ІДЕАЛЬНИЙ ПЛАН ЯК ФАКТОР РИЗИКУ

Вже два дні Іван марив. Я його ледве дотягнув до цієї печерки на березі річки. Взагалі-то мені просто страшно було його надовго залишати, а тому, коли виникла потреба у воді, я вирішив змінити дислокацію і перебратися ближче до річки, яка мала нас рятувати удруге, і вона це зробила. Що нам треба? Вода, їжа і якийсь прихисток. І все це нам надала річка. Благо, що тут неглибоко, риби багато, і риба у прямому розумінні сама йде до рук – я її ловив руками. А печеру, мабуть, вимило водою під час весняних повеней. Тоді я зрозумів на власному досвіді, що недарма наші предки будували свої поселення біля водойм – це надавало усі зручності.

Сильний організм мав побороти лихоманку, і це все, про що я думав, оскільки ніяких медичних засобів під рукою, на жаль, не було. Іван схуд, мабуть, вполовину, і його переслідували жахливі видіння, бо він часто стогнав і кричав, навіть завивав щось на зразок:

– Не хочу, не буду! Гірше звіра... Не треба! Ні-і...

І так весь день і всю ніч.

На третій день він прийшов до тями. Насамперед подивився на свої руки і помацав своє обличчя. Я, мабуть, занадто вимотався, бо заснув, щойно він перестав марити. Навіть не запитав про його самопочуття. Не знаю, скільки я спав, але, мабуть, недовго, бо Іван дотягнувся до мене і ненав’язливо штурхав ногою під бік. Це було свинство, навіть незважаючи на те, що мій внутрішній голос запевняв, що кумири свинями не бувають.

– Скільки я марив? Як довго?.. – нерішуче продовжив він.

– Два дні. Якщо ми не прийдемо вчасно, то, гадаю, нас будуть шукати. Я нікому не скажу, що з тобою трапилося. Ти ж цілком зможеш провадити нормальне життя, і тільки у ніч на повний місяць якось обмежувати себе – щоб нікому не нашкодити. Правильно? Я не хочу, щоб на тобі ставили експерименти.

Іван подивився на мене так, наче у мене не все в порядку з головою. Потім сказав:

– У вас якісь не такі вовкулаки. Або ти чув дзвін, та не знаєш, де він. Повний місяць – це термін, протягом якого людина перетворюється на... Ну, ти сам бачив на що. Наскільки я знаю... Хоч теоретично я і не маю нічого подібного знати, – виразно глянув він на мене, – це хвороба, яку викликає паразит, що вражає нервову систему. А потім йдуть всі ці малопривабливі перетворення. Але навіть без зубів, кігтів і шерсті людиною ця істота вже не буде.

Я цілком розумів, що він сказав щиру правду. Врешті, перетворення туди-сюди можливі лише у казках. А тут все – реальність. У тому числі і перетворення на ґрунті психосоматики. У нас вплив психіки на стан організму ще тільки досліджують, а у цьому світі якийсь паршивий паразит, а може, навіть грибок або найпростіше творіння природи уже взяли ці властивості людського організму для власного виживання. Ідіотизм.

– Ти збираєшся здатися? Хіба не можна з цим ніяк боротися?

– Як?! Найкращі з учених б’ються над цією проблемою. Не допомагають ніякі антибіотики. Навіть якщо ти зараз мені відріжеш руку – вже пізно. А всю нервову систему не ампутуєш, – махнув він рукою. – Це безнадійно. І хай на мені краще ставлять досліди, щоб врятувати якщо не мене, то принаймні когось, хто постраждає після мене.

Тут у мене з’явилася думка. Може, навіть геніальна. „За що я себе люблю, то це за розум, красу та скромність!” – відізвався мій внутрішній голос.

– Знаєш, у тому світі, звідки я прийшов, є один нетрадиційний спосіб лікування. Голод. Якщо твій організм не буде отримувати поживу ззовні, то „з’їсть” все зайве всередині. Наскільки я знаю, допомагає навіть у безнадійних випадках.

– Наскільки я знаю, від цього можна просто ноги простягнути.

– А у тебе є що втрачати? – не вгавав я. – Ти ж зрозумій, що все треба робити з розумом. А лікуватися особливо. Давай спробуємо.

Іван помовчав. Зітхнув.

– Добре, але не тут. До монастиря я тебе доправлю. А там вже видно буде.

Він мене доправить! Наступний день я йшов, згинаючись під вагою його далеко не найтендітнішого тіла, яким він без жодних дорікань совісті налягав на моє плече. Нам треба було рухатися, поки не знайшлося ніякої хижої тварюки, яка б нами перекусила, треба було рухатися, поки ми мали час з того місяця, який був відведений Івану. І ми рухалися.

Слід зазначити, що я сподівався побачити у небі такий собі літальний апарат кухонного походження, і тільки це надихало мене на кожен наступний крок. Але ступа не з’являлася, а запитувати про неї у Івана я не хотів, щоб не втратити останню надію. Та й не міг, бо вже на другий день мандрівки Іван знову впав у безпам’ятство, і я вже просто тримав курс, який ми взяли, поступово втрачаючи надію вийти туди, куди ми планували. Івана я тягнув на таких собі саморобних волокушах, які часом розповзалися, до того ж у самий непідходящий момент. А найгіршим було те, що я поступово почав помічати зміни у зовнішності свого пораненого товариша. Треба було поспішати.

І коли мене охопив повний відчай, я зустрів хатинку на курячих лапках.

– Ну, де твоя хазяйка? – запитав я, сподіваючись, що Яга надовго свою хатинку не залишить.

Хатинка обернулась і оббігла навколо нас, наче обнюхуючи, потім відійшла і присіла. Чомусь вона нас не признала. Я зробив крок до неї, і вона встала і зробила крок від мене. Я повторив свою спробу. Безрезультатно. Не знаю, чим би все це завершилося, але з’явилася Яга.

– Де ви вешталися? – радісно привіталася вона.

Потім обернулася до Івана, який лежав у затінку, придивилася до його обличчя і спохмурніла. Вона стояла над ним, як пам’ятник Матері Вітчизни. І я подумав, що, може, Іван багато базікав про Ягу і Кощія, а насправді інтрига була у нього. Відразу ж я зрозумів помилковість такої теорії, бо відьма обернулася і зітхнула:

– А богатирі перевелися. Тепер ще з ним морочити голову...

– Та як ви можете! – почав я качати права. – Я так сподівався на допомогу, а він – справжній герой! А ви!..

– І що я можу зробити? Я навіть не можу доправити його у хатинці до монастиря, бо від вас обох несе за версту вовкулаками і хатинка буде триматися від вас подалі. У ступу він теж не сяде. А залишити його живим – наразити на небезпеку ще когось.

Тут я зрозумів, що йдеться не про те, як нам добиратися до баб’ятника, а про життя Івана. У мене в голові тривожно забубонів внутрішній голос: „Помовч, поки вона не вирішила, що ти теж скажений...”

– Ви що, зараз його власноруч?.. – розгублено промимрив я.

– А ти проти?

Треба було робити вибір. Крутити хвостом часу не було.

– Я – проти, – сказав я несміливо, але впевнено.

– І що ж ти пропонуєш? – впилася у мене своїми антрацитовими очима Яга. Може, тобі буде приємніше, якщо якось його доправити до монастиря і на ньому будуть ставити досліди?

– У мене є ідея, – пішов я ва-банк. – Ідея щодо того, як його вилікувати.

Обличчя Яги відразу стало зосередженим, погляд став менш колючим, але більш напруженим. І я, почуваючись в принципі ідіотом, виклав свою теорію. Після чого я відчув себе ще більшим ідіотом, бо відьма виглядала все скептичніше і скептичніше.

– Ви, можете не вірити у дію такого лікування, але можна спробувати. І я узгодив все з Іваном, коли він був ще при пам’яті, – закінчив я і полегшено зітхнув. Мої п’ять хвилин сорому скінчилися.

Яга на якусь хвилину замислилася.

– Наскільки я знаю, такого не пропонував ще ніхто. Можна спробувати. Але у нас досить піддослідного матеріалу, нема чого його тягнути за собою.

Я розумів, що моя думка мало що значить, я у цьому світі був таким же безпомічним, як Іван зараз, тому треба було шукати слабкі місця у Яги. А таким слабким місцем була її надмірна наукова об’єктивність.

– Ви ж розумієте, що, по-перше, у Івана дуже міцний організм, який буде ефективніше, ніж який-небудь інший, боротися з недугою. До-друге, хвороба ще не запущена, адже ще й тижня не минуло відтоді, як його заразили. У нього вищі шанси. – Тут мені сяйнула чудова ідея, яку я відразу ж і виклав з лукавою простодушністю дитини. – Врешті, у випадку одужання можна спробувати створити сироватку для щеплення.

Певно, Яга вже відчула себе лауреатом якоїсь високої премії, бо великодушно усміхнулася і сказала:

– Можна спробувати прикріпити його мотузками до ступи і так доставити. А ти будеш намагатися встигнути за нами.

Мені не залишалося нічого іншого, як погодитися. І почати готувати Івана, вірніше, його майже бездиханне тіло до перельоту.

Коли Яга знялася вгору, Іван висів збоку ступи, як ганчір’яна лялька. Я втішався тим, що йому, може, й незручно, але він цього не відчуває. А закріпив я його намертво. Сам потім не зміг розплутати свої вузлики.

Відьма жодного разу не торкнулася Іванового тіла. Це наводило на роздуми, але втрачати мені було нічого. Якщо мені судилося заразитися, то я, мабуть, вже заразився. А Іван повинен отримати від когось допомогу.

У монастирі до нього також підходили з масою пересторог. У результаті чого потягнув Івана до його палати знову ж таки я. А коли зайшов усередину, то двері зачинилися за мною і хтось замкнув їх на засув. Стало зрозуміло, що ізолювали нас обох.

„А я підозрював щось подібне!” – відразу ж проявив свій паскудний характер мій внутрішній голос. „Я теж, але інакше вчинити було не можна”, – філософськи відповів я.