Літературна маска. Сезон 1

Вітаю всіх учасників гри!!!🎰🎲

Розпочинаємо сьомий тур "Літературної маски" 🎭

В цьому турі у нас четверо учасників і певні зміни, тепер окрім Фантома в грі приймає участь Джокер. Ця маска грає за тими ж правилами що й Фантом, просто інший образ. І ось які жанри їм дісталися цього разу:

1: Герміона Ґрейнджер - Бойовик;

2: Йеннефер з Венґерберга - Етнічне фентезі;

3: Міс Марпл - Літрпг;

4: Джульєтта Капулетті - Жахи;

5: Фантом - Темне фентезі;

6: Джокер - Детектив.

Цього разу підібрав особливий уривок. 😈 Хто здогадається звідки він?

" Раптом двері мого кабінету рвучко відчинились, а Василь одразу підскочив на ноги, з простягнутими в руках чашками кави, вважаючи що це Маргарита повернулась. Та в кабінет впорхнула Оксана, і обдарувавши Василя зневажливим поглядом промовила:

— Міг би й не старатися, я не п’ю каву в другій половині дня.

— Так і знав що сьогодні станеться щось погане, і от маєш відьма прилетіла, – не залишився в боргу Василь, і направився до виходу з кабінету, наостанок кинувши мені, скривившись до Оксани: – Якщо що я буду в себе, перегляну нашу базу моделей, а то щось різко потягнуло подивитись на щось прекрасне.

— Тільки не пий стільки кави, а то від перезбудження ще серцевий напад відхватиш, – прокричала йому вслід Оксана, і перш ніж я встиг щось сказати на їхню чергову перепалку, вона кинулась в мої обійми.

Кохана почала схлипувати, і я міцніше обійняв її, притис до себе. Я одразу ж забув про своє роздратування, з приводу її сварки з Василем, про дивну клієнтку, що загрузила додатковою роботою, усе раптом відійшло на другий план і лишилась тільки Оксана. Це вперше я бачив її такою, і не знав що й сказати, тож просто пригортав до себе, чекаючи поки кохана сама не заговорить. За кілька хвили Оксана таки виплуталась з моїх обіймів, і з сумним обличчям стала витирати сльози..."

Бажаю удачі і натхнення всім маскам‼️ Фінал вже зовсім близько, в цьому турі у нас визначиться трійка фіналістів які боротимуться за призові місця🎉🎉🙀

Зустрічаємо нашого нового Фантома, бурхливими оплесками, щоб аж я почув😅

Ось що він про себе розповідає:

Люблю приміряти маски, ховатися в тіні і спостерігати за іншими. Адже для автора важливо вміти помічати деталі й зображувати їх максимально правдиво. Саме цього намагаюсь добитися у своїх творах, незалежно від жанру, в якому пишу.

Маска Фантома стала ще однією в моїй колекції. Чи буде ця роль успішною? Побачимо)

А зараз знайомимось із нашим Джокером. Це спеціально запрошена зірка, щоб розважити вас в зв'язку із зменшенням кількості учасників. Джокер працює за тим же контрактом що і Фантом. Тож не варто мудрувати і видумувати, просто вгадуйте хто ховається за цією маскою, а вже за тиждень ми дізнаємось правду.

А ось, що наш перший Джокер про себе розповідає:

Не люблю розповідати про себе, адже все, що сказане, може бути використане для постановки діагнозу. Тут би мала бути якась велемудра цитата класика про таємничість, але на думку нічого путящого не спадає, тож обійдемося без класики.

Отож, поїхали. Стаж в літературі - 21 рік. Улюблений жанр - фентезі. Усіх підвидів. Особлива повага до слов'янського фентезі. Колекціонер міських легенд від крокодилів в каналізації до баби Параски, що яйцем викотила дівочий вінець і закотала в асфальт того, хто його наслав. Так що коли знаєте якісь цікаві легенди - діліться! Не вірю в натхнення, вірю в наполегливу працю. Ледащо. Потребую файних копняків і мотивуючих почухувань за вушком. Люблю великих собак, холодну зброю і вареники з вишнями.

😉 В Джокера було завдання переписати уривок під Детектив, як він впорався?

Коли мене називають «Доктором Ватсоном» я лише посміхаюсь та жартома питаю, а чи не відростити мені вуса. Зазвичай, на цьому сарказм моїх співрозмовників закінчується. Особливо настирним, які трапляються раз на два десятки випадків, я довірливо повідомляю, що Ватсон не був патологоанатомом, а я, хоч і доктор, але мої пацієнти не надто говіркі. Тим самим, до речі, випереджуючи звичні вже прохання «тільки поглянути» в медичну карту з аргументом «ну ти ж лікар». Лікар, так. Патологоанатом, якому пощастило працювати з сучасним «Шерлоком Холмсом» - Василем Кряженко, найкращим слідчим нашого відділку поліції. Хоча, підозрюю, не тільки нашого.

Адже саме до Василя з головного управління звернулись за допомогою в пошуку серійного вбивці, що вже довгих тринадцять років тероризував країну жорстокими вбивствами моделей. Юні красуні, що стали жертвами цього покидька, були співробітницями однієї модельної агенціі – саме так і було визначено, що злочини являться серією вбивств. Це, а також незмінний підпис «Базурте», зроблений кров’ю жертви на договорі з агенцією.

Тринадцять років, двадцять сім жертв, двадцять сім способів убивства, один жорстокіший за інший. Я оніміло переглядав звіти, що їх принесла до кабінету Василя куратор з головного управління – капітан Маргарита Базур. На діалог Василя і молодої офіцерки я не звертав увагу, гортаючи короткий опис останніх годин життя бідолашних дівчат, зроблений на основі розтину моїми колегами. Але дещо мене турбувало, тож я поцікавився.

-Агенція працює і досі? – дочекавшись ствердної відповіді, я схопився з місця і пожбурив на стіл звіт про розтин двадцять сьомої жертви – її підвісили за ноги над ємністю з сірчаною кислотою, зануривши в рідину лише потилицю. – Цей Базурте тринадцять років вбиває дівчат, а агенція і досі працює?

Я злився, по-справжньому злився. І злився з особистих причин. В цій агенції працювала моя кохана. Контракт підписано нещодавно. Ні я, ні, впевнений, вона уявлення не мали про те, що так довго відбувається навколо міжнародної респектабельної модельної агенції. Інакше я би прив’язав її до батареї, зачинив двері і викинув ключа.

Пояснень Маргарити я не чув – мене теліпало від злості і ірраціонального відчуття приреченості. Василь тоді просто виставив мене з кабінету – ніби то відправивши на зустріч із колегами, чиї підписи стояли під звітами про розтин, аби неофіційно «вивідати подробиці». Це був один із прийомів, що Василь використовував в своїй роботі, тож нічого нового не відбулося. Хіба що дивним було прохання поговорити з Оксаною і захистити її. Це було вперше, адже мій друг і колега та моя наречена ненавиділи одне одного без перебільшень лютою ненавистю. Але ж ось вам – захисти її.

Ми працювали над справою вже два тижні.

Маргарита щодня бувала в кабінеті Василя, так само, як і я. Втім, досить часто ці двоє спускались в мої володіння – і тоді в аутопсії звучали голоси, що людині менш стресостійкій здалося би трохи лякаючим. За ці тиждні я зрозумів, що мій друг підпав під чари Маргарити – приділяв їй знаки уваги, носив каву, дивився таким поглядом, яким я дивився на Оксану. Схоже, приваблива офіцерка вразила мого друга-холостяка в самісіньке серце.

Того дня в кабінеті Василя мали провести чергову бесіду з працівницями агенції, в числі яких була і моя Оксана. Доки чекали дівчат, Василь і Маргарита знову спустились до мене в аутопсію. Я саме проводив повторний розтин останньої жертви, що загинула лише місяць тому. Її тіло перевезли до нас із моргу, в якому зберігалось те, що лишилось від неї. Не хочу хвалитись, але навіть через місяць після смерті, я зумів знайти на її тілі те, що прогавили мої колеги: в прижиттєвій подряпині на лівій нозі я знайшов мікрочастинку якогось металу, за попередньою версією – срібла. Це могло би бути зачіпкою.

Але Маргарита, на відміну від Василя, була не надто враженою моєю знахідкою. Вона максимально швидко полишила мої володіння, доки Василь бігав за черговою порцією кави. Він повернувся якраз коли я записував відомості про знахідку в журнал обліку доказів – адже не сумнівався, що ця подряпина була залишена в момент, коли ноги бідолашної зв’язували для того, щоби підвісити над ємністю з кислотою. І лишити її міг тільки невловимий Базурте.

Василь повністю підтримував мій ентузіазм, і його гарний настрій не зіпсувала навіть несподівана втеча об’єкта його зацікавленості. Він, як ніхто, знав, що ось такі дрібниці часто стають вирішальними в розслідуванні. Ми саме оговорювали можливості домогтись дозволу на ексгумацію решти жертв маніяка, аж раптом двері аутопсії рвучко відчинились, а Василь одразу підскочив на ноги, з простягнутими в руках чашками кави, вважаючи що це Маргарита повернулась. Та в приміщення впорхнула Оксана, і обдарувавши Василя зневажливим поглядом промовила:

— Міг би й не старатися, я не п’ю каву в другій половині дня.

— Так і знав що сьогодні станеться щось погане, і от маєш відьма прилетіла, – не залишився в боргу Василь, і направився до виходу з аутопсії, наостанок кинувши мені, скривившись до Оксани: – Якщо що я буду в себе, почну бесіду з нашими моделями, а то щось різко потягнуло подивитись на щось прекрасне.

— Тільки не пий стільки кави, а то від перезбудження ще серцевий напад відхватиш, – прокричала йому вслід Оксана, і перш ніж я встиг щось сказати на їхню чергову перепалку, вона кинулась в мої обійми.

Кохана почала схлипувати, і я міцніше обійняв її, притис до себе. Я одразу ж забув про своє роздратування, з приводу її сварки з Василем, про дивну справу, що загрузила додатковою роботою, усе раптом відійшло на другий план і лишилась тільки Оксана. Це вперше я бачив її такою, і не знав що й сказати, тож просто пригортав до себе, чекаючи поки кохана сама не заговорить. За кілька хвили Оксана таки виплуталась з моїх обіймів, і з сумним обличчям стала витирати сльози...

-Зникла моя подруга Вероніка Ігнатова. – промовила вона. – Її не можуть знайти вже третю добу. Ніка працює зі мною, і я боюсь, що це Базурте…

😏 В Фантома було завдання переписати уривок під Темне фентезі, як він впорався?

Раптом двері князівських покоїв відчинилися навстіж. Василь одразу підскочив на ноги з простягнутими горнятками кахви — напою, який дарував бадьорість. Він вважав, що це принцеса Маргарита повернулася. Приїхавши сюди з далеких країв у пошуках кращої долі, дівчина викликала повагу та захоплення своєю красою й мужністю. Та, без сповіщення стражі, в покої впорхнула Оксана, хоч і не мала поки права на таку фамільярність. Була лише нареченою князя, а не дружиною. Вона обдарувала Василя зневажливим поглядом й промовила:

– Міг би й не старатися, я не п’ю кахву в другій половині дня.

Попри свої слова, вона взяла одне з горнят, звабливо посміхнулася князю й подала напій йому. Його ясновельможність дивився на дівчину закоханими очима. Він взяв би й отруту з її рук і випив би не вагаючись. Чим далі, тим більше Василеві, вірному раднику князя, не подобався його стан. Він підозрював щось, але доказів причетності дівчини до нечистих не мав. Піддана князівства, з відомої багатої сім’ї, члени якої за довгу історію роду жодного разу не заплямували себе магією. Та все ж було в ній щось таке… дике, неприборкане.

Сама ж наречена князя знала точно про ставлення радника до неї, тому незлюбила одразу. Тож їхні взаємини були схожими на війну. Та не кровопролитну й запальну, як того хотілося обом, а радше холодну, з осадою фортеці, де двоє вичікували, коли ж в противника здасть терпіння й він визнає, що слабший. Та, судячи з запалу їхніх взаємних шпильок, ця мить настане ще не скоро.

– Так і знав що сьогодні станеться щось погане, і от маєш відьма прилетіла, – не залишився в боргу Василь.

Ну ось, він сказав це, та князь навіть не звернув уваги на його звинувачення все ще закохано розглядаючи свою наречену. Ні, слід починати діяти, подумав він. Он який переляканий вираз з’явився на її обличчі. Ну точно відьма! Причарувала Його ясновельможність, князівство собі забрати хоче. Треба вжити заходів і негайно! Поки не стало занадто пізно!

– Якщо що, я буду в себе. Перегляну портрети князівен, яких все ще пропонують вам до шлюбу, а то щось різко потягнуло подивитись на щось прекрасне, – повідомив він у звичній колючій манері, щоб відьма нічого не запідозрила, а сам пішов питати поради в інквізитора.

– Тільки не пий стільки кахви, а то від перезбудження ще серце стане, – прокричала йому вслід Оксана.

Перш ніж князь встиг щось сказати про їх чергову перепалку, вона кинулася в його обійми. Звідки ж князю було знати, що мав рацію Василь, відьмою була його наречена. Весь цей час обплутувала його павутиною зваби та чарів, а сьогодні нарешті зготувала те зілля, яким мала повністю підкорити князя своїй волі. Кахва, звісно, не найкращий розчин для нього, хтозна чого княжі алхіміки туди намішали. Надто непередбачуваний результат може вийти, та тягнути далі дівчина не могла. Радник почав щось підозрювати, а ціла армія нечистоборців уже впритул підійшла до її рідного селища. Сестри не вибачать їй зволікання.

Тільки, от біда, чим довше вона жила в княжому дворі, тим більше розуміла, що князь й гадки не має, що діється за межами кам‘яних стін. Вона намагалася відкрити йому очі, але він і слухати не хотів, настільки довіряв своєму радникові. Тож залишався лише один вихід.

Вона шепотіла слова кохання, дивлячись князеві в очі, а руки її наче жили власним життям. Ліва витягла з кишені сукні маленьку скляну пляшечку з зіллям й заховала за спину, права обережно відкоркувала її. Оксана нахилилася вперед, щоб непомітно налити зілля в горня з кахвою, яке князь все ще тримав в руках. І ось її губи торкнулися його губ, а руки перехилили пляшечку, й молочно-біла рідина змішалась з вугільно-чорною.

– Випий коханий, – завершивши поцілунок, взяла його за руки, допомогла піднести горня й переконалася, що князь зробив ковток, – маєш стомлений вигляд.

Князь випив все до дна, а тоді міцніше обняв свою наречену й притис до себе. Він одразу ж забув про своє роздратування від сварки з Василем, про принцесу, що так хвилювала його, усе раптом відійшло на другий план і лишилася тільки Оксана. Чого він так довго тягнув? Давно час взяти її за дружину. І чим швидше, тим краще!

Дівчина ж, бачачи, що зілля подіяло, розплакалася, адже тепер князь ніколи не буде таким як раніше. Не буде чутно його веселих жартів, гострих зауважень чи складних політичних рішень. Спочатку вона ненавиділа його, була готова розірвати голіруч за ті звірства, які чинили нечистоборці за його наказом. А згодом, довідавшись правду, непомітно для себе встигла полюбити. Та яка вже різниця. Часу на мирні рішення не залишилося. Відтепер він робитиме лише те, що вона попросить. Зілля знищило його особистість. Але вона була змушена так вчинити! Змушена!

Це вперше князь бачив її сльози й не знав, що сказати. Тож просто пригортав до себе, чекаючи поки кохана сама заговорить. За кілька хвилин Оксана таки виплуталась з обіймів. З сумним обличчям витерла сльози, й сказала:

– Не можу більше приховувати це від тебе. Я відьма. Немає сил дивитися, як твої воїни вбивають всіх, в кому є хоч краплина магії. Припини кровопролиття! Зупини цю безглузду війну! – вона благала й наказувала водночас, а коли князь подзвонив у дзвоник, щоб викликати Василя й віддати розпорядження, тихо запитала: – Ти ж мені пробачиш, правда? – хоча й знала, що під дією зілля він дасть ту відповідь, яка потрібна їй.

Князь лише усміхнувся, а в очах, затягнутих серпанком чарів, відбилося бажання якнайкраще догодити майбутній княгині.

😉 В Герміони було завдання переписати уривок під Бойовик, як вона впоралась?

Ми мчали темними вулицями, кружляли містом, намагаючись відірватися від мисливців «Темного Кола». Полювали за нами давно — відразу після невдалої спроби перевороту. До того часу нам вдавалося обходити центральні вулиці, ховаючись від камер спостереження. Видно, ще не на всіх екранах наші обличчя майоріли. Але вчора ми зіштовхнулися з громилами Кола просто серед білого дня. Стало зрозуміло — полювання відкрито.

Розвернувшись, ми пустилися навтьоки, відстрілюючись. Кулі свистіли, вгризаючись у цеглу та дерев’яні одвірки. Оксана, зазвичай спокійна та врівноважена, роззиралася переляканими очима. Василь тримав зброю напоготові, готовий у будь-який момент вступити у бій. Я обирав маршрут, який би міг якнайшвидше вивести нас за межі міста.

Нас перехопили на великій парковці, яку ми не мали часу обходити. Оглядівшись, ми не побачили прихованої небезпеки й стали перебігати від машини до машини. Та раптом, коли саме опинилися вкупі біля однієї з автівок, нас засліпило яскраве світло. Почувся різкий звук і ревіння двигуна. На мить нас ніби паралізував страх, я затримався лише на секунду, і це ледь не стало фатальною помилкою — просто на нас летіла машина.

Я окрикнув Василя і рвонув праворуч, смикнувши Оксану за собою. Скреготіння металу боляче вдарило по вухах, за ним пролунав вибух, який збив нас з ніг. Гаряче полум’я наповнило світлом парковку, в той же час подарувавши нам трохи часу для втечі — поки очі переслідувачів були засліплені пожежею.

За спиною знову пролунали постріли, але відчувалося, що палили навмання. Ми не зупинялися і не оберталися, аж поки не повернули за ріг найближчої будівлі.

На щастя, всі вціліли. Дивом вдалося ускочити у автівку, перехоплену біля магазину, і дременути за місто. Ми заїхали у якусь глушину і кинули машину, коли пальне скінчилося. Обравши напрямок, ми спочатку трохи покружляли, плутаючи сліди, а потім довго йшли, не проронивши ні слова, прислухаючись, чи немає за нами переслідування.

Лісова сторожка, якою, мабуть, користувалися мисливці, знайшлася за кілька кілометрів від того місця, де ми покинули машину. Тут можна було трохи перепочити та перегрупуватися. Першим на варту вирішив стати я, а мене змінила Оксана, коли приготувала вечерю з того, що знайшла у сторожці.

Коли ми сиділи, розмірковуючи кожен про своє, двері рвучко відчинились, і Василь одразу підскочив на ноги, замахнувшись ножем, що готовий був зірватися з його руки за найменшої небезпеки. Він, мабуть, подумав, що це люди Кола прознали про наш сховок. Та з’явилася Оксана й, обдарувавши Василя зневажливим поглядом, промовила:

— Міг би й не паритись, я зрання людей не вбиваю, — вона заховала зброю, яку тримала напоготові, та пройшла всередину.

— Так і знав, що сьогодні поганий день, і от маєш — відьма прилетіла, — парирував Василь і попрямував до виходу — займати пост спостереження. – Піду краще на ведмедиць погляну, а то щось раптово потягнуло подивитися на щось прекрасне.

— Тільки дивись, аби ті ведмедиці тобі голову не відтяли, поки ти на них витріщаєшся, — кинула йому вслід Оксана. — Хоча чого там — хай би й не повертався! — додала вона в уже закриті двері.

Перш ніж я встиг щось сказати на їхню чергову перепалку, вона кинулася в мої обійми.

Кохана почала схлипувати, мабуть, згадуючи усі ті втрати останніх днів, коли ми втратили вісім осіб із нашого загону. Я міцніше обійняв її, притис до себе. Я відразу забув про своє роздратування з приводу її сварки з Василем, про невдалий замах, усе раптом відійшло на другий план і лишилась тільки Оксана. Це вперше я бачив її такою, і не знав що й сказати, тож просто пригортав до себе, чекаючи поки кохана сама не заговорить. За кілька хвилин Оксана таки виплуталась з моїх обіймів і з сумним обличчям стала витирати сльози.

— Пробач, це дуже складно, — вона відхилилася, і я помітив, як щось зблиснуло у її руці. — Я й справді любила тебе, але що може бути важливішим за владу?

Перед очима все попливло, з горла вирвався крик, а спину раптом пройняло різким болем.

— Чому? — промовив я, але замість відповіді відчув лише легкий дотик її теплих губ.

Раптом вона піднялася, і тишу прорізав звук пострілу. В той же час тіло Оксани впало на підлогу.

— Я ж казав — відьма! — Василь підійшов до мене. — Ти тільки тримайся, добре? Наші вже на підході. Я зумів викликати підкріплення…

😉 В Йеннефер було завдання переписати уривок під Етнічне фентезі, як вона впоралась?

Муська тихо і спокійно ремигала, прислухаючись до попискування мишей десь під стіною. В корівнику стояв приємний запах свіжого сіна, а Васько бігав з лопатою, зачищаючи наслідки прекрасного Мусьчиного апетиту. Ось. Все готово. Навіть дві дійки в Муськи він видоїв до півночі, налив молока у глечик і чекав на Марго.

О, Марго... Як домовик, Васько не мав би панькатися з відьмою, яка дорогою на місцевий шабаш залітає з сусіднього міста до них у корівник і зціджує молоко. Але коли гнучка оголена фігурка у світлі місяця витанцьовує навколо Муськи, впиваючись парним молоком, то тут і всю корову готовий до мітли прив'язати.

Двері якось особливо препаскудно скрипнули. Це була не Марго. Та прослизала в будь-яку шпаринку, куди може прослизнути місячний промінчик.

У дверях з чималим старезним скляним ліхтарем в руках стояла Оксана.

— Міг би не старатися. Я б сама зранку подоїла, — іронічно протягнула господиня корови.

Васько тримав глечик, що за розміром був десь вдвічі менший за нього самого. Домовик, який цупить молоко в корови одної відьми для іншої відьми — який сором!

Він вискочив на двір і попрямував до стайні. Нічого не заспокоює домовика так, як шалений схарапуджений кінь, який півночі летить світ за очі, а другу половину через силу бреде назад.

Але покататися того дня не вдалося. Раптом Оксана жбурнула у домовика, освітленого променями повного місяця, жменю солі. Васько завертівся, як навіжений. Пече ж свячена сіль, ой пече!!!

— Відпусти, лахудро! — закричала Оксана. І додала кілька міцніших слів. У Васька трусилися руки, волосся по всьому тілі стояло дибки, а вітер розносив різкий запах смаленого.

Від куща верби відділилася темна постать. Васько б ніколи на взнав у ній Марго. Відьма осунулася, була горбата й кривонога, з іклами через одне... Подивився й мало не перехрестився. То ж треба, яка приворожила!

— Йди сюди, господарю! — покликала Оксана. Домовик розбігся й стрибнув їй на руки, зарившись носом у багатий світ жіночої пазухи.

Він намагався не думати, що Оксана теж відьма. І не варто намагатися вгадати, бачить він її у справжній подобі чи ні...

😉 В Міс Марпл було завдання переписати уривок під Літрпг, як вона впоралась?

Дев’яносто сьоме життя я провів у тілі імператора Дев’ятої планети сузір’я Кассіопея. Дев’яносто восьме — в тілі римського гладіатора, за епохи правління Нерона. А дев’яносто дев’яте життя може стати останнім. Бо мені довелося працювати СММ-ником в одній українській газеті. Я зовсім не впевнений, що мені вдасться виконати всі поставлені переді мною завдання і вийти з цієї гри живим.

От і зараз я сиджу за ноутбуком у тісній кімнатці, через яку постійно мігрують знайомі і незнайомі мені люди. Хтось — потрясає в повітрі пачками документів, хтось вимагає негайної зустрічі з Головним, хтось — погрожує мінусувати мою карму через те, що я припустився одруківки в крайньому пості. Ще з десяток живих персонажів та ботів товчуться у коментарях Фейсбуку та Телеграму і вимагають, щоб я терміново відреагував на їхні виклики. А я сиджу і дивлюся в стелю, прикидаючи, як виконати найпровальніше завдання цієї гри.

Я вже звернувся до її організатора з проханням анулювати мого персонажа. Але він відповів, що це неможливо, і якщо вже програвати — то це треба робити гідно. Якщо чесно, навіть коли я був гладіатором і голими руками змагався з лютим левом, я не відчував себе таким розгубленим, як перед написанням цього уривку.

Раптом двері мого кабінету рвучко відчинились, перериваючи мої сумні роздуми, а мій колега Василь повернувся до входу, мимоволі прикриваючись руками. Така незвичайна реакція була зумовлена вчорашнім візитом вихователів дитячих садочків, які, дізнавшись з нашої публікації, що вчителям шкіл Міністерство освіти передало ноутбуки, прийшли бити газетярів, через те, що "дошкільникам" техніки не дісталося. Питання — чому саме нас? Бо ми знаходимося на нижчому рівні гри, а до Міністерства освіти, яке десь там, нагорі, їм не дістатися...

Василь відчайдушним жестом простягнув у бік дверей чашку кави, яку тримав у руках. Можливо, черговий розгніваний відвідувач задовільниться такою жертвою…

Та в кабінет впурхнула секретарка нашого шефа Оксана, і, обдарувавши Василя зневажливим поглядом, промовила:

— Тебе головний на килим викликає. У тому відеоролику, який ти вчора зняв, десь поділися останні кадри, і тепер замість “гра скінчилась, попереду реальні дії”, його інтерв’ю закінчується словами “Гра скінчилась”...

Василь весь побілів і мовчки попрямував до виходу з кабінету. Я мимоволі поспівчував товаришеві — тепер він ризикував не тільки премією, а взагалі навряд чи повернеться за свій робочий стіл. Кого тепер доля приготує мені в напарники, хто тепер монтуватиме відео і робитиме прямі трансляції? Може бути, що тепер мені доведеться прокачувати ці скіли самому, якщо я завтра не вирушу услід за Василем. Бо життя працівника інформаційного відділу щодня висить на волосині і залежить від щасливого чи нещасливого випадку — а саме, чи помітять користувачі соцмереж його помилку і чи накидають “дізлайків”, які переважать усі позитивні смайлики?

Перш ніж я встиг щось сказати Василеві на прощання, Оксана кинулась в мої обійми.

Кохана почала схлипувати, і я міцніше обійняв її, притис до себе. Я одразу ж забув про своє роздратування, про натовпи тролів з їхніми вимогами, про начальника відділу, який третій раз змушує переробляти статтю на сайті... усе раптом відійшло на другий план і лишилась тільки Оксана. Це вперше я бачив її такою, і не знав що й сказати, тож просто пригортав до себе, чекаючи поки кохана сама не заговорить. За кілька хвилин Оксана таки виплуталась з моїх обіймів, і з сумним обличчям стала витирати сльози:

— Нашу газету закривають, — промовила вона. — Її визнали нерентабельною. Шеф каже, що хоче продати її одному політику, разом з усім колективом, аби ми організували його передвиборчу компанію…

“О ні, тільки не це, — подумав я. — Несподіваний перехід на наступний рівень?”

😉 В Джульєтти було завдання переписати уривок під Жахи, як вона впоралась?

Раптом двері мого кабінету рвучко відчинились, і Василь одразу підскочив на ноги з простягнутими в руках чашками кави, вважаючи що це повернулась Маргарита. Та в кабінет впурхнула Оксана й, не витрачаючи час на привітання, різко звернулася до нас обох:

— Ви вже бачили це!?

Наші з Василем здивовані погляди були тим скальпелем, що перерізав останню нитку, на якій ледь тримався її спокій. Пробурмотівши під носа дуже некультурні про нас з Василем слова, Оксана не церемонячись всілась у моє крісло й швидко затарабанила по клавіатурі мого ж ноута.

— Читайте! — через кілька секунд дівчина різким рухом розвернула до нас лептоп.

Наші з Василем погляди покірно вперлися у монітор.

«Четверта жертва! «Вбивця червоних туфельок» дає чергового копняка нашій поліції! Коли ми вже зможемо спокійно ходити вулицями нашого міста!?» — сайт місцевих новин аж захлинався від захвату. Ще б пак! Четвертий труп молодої дівчини за місяць. По одній на тиждень! «Вбивця червоних туфельок», як його охрестили вправні на язик писаки, наче смерч закрутив наше тихе місто у вирі страшних подій. Але, навіть, це не так турбувало мене, як те, що три попередні жертви були моделями нашого агентства. Хто четверта? Холодний піт побіг по моїй напруженій спині.

— Хто? — майже водночас ми з Василем видихнули питання, на яке почути відповідь ну зовсім не хотілося.

— Я не знаю, — схлипнула Оксана й відвернулась, аби ми не бачили сліз, що вже готові були котитися по її красивих щічках. Ну не любить вона бути слабкою, — але сьогодні після вихідних Яна Кобзева не вийшла на роботу.

— Твою ж…! — брудно вилаявся Василь й закрутився на місці у пошуках куди приткнути такі не доречні зараз чашки з кавою. — Будеш?

Тремтячою рукою мій компаньйон простягнув напій Оксані. Дівчина обдарувавши Василя зневажливим поглядом промовила:

— Міг би й не старатися, я не п’ю каву в другій половині дня.

— Так і знав що сьогодні станеться щось погане, і от маєш: відьма прилетіла з найгіршими новинами у світі, – не залишився в боргу Василь.

— Годі! — я роздратовано вдарив кулаком по столу. — Потім покусаєтеся! Оксано, дай но мені телефон слідчого, що був у нас минулого разу.

— Ну, що!? Це вона!? — Василь з Оксаною налетіли на мене тільки но я поклав слухавку.

— Вони ще не знають, хто жертва, — відповів я й перед тим, як продовжити, набрав повні легені повітря й повільно видихнув, — тіло, точніше кілька його частин, знайшли у багажнику й салоні автівки, припаркованої на стоянці Торгового центру «Оскар». Голова відсутня. Слідчий зареєстрував моє повідомлення про відсутність Яни на роботі й скоро буде тут.

— Що будемо робити й де, в біса, Маргарита? — знервовано вигукнув Василь, майже кидаючи на підвіконня чашки з охололим напоєм.

— Треба все ж таки знімати з наших білбордів рекламу тих сраних червоних туфель! І це треба робити терміново!

— Ти уявляєш, який штраф нам викотить взуттєва фабрика!? У них, мабуть, зараз продажі цієї моделі зашкалюють так, що мамо, не журись! — Василь вперся кулаками в стіл й почав свердлити мене важким поглядом.

— Ти! — Оксана аж задихнулася від обурення. — Яка ж ти тварюка! Для реклами цих туфель залучено п’ятьох наших найкращих моделей! Три з них, оголених, пошматованих, взутих лише в ті чортові червоні туфлі їздили впізнавати ми з Олегом! І до батьків їхніх їздили теж ми! Ти де був у цей час!? І якщо ця четверта виявиться Яною…

— Оксано, досить! — різким вигуком я припинив дівочу істерику.

— Дякую, — вражений такою атакою, вичавив з себе Василь і направився до виходу з кабінету, наостанок кинувши мені й скривившись до Оксани. — Якщо що я буду в себе, перегляну нашу базу моделей, а то щось різко потягнуло подивитись на щось прекрасне.

— Поглянь, — холодним, спокійним голосом мовила Оксана йому у спину. — Тільки, вибач, що нагадую, коли будеш фотки переглядати, пам’ятай, що п’ятою нашою моделлю у тій реклами була твоя Маргарита. Гарного дня.

***

— Ти підвів мене, братику! — кинулась до мене Оксана, тільки но за Василем з гуркотом зачинилися двері кабінету. — Ти ж обіцяв мені, коли брав в роботу це замовлення з червоними туфлями, що все буде добре, що це все вже в минулому!? Я повірила тобі! А потім та перша дівчина! Ти переконав мене, що то було випадково. Потім друга, третя! Я ледь встигаю підчищати за тобою! Чому ти нічого не сказав мені про Яну!? Чому я дізнаюсь про неї з новин, а не від тебе!? Що вони тепер знайдуть на місці злочину? Раніше ти був більш обережний, ділився зі мною, і я встигала «підтерти» за тобою. А тепер що?

Мама. Висока, струнка, повністю оголена — вона знову височіла наді мною, похитуючись від вжитого алкоголю на своїх червоних туфлях. Солдатський ремінь у її руці, єдина моя згадка про батька, різко злетів вверх й блискуча бляха почала опускатися на мою голову…

— Ти мене чуєш!? — голос Оксани вирвам мене зі страшних спогадів. — Я теж її ненавиділа все життя і дуже вдячна тобі за те, що ти її вбив! Але ж братику! Я ж обіцяла лікарю, коли забирала тебе з психлікарні, що буду постійно поряд! Що буду контролювати й захищати тебе! Чуєш!?

Оксана затрусила мене за плечі й почала схлипувати. Я міцніше обійняв її й притис до себе.

— Вибач, — розгублено вичавив я з себе. — З Яною все вийшло так швидко… Що мені тепер робити?

— Нічого. Зосередься й будь тим, ким ти є останні п’ять років — професійним керівником найуспішнішого рекламного агентства, який дуже переймається тією трагедією, що трапилась з його співробітницями.

— А поліція?

— А поліції незабаром вже буде не до тебе. — Оксана відвела назад голову й хитро подивилася на мене. — Скоро вони знайдуть залишки Маргарити й купу доказів, що це діло рук її коханця і нашого жадібного до грошей, друга Василя. Цього разу я випередила тебе. Ти задоволений?

Усе раптом відійшло на другий план і лишилась тільки Оксана. Це вперше я бачив її такою, і не знав що й сказати, тож просто пригортав до себе мою кохану сестричку. За кілька хвилин Оксана таки виплуталась з моїх обіймів, і з сумним обличчям стала витирати мені сльози...

— Останнє питання, — кинувши вологі серветки до урни, мовила до мене Оксана, — Ти Янину голову куди подів? Бо Маргаритина й досі валяється у багажнику моєї автівки.

***

Підійшов до завершення наш сьомий тур "Літературної маски", підібємо підсумки:

В сьомому турі брали участь четверо масок, і п'ятим учасником був наш таємничий Фантом, а також шостим гравцем дебютував Джокер.

Тож почнемо з Фантома і Джокера. Як всі пам'ятають під цими масками автори беруть участь лише в одній грі, тому в кінці кожного туру ми їх розкриваємо.

Цього разу в ролі Фантома в нас виступила Ярина Мартин. До речі, це наша чарівниця яка створила неймовірні образи для масок. За що ми всі їй дуже вдячні😘😁

А дебютувала в ролі Джокера чарівна й неперевершена, перша фанатка зірки нашої гри - Слободяна. І це Maria Zhovta.

А ось найменше лайків назбирала, і відповідно вибуває з гри маска......

Міс Марпл! З кількістю всього 13 лайків на момент підрахунку.

А ховалася під цією маскою Леся Іванченко, чи як її ще знають Мар'яна Доля.

Дякуємо їй за достойну гру, і підтримаємо парою теплих слів в коментарях)