися зовсім не дівчачими.

— Леді Ровена, — сказав абат, витираючи руки, — покарала цю потвору. Сподіваюся, що вона не буде такою жорстокою до тих, кого ми зустрінемо на турнірі борців із нечистю. Достатньо лише самої присутності розп’яття, і не обов’язково псувати усю забаву.

— Я ще не знаю, чи вирушимо ми на турнір, — мовив за неї Седрік. — Я не охочий до цих марнотних забав.

— Проте, — сказав пріор, — дозвольте нам сподіватися, що в супроводі нашого загону, — він поглянув ще на двох чоловіків, які виринули з тіні, — ви зважитеся туди вирушити...

😎 В Шерлока було завдання переписати уривок під любовний жанр, як він впорався ?

Коли Ровена помічає, як дивлюсь на неї палким, немов іскри на вугіллі, поглядом, вона з почуттям власної гідності опускає покривало на обличчя на знак того, що настільки пильний погляд їй неприємний. Але ж і я, і вона прекрасно розуміємо, що це все — всього лише наша маленька гра, танець, в якому коли я роблю два кроки вперед, то вона обов’язково зробить крок назад, просто для краси і правильності танцювального визерунку наших життів.

Взагалі, кожен її рух для мене, немов танцювальне па, і я ловлю поглядом кожне з них, допоки Седрик не відволікає мене:

— Сер лицар, — каже він, — обличчя наших саксонських дівчат бачать так мало сонячного проміння, що не можуть витримати настільки довгий і пильний погляд хрестоносця.

— Якщо я провинився, — відповідаю, — перепрошую, тобто прошу леді Ровену вибачити мене; далі цього не може йти моя смиренність.

— Леді Ровена, бажаючи покарати сміливість мого друга, покарала всіх нас, — припускає Седрик. — Сподіваюся, що вона не буде настільки жорстокою до того блискучого товариства, яке ми зустрінемо на турнірі.

— Я ще не знаю чи вирушимо ми на турнір, — кажу серйозно. — Я не охочий до цих марнотних забав, які були не відомі моїм пращурам тоді, коли Англія була вільною.

Як на мене, лицар завжди має бути сміливим, але ризикувати життям заради забави — це не сміливість, а дурість.

Знов дивлюсь на Ровену і розумію, що не хочу змушувати її переживати зайвий раз: в її житті і без того вистачає хвилювань.

— Проте, — зазначає пріор, — дозвольте нам сподіватися, що в супроводі нашого загону ви зважитеся туди вирушити...

Так, деякі речі лицар просто мусить робити.

Але обіцяю, Ровено, я повернусь живим і здоровим, тільки дочекайся...

😎 В Міс Марпл було завдання переписати уривок під космічну фантастику, як вона впоралась?

Ровена опустила світлофільтр шолома свого скафандра. Він був із золотим напиленням, дуже зручний для роботи під прямими променями Сонця.

Седрик побачив її порух і вгадав його причину.

— Ти знову збираєшся вийти у відкритий космос? Це може коштувати тобі життя.

— Можливо, мені нарешті вдасться вияснити, яка причина змусила цей гігантський транспортний зореліт вийти з ладу?

— За ці роки багато шукачів пригод тут побували, і багато хто з них намагався розгадати таємницю “Айвенго”, але нікому не вдавалося відновити керування цим монстром…

— І нам не вдасться, — пробурчав Бріан. — Нема чого й пробувати. Якщо ти, Ровено, хочеш, аби я попросив вибачення за те, що вважав тебе недостатньо кваліфікованим інженером, то я це зроблю. Але нам немає сенсу гаяти тут час.

— Я думаю, вам, як ученим, буде цікаво побувати на місцевому турнірі, — примирливо сказав їхній провідник з позивним Абат.

— Що це за турнір? Я багато про нього чув, але зовсім не знаю подробиць, — зацікавився Седрик.

— О, місцеві жителі змагаються із здичавілими мутантами, своїми колишніми колегами, яких визнали непридатними для життєдіяльності колонії і висадили на найближчу планету, що мала атмосферу. Тепер ті беруть участь у турнірі, бо їм пообіцяли — хто стане переможцем, той полетить із вами на Землю…

— З нами? — очі Ровени округлилися, хоча того й не було видно під шоломом скафандра. — А нас хтось запитав, чи маємо ми змогу взяти додаткового пасажира?

— Комусь із вас доведеться залишитись тут, — хитра посмішка з’явилася на широкому обличчі Абата.

😎 В Йеннефер було завдання переписати уривок під Темне фентезі, як вона впоралась?

Ровена почувалася незатишно на чималій холодній каменюці й намагалася відвернути обличчя від холодних оцінюючих очей. Ще б пак — складно почуватися комфортно на помості рабовласницького ринку, ще й будучи русалкою, яка не має ніг, тож змушена принизливо плазувати на очах високородних ельфів.

— Прекрасна й цнотлива, як жодна з представлених досі спокусниць! Вона прекрасно приживеться у найглибших печерах, якщо там знайдеться якесь джерело вологи. Її очі ніколи не бачили сонця, її шкіри не торкався не лише жоден чоловік, але навіть жоден місячний промінчик! Погодьтеся, це прекрасний трофей для будь-якого воїна, який повертається до рідних лабіринтів! — щебетав розпорядник аукціону.

Стрункі й жилаві чоловіки з гострими вухами та різкими рисами обличчями пожвавилися, почали навіть стримано щось обговорювати. Раптом у печері стало так тихо, наче сама восьминога й жахлива Мати Ллос випила за одну секунду всі життя до єдиного. Плавно й неквапливо мимо кліток з рабами ступав жрець Проклятого Бога. Той Бог вважався мертвим, проте ніхто з ельфів не наважився б і пальцем рушити його служителя, хоч той був всього лиш людиною, ще й поважного віку. Кажуть, що мертвий людський Бог періодично має здатність воскресати. Раптом він надумає зробити це сьогодні.

Жрець бачив той острах. І глузливо посміхався.

— У часи моєї молодості на подібні заходи ходили зовсім не заради непристойних втіх... — тихим і монотонним голосом прошелестів він.

— Ваша проклятість бажає якогось раба задля велемудрих планів? — улесливо зігнувся старий Седрик, відклавши молоток розпорядника аукціону.

— Наша проклятість бажає... Так... Бажає всіх рабів, — жрець замовк, щось обдумуючи. — І ще отих двох, — він ткнув пальцем на двох юних темних ельфів у легких обладунках та з мечами за спиною. Проклятий жрець зупинився на виході з печери. Протяг колихав білу, як привид закатованого немовляти, сутану. Ельфи вже готові були видихнути, сподіваючись, що жрець забере тільки рабів. Та служитель Проклятого Бога озирнувся й кинув їм кайданки.

😎 В Джульєтти було завдання переписати уривок під Реалрпг, як вона впоралась?

— Тут і заночуємо. Сподіваюся, у цій глушині до ранку нас ніхто не потурбує, — весело гукнув Седрік, вказавши на невеличку галявину, яка невідомо звідки взялася у цих лісових хащах.

Через деякий час, підкинув нову гілку у багаття, Ровена обперлася спиною на могутній стовбур невідомого дерева й втомлено заплющила очі.

Вітаємо, ви вступили в Гру! Ровена вже й не пам’ятала, коли це повідомлення прилетіло на її смартфон. А може просто не хотіла цього пам’ятати. Як потім з’ясувалося, у той день його отримали всі. Всі – у прямому значенні цього слова. До цього дня нав’язлива, липка реклама Гри місяць дратувала людство. Вона була всюди. Телевізори, радіо, смартфони! Все, що можна було використати для рекламної кампанії Гри, все було зроблено її власниками. Величезна армія геймерів завмерла в очікуванні «Години Х». Ровена не була бійцем тієї армії. Вона була бібліотекарем і вважала, що від цих ігор людство тупіє і перетворюється на контрольоване стадо. Або навпаки – гравці, які у реальному житті задавлені тоннами усіляких комплексів неповноцінності, через ці ігри починають вважати себе якимись Термінаторами чи Рембами, беруть зброю і йдуть у натовп, мститися всім за своє приниження. Книжки такого з людьми не роблять.

Коли настала та проклята «Година Х» – в одну мить світ змінився. Виглядало все так, наче хтось просто взяв та зачинив у нього двері. І відкрив інші. У новий. З неймовірною графікою, фантастичними істотами і неперевершеними можливостями! Людство поділилося на гравців, яким потрібно було вижити у новому світі з тими вміннями, які їм визначила гра і на усіляких монстрів-мутантів, які були фанатично налаштовані цих гравців вбивати, аби відібрати в них ті вміння й за допомогою них прокачати свої, що б перейти на новий рівень. І тут з’ясувалось, що геймери, до яких Ровена ставилась досить зневажливо, стали королями цього світу. Досвід, який вони роками отримували перед екранами моніторів, допоміг їм за кілька годин перебування у новій реальності вибратися на її найвищі рівні існування. Лузери – люди середнього й похилого віку, або ті, хто просто не зрозумів, що сталося, натовпами вмирали на всіх континентах. Їхні вміння нестримним потоком хлинули у скарбнички здібностей монстрів-мутантів. Увесь цей час Ровена в ступорі просиділа під столом у своїй бібліотеці. Сховище книжок неочікувано зберегло їй життя. Геймери ж не читають. І до бібліотек не ходять. Там її й знайшов старий Седрік.

За цими спогадами Ровена й не помітила, як до їхнього вогнища підсіло кілька чоловіків. Рицарські обладунки вказували на те, що до них приєдналися представники клану «Тамплієрів» — воїнів, які мечами збирали прокачані вміння гравців, продавали їх у загальному чаті за добрі монети, на які потім купували для клану магічні атрибути й таємні вміння. Паскудна компанія на ніч, враховуючи, що місце для ночівлі Седрик вибрав відокремлене, приховане від чужих очей у глушині столітнього лісу.

Коли Ровена помітила спрямовані на неї очі тамплієра з палючими, немов іскри на вугіллі, вогниками, вона з почуттям власної гідності опустила покривало на обличчя на знак того, що настільки пильний погляд їй неприємний. Седрик побачив її порух і вгадав його причину. «Покривало» — неймовірний, дуже рідкий атрибут, який Ровена отримала, опинившись у цьому світі. Наявність його повністю перекривало всі її вміння, які не дотягували навіть до середнього рівня. За допомогою «Покривала», Ровена могла бачити всі показники гравця, який був перед нею. Враховуючи те, що гравці такої змоги не мали – атакуючи супротивника вони спиралися лише не свої прокачані параметри, показники суперника їм були невідомі – ця здатність у Грі коштувала мільйони золотих монет. За власниками «Покривала» відчайдушно полювали. А ті, хто мав таких гравців у своїй команді, берегли їх, як найдорожчий артефакт у світі. Ідея використати ці можливості на Турнірі, прийшла до Седріка несподівано. Це ж скільки можна зрубати золота, коли знаєш можливості суперників і, відповідно, зробиш правильні ставки. Седрик був у захваті від такої ідеї й вже планував, що вони з Ровеною куплять за виграні гроші, як тут несподівано з’явилися ці довбані рицарі. А це не віщувало нічого гарного.

— Сер лицар, — мовив він, отримавши в особистий чат повідомлення від Ровени про можливості кожного з незваних гостей. Самим небезпечним був старший цього загону з ніком «Сер Бріан», — обличчя наших саксонських дівчат бачать так мало сонячного проміння, що не можуть витримати настільки довгий і пильний погляд хрестоносця.

— Якщо я провинився, — відповів сер Бріан, — перепрошую, тобто прошу леді Ровену вибачити мені; далі цього не може йти моя смиренність.

— Леді Ровена, — сказав «Абат», другий по рівню небезпеки хрестоносець, — бажаючи покарати сміливість мого друга, покарала всіх нас, сховавши своє обличчя. Сподіваюся, що вона не буде настільки жорстокою до того блискучого товариства, яке ми зустрінемо на Турнірі.

— Я ще не знаю, чи вирушимо ми на Турнір, — мовив Седрик. — Я не охочий до цих марнотних забав, які були не відомі моїм пращурам тоді, коли Англія була вільна.

— Проте, — сказав сер Бріан, — дозвольте нам сподіватися, що в супроводі нашого загону ви зважитеся туди вирушити. Або просто віддасте нам леді Ровену. Така гарна дівчина та ще й з такими здібностями не пара старому «Авантюристу» з середнім рівнем прокачки. А хоча нащо нам ці дурні балачки…

Меч сера Бріана блискавкою пройшовся по горлу Седріка. Старий, наче мішок з піском, повалився у вогнище, заливаючи останнє своєю кров’ю. Ровена з тваринним страхом спостерігала, як показники життя, досвіду, хитрості, інтелекту потекли від Седріка у «чат-гаманець» сера Бріана.

— Хапайте дівку й рушаймо звідси. Треба до ранку потрапити у місто й викупити білети на Турнір! — гукнув до воїнів «Абат».

В момент, коли кілька пар рук потягнулися до Ровени, у її кишені щось дзенькнуло. Розуміючи, що у цьому світі нічого не відбувається просто так, дівчина похапцем вихопила звідти невеличку мідну пластину з зображенням чорної, закрученої у коло, стріли, червоний наконечник якої упирався в жовте оперення. У минулому житті ця річ була її службовим посвідченням бібліотекаря, а зараз…

Палець автоматично натиснув на зображення, і події раптом побігли у зворотному напрямку! Ровена навіть не встигла злякатися, як почула поряд із собою голос Седріка:

— Тут і заночуємо. Сподіваюся, у цій глушині до ранку нас ніхто не потурбує.

Та не це здивувало дівчину. З відкритим ротом вона дивилася на показники первинних характеристик своїх вмінь, де до розділу «Артефакт» додався червоний кружечок з літерою «R» посередині. По «Покривалу» побігла стрічка повідомлення: «Вітаю! Ви перший гравець, хто отримав право на кнопку «РЕСТАРТ».

— Седрик! — тремтячим голосом гукнула Ровена до напарника. — Ми не будемо зупинятися тут на ночівлю. Повір мені, ти про це не пошкодуєш!

***

Підійшов до завершення наш шостий тур "Літературної маски", підібємо підсумки:

В шостому турі брали участь п'ять масок, і шостим учасником був наш таємничий Фантом.

Тож почнемо з Фантома. Як всі пам'ятають під цією маскою автор бере участь лише в одній грі, тому в кінці кожного туру ми її розкриваємо.

Цього разу в ролі фантома в нас був особливий гість. Про нього стільки говорили, що залишатись осторонь більше не можна було. Тож зустрічайте, єдиний і неперевершений Володимир Слободян, подякуємо йому за чудову гру, і те що він нас стільки розважав.

А ось найменше лайків назбирала, і відповідно вибуває з гри маска......

Шерлока Холмса! З кількістю всього 10 лайків на момент підрахунку.

А ховалася під цією маскою Анфіса Сметаніна, чудовий автор, людина з невичерпним запасом енергії і просто нереальною швидкістю писання.

Дякуємо їй за достойну гру, яку вона вела навіть коли захворіла, і підтримаємо парою теплих слів в коментарях)