ІДЕАЛЬНИЙ ПЛАН ЯК ФАКТОР РИЗИКУ

До баб’ятника, як я про себе називав монастирський орден Яги, мене вирішили доправити не у ступі, а пішки у супроводі Івана.

– Ти зрозумій, нічого особистого, – пояснила мені відьма. – Просто це культовий засіб пересування, і я можу на ничку катати, кого захочу, коли певна, що про це ніхто не дізнається. Та й тобі буде корисно подивитися на нашу землю зблизька. Наскільки я знаю, у вашому світі спілкування з природою, мавками тощо вважалося б дуже романтичним.

Мене убивало таке трепетне ставлення до моєї персони. Всі так добре знали, що краще для мене, що ніхто і разу не порадився зі мною щодо того, чого хотілося б мені! „Тут щось не так”, – мудро зауважив мій внутрішній голос. І я з ним погодився.

Хоча, в принципі, похід у компанії Івана – не така вже й погана річ. Наш маршрут, як повідомив мій супутник, передбачав досягнути баб’ятника за три дні. Перший день все йшло непогано. Іван дотепно розповідав різні приколи з життя Яги та Кощія, з чого я зрозумів дві речі: по-перше, вони тут досить популярні особи, оскільки про них навіть анекдоти розказують, а по-друге, схоже, що устави монастирів не дуже суворо дивляться на легку закоханість чи навіть щось більше між своїми членами. І, певно, тому тут ситуація складалася, як у давньому китайському прислів’ї: „Якщо чоловічий монастир стоїть навпроти жіночого, то хоч нічого й не трапилося, та щось усе-таки було”.

Коротше кажучи, я чудово провів час. Мені у цьому світі подобалося все більше. Нормальна компанія, вражаючі краєвиди – хоч щотижня на пікнік сюди приходь. Ввечері ми зупинилися під крислатим дубом на нічліг. Розпалили вогонь, Іван звично стягнув якогось гілля і намостив сяку-таку постіль. Це вже мені сподобалося менше, та біс із ним... Загалом це не найбільша неприємність у моєму житті. Якось заснув, поки Іван зголосився про всяк випадок чергувати біля багаття.

А прокинувся від досить моторошних звуків завивання.

– Вовки? – висловив я свій здогад.

– Якби ж то... – побілілими губами прошепотів Іван. – Вовків тут раніше не було. Скоріше вовкулаки.

– Підкинемо дровець? – відразу заходився я.

– Не допоможе. Коли вони побачили здобич, то вогонь їм не перешкода.

– Ну, посидимо до ранку на дереві... – знизав плечима я.

– А що буде вранці? Вони нікуди не пропадуть. До речі, вони лазять по деревах. Правда, поганенько.

– Втішив! Що ж робити? Чому ми стоїмо?

– Бо ти зараз таки подряпаєшся на ось цього дуба, а я їх заманю до річки і зіб’ю зі сліду. Вони йдуть за нами від узлісся. Прислухайся.

Точно! Виття долинало саме звідти, звідки ми прийшли. І наближалося досить швидко. І я подумав, що від них втекти буде важко навіть такому атлету, як Іван.

– Якщо іншого вибору немає... – поліз я на дуба. – Біжи, поки в тебе є фора у часі!

– Треба, щоб вони мене побачили. Тоді вони показяться і жоден з них не залишиться біля твого дерева. А інакше вони по слідах зрозуміють, що є легка здобич, за якою не треба гасати. Чекай на мене, я...

У цю мить на галявину вискочила огидненька тварюка величиною з дога, і Іван стрілою рвонув з місця. Такому старту позаздрив би будь-який спринтер. Та це було й не дивно, зважаючи на те, який допінг за ним гнався. А я сидів на дереві, і почував себе такою падлюкою, хоча розумів, що у Івана шанси якісь іще є, а у нас двох би уже не було ніяких, бо мене б наздогнали протягом перших ста чи, у кращому випадку, двохсот метрів. Але ж я теж чоловік, а не середньовічна принцеса! Принаймні, я хотів себе таким почувати.

Тут у мій внутрішній монолог вставив свої п’ять копійок мій внутрішній голос: „Все-таки, як сказав не пам’ятаю хто, краще бути пару хвилин боягузом, ніж все життя трупом. Врешті, ти вже нічого не можеш змінити. Тому досить себе картати”. Я був такий пригнічений і знервований, що навіть нічого йому не відповів. Просто сидів і чекав.

Вже починало сіріти. Я скоцюрбившись куняв на дереві, коли повернувся Іван.

– Спускайся, пора йти.

Я розплющив очі і обімлів. Він виглядав, як втікач із моргу. У кращому випадку. Брудний, блідий і закривавлений.

– Слухай, нам, може й бракує часу, але не настільки, щоб не привести тебе у відносно непоганий стан, – сказав я, сповзаючи вниз.

Коли мені вдалося подивитися на його рану зблизька, виявилося, що вона не дуже глибока, але рвані краї шкіри надто сильно кровили. І навіть такому городянину, як я, було зрозуміло, що на запах крові у лісі скоро збігаються бажаючі поласувати.

Моїх знань з медицини вистачило на те, щоб знайти листя подорожника і прибинтувати його до рани тим, що ще зовсім недавно було моєю улюбленою сорочкою.

– Це мені страшенно допоможе, – криво усміхнувся Іван. Але я був невблаганний, хоча від вигляду крові, вірніше, від того, скільки її вже витекло, мене починало нудити, як дівчину.

Іван всю екзекуцію терпів мовчки і був явно чимось пригнічений.

– Ну, тепер до весілля загоїться, – заявив я з полегшенням, бо кров перестала текти.

– Жартуєш чи знущаєшся? – роздратовано гаркнув пан герой.

– Ти чого? – відверто не зрозумів я. – Ви що, даєте обітницю не одружуватися?

Іван не відповів. Просто встав і пішов. А я поплівся слідком.

За весь цей день він не сказав жодного слова. Було зрозуміло, що йому хотілося подолати якомога більшу відстань, але бракувало сили. І ми зупинилися ще до полудня, бо вже не він мене вів, а я його тягнув. А все-таки моя статура не зовсім атлетична, і вона цілком відповідає моїм фізичним даним, тому я довго не витримав. Та мені не було й зрозуміло, чому слід так катувати бідного Івана. Врешті я поклав його у затінок, хоч він і поривався встати. І стогнав. Тому я списав ці пориви на марення.

Мій внутрішній голос сказав: „Тут щось не так. Так тяжкохворі не поводяться”. І я погодився. І відразу ж зрозумів! Адже вважається, що той, кого поранив вовкулака, сам стає вовкулаком. Хоч це нібито і неможливо, але...

Тому я про всяк випадок роззувся і прив’язав шнурками від кросівок йому ногу до здорової руки. „Може, ще намордник змайструвати з чогось?” – підказав мій внутрішній голос. Я придивився до Іванового обличчя. Та у нього ж щелепи звело судомою! Бачив-бачив, а такого ще не бачив. Дотерпівся! От уже ж героя шматочок!

Після масажу щелепних м’язів йому попустило. І він вилаявся:

– Ти чого мене стриножив?

– Ну, я чув, що вражений вовкулаком сам стає таким же... – промимрив я під ніс.

– Так-то воно так, але ж не відразу! Я ще встигну тебе відвести, – закотив очі під лоба Іван.

– І тебе там приведуть до норми! – плутався я у шнурках.

– Ага, у підземеллі... – криво усміхнувся він.

– У якому ще підземеллі?

– Проти цієї хворі ще не знайшли ліків. Ще тільки шукають.

Мені стало не по собі. Що з ним зроблять?

І він йде туди сам. Бо треба відвести мене. Завжди від мене самі неприємності.

Я не міг не спробувати якось виправити ситуацію. Адже він мене врятував. І мій внутрішній голос, і мій розум в один голос репетували, що Іван – мій герой. Я почувався сопливим пацанчиком, який знайшов собі кумира. А хіба кумирів зраджують?