ІДЕАЛЬНИЙ ПЛАН ЯК ФАКТОР РИЗИКУ

Ми прокинулися від того, що стало прохолодно. У печері нікого не було, і лише промінчики сонця, які зазирали крізь щілини, розривали темряву, як стріли. Ми всі скупчилися і я виявився затиснутим між спец агентом і Колобком. Я подумав, що спецагенту, мабуть, теж снилася мавка. Була у мене така підозра. Дуже вже ніжно він мурмотів мені щось на вухо під ранок. Але коли я штовхнув його під бік і безцеремонно запитав, які у нього плани щодо мене, він тільки сплюнув і вилаявся. Мабуть, його сон і справді був дуже приємним...

У печері біля входу, як і вчора, лежав дракон. І мені стало цікаво, які у нас перспективи і які причини такого незвичного прийому. Зрозуміло, єдиним, хто міг пролити світло, був Колобок, тож я звернувся б до нього, якби мене не випередив наш супермен:

– Я хочу знати, що тут відбувається. Взагалі-то у мене є ідея, що на даному етапі розвитку подій мене накачали досить значними дозами галюциногенів. Але можливо, я помиляюсь. У такому випадку вимагаю пояснити, що зі мною трапилося, і які тому причини.

У мене увірвався терпець:

– Вчора я розказав тобі усе, що відомо мені самому, не отримавши від тебе ніяких відомостей взамін. Ми навіть не знаємо, як тебе називати. Я не кажу про твоє справжнє ім’я. Маю на увазі хоча б якесь прізвисько. І ти міг би поділитися своєю історією, щоб ми усі разом мали змогу скласти нашу інформацію докупи. Якщо ти гадаєш, що ми – галюни у твоєму мозку, які намагаються вивідати щось секретне, можеш так вважати і надалі, але розкажи хоча б те, що не є секретом для твоїх ворогів. Ну, наприклад, те, що вони з тобою зробили. Гадаю, що вони це знають напевно і у подробицях, – тут я звернув увагу на Колобка, який спостерігав за нами з неприхованою цікавістю. – А потім можна буде попросити коментарю у аборигена.

Після секундної паузи пан спецагент почав спокійно, повільно, зважуючи кожне слово говорити:

– Називайте мене Сашком. Я не хочу називати організацію, до якої маю причетність. Скажу тільки, що нас зацікавило злочинне угруповання, яке займалося в основному торгівлею наркотиками. Та зацікавило воно нас тому, що з’явилися дані щодо торгівлі людськими органами. Час від часу у місті зникали люди, причому завжди абсолютно здорові. Перед зникненням вони часто-густо проходили серйозну медкомісію. Підставою для цього вважався виїзд за кордон на заробітки, але ці люди навіть не отримували закордонний паспорт, вже не говорячи про візу. Всі відомості вказували на те саме угруповання, про яке я вже говорив. І так само зникали всі, хто виявляв зайву цікавість до цих людей. Ніколи не знаходили трупів. Жодного разу ніде не випливала жодна частина тіла і жоден орган. Але ж люди кудись зникали! Я отримав завдання. Проте зустріч з інформатором, на яку я покладав великі надії, виявилася пасткою. Пам’ятаю, як мене зі зв’язаними руками світили рентгеном, брали різноманітні аналізи, потім ввели якусь гидоту і очуняв я у тій самій камері, з якої втік, коли ми зустрілися, – він кивнув на мене. – Далі всі все про всіх знають.

„ А ти правильно складав пазли головоломки! – похвалив мене мій внутрішній голос. – Схоже, тут і правда не вистачає людських ресурсів. Але у такому разі вони обрали неправильну тактику їх поповнення. Завезли б краще сюди десяток китаянок на розплід – і цій проблемі кінець”. – „Щоправда, невдовзі з’явилася б протилежна проблема”, – подумав я.

Цей світ такий самобутній і різнобарвний. І, на жаль, не ідеальний. Як і кожен світ у всесвіті. І хто ми такі, щоб засуджувати їх чи виправдовувати, не кажучи вже про спробу щось змінити? Я аж сам здивувався з такої своєї ліберальності. Мабуть, я ще не безнадійний.

„А мафія гарно влаштувалася! Всіх, хто стоїть у них на дорозі – сюди. Нема трупа – нема злочину. І навіть якщо хтось якось повернеться, то йому пряма дорога у дурдом!” – розвивав мою теорію внутрішній голос. А у мене всередині заворушився черв’ячок неспокою. Чи не став і я засобом поповнення людських ресурсів? І чи не має до цього якесь відношення Колюня? Відверто кажучи, я був готовий заховати голову у пісок, як страус, і не намагатися нічого дізнатися. Але відповідь прийшла сама, у вигляді сумної фрази Сашка:

– Якщо все, що я чую, бачу, і відчуваю, все, що ви мені кажете, – правда, то, схоже, не бачити мені свого Львова, як власних вух без дзеркала.

Я готовий був його розцілувати: Львів – не Кіровоград, і навряд чи його везли б до провідника так далеко, адже тоді якісь витоки жертв зі Львова все-таки можна було б простежити. І Колюня міг залишатися ще на деякий час моєю надією.

Ми з Сашком переглянулися і в один голос запропонували:

– А тепер настав час розколоти Колобка! Він, схоже, багато знає про переселенців з інших світів, то, може, розкаже і про способи повернення додому, про те, де є останні емігранти, про...

Колобок відразу ж відкотився від нас подалі і спішно залепетав:

– Нічого про подібні речі не знаю, і взагалі, все-таки, може, ми всі галюни?

– Досить дивна реакція, як на того, хто ще вчора готовий був розказати і про мавок, і про ігри, і про все на світі... – вкрадливо почав Сашко. – Між іншим, специфіка моєї роботи полягає, зокрема, у вмінні видобувати інформацію. Зізнаюся, мені не завжди це приємно, але ж іноді, – він театрально знизав плечима і журливо зітхнув, – іноді необхідно.

Тут від входу в печеру подав голос дракон:

– Нічого вони тобі не зроблять... – він шумно зітхнув, як після тяжкої праці. – Не варто його жахати, ви все дізнаєтеся в свій час.

Сашко покосився на нього:

– З чого ти взяв, що ми нічого йому не зробимо?

Я махнув рукою і вже як щось само собою зрозуміле бовкнув:

– Бо він телепат, як і вся його рідня. Слухай, розумнику, а де Мерлін?

– Я думав, що ви й не помітили відсутності хазяйки, – невинним тоном зауважив дракон. – Вона пішла до монастиря, щоб повідомити, де ви і що з вами все гаразд.

Сашко подивився на те, як я спілкуюся з нашим охоронцем (питання тільки в тому, яка мета такої охорони: наша безпека чи запобігання нашій втечі?) і явно відчув до мене якусь повагу. Як і я сам, коли відчув на собі його уважний погляд.

„Ну як, добре почуватися утаємниченим і досвідченим поряд з таким суперменом?” – вставив свої п’ять копійок мій внутрішній голос. Від цієї фрази я наче аж трохи протверезів і подумав, що не так багато знаю, то краще помовчати, бо язик мій – ворог мій. Але одне питання мене муляло:

– Слухай, Колобок, а розкажи-но нам про Мерлін! Це ж, гадаю, не таємниця? Врешті, якщо ми з нею вже знайомі, то варто було б щось про неї дізнатися. У неї якісь неприємності? Вона дуже пригнічена. Може, ми можемо допомогти?

– Боже, які ми добренькі! – з явним незадоволенням гаркнув дракон. – Тільки не забувай, що, хоч і кажеш ти масу делікатностей для моїх вух, я чую і твої думки. Тож не варто прикривати своє бажання отримати інформацію намірами зробити благо для своєї рятівниці!

Я відчув себе ображеним.

– Ти, торба з чіпами, якщо у тебе немає настрою, вірніше, він є, але дуже паршивий, то не варто робити нам з цього проблеми. Можеш дуже уважно мене просканувати і подивитися, чи дійсно я хочу якось віддячити твоїй господині!

Дракон сердито рикнув:

– Вона мій друг, а не господиня!

„Тобі треба ампутувати язика, доки не ампутували голову!” – простогнав мій внутрішній голос. І я, по правді кажучи, був з ним згоден.

Але за мить ця рептилія, якщо можна так назвати напівсинтетичного дракона, заспокоїлась. Що то значить холоднокровність плюс високі технології!

– Якщо вам так цікаво знати справжню історію Мерлін, то Колобок її розповість. А я буду коригувати все те, що ви будете чути, у напрямку істини. Можеш починати, – звернувся він до Колобка.

– А якщо я краще б помовчав? – благально промовив Колобок. – Ти ж знаєш, я істота маленька, а через зайву правду неприємності можуть бути великі...

Дракон знизав плечима:

– Я можу тебе підсмажити. І до речі, телепатів тут більше немає, тож ти не можеш знати, чи порожні це балачки, чи серйозні погрози. Ти зараз будеш говорити, а ви, будьте такі ласкаві, все гарненько запам’ятайте.

Колобок тяжко зітхнув і почав:

– Мерлін потрапила сюди випадково. Вона не знала жодного слова нашою мовою, але непогано тут прижилася. І тоді її ще називали Мерилін. Це було дуже давно. Вона потрапила сюди, бо була Природженим Шукачем, і до того ж дуже обдарованим. Прожила у монастирі років зо п’ять, після чого вирішила помандрувати світами...

– За наказом Ради Сил... – люб’язно допоміг дракон.

– ... і відшукала силу силенну проходів. Але одного дня вона вирішила повернутися у свій світ...

– ... бо була вже надто виснажена постійними подорожами. А у цьому світі вона складала серйозну конкуренцію тодішній Язі, тому була тут майже персоною нон грата, – пояснив співдоповідач. – З кожної мандрівки вона привозила нові і нові знання, тому набувала все більшої могутності...

– ...але ж вона абсолютно не бажала ділитися своїми знаннями! Наприклад, секрет вічного життя невідомий нікому, крім неї, і ніхто не може ним користуватися!

Суперечка поступово відхилялася віл сюжету оповіді, тому я наважився обережно натякнути:

– А коли вона повернулася у свій рідний світ, то у вас все стало тихо й мирно?

– Якби ж то! – в один голос залементували і дракон, і Колобок.

– Кожен прагнув стати спадкоємцем її знань, тому робили регулярні рейди у ваш світ, різноманітними хитрощами виманюючи звідти Мерилін. До речі, тоді вона вже вирішила прикинутися чоловіком-чаклуном, бо бути жінкою у вашому світі, принаймні у ті часи, було не дуже приємно. Так Мерилін стала Мерліном, – додав дракон.

„Це був один із перших трансвеститів” – мудро зауважив мій внутрішній голос.

– Вона зуміла зібрати біля себе людей, які досить успішно її захищали... – продовжив Колобок.

– Гадаю, їх називали лицарями Круглого столу, – додав я, щоб показати свою обізнаність у цьому питанні. – До речі, нікому не приходило у голову просто залишити її у спокої?

– Ми мали захищати свої інтереси, адже після всього, що ми для неї зробили, на її знання у нас були всі права, – пихато процідив крізь зуби Колобок. – Страшно навіть подумати, що трапилося б, якби вона надумала відкрити всі секрети людям свого світу!

Ситуація поступово прояснялася.

– А дракони, з якими воювали лицарі, були якимось чином умовлені помандрувати у той світ, щоб переглянути все, що робиться у її мізках? – видав я своє припущення.

– Саме так! – Колобок спробував кивнути головою, у результаті чого кілька разів кумедно перекинувся. – Врешті, до неї дістався тільки один – ось цей нездара. Він тоді був ще зовсім маленьким, і його просто-напросто не помітили. Але він повернувся і сказав, що не варто намагатися скористатися її знаннями, і дракони відмовили нам у допомозі.

– Але ви не припинили своїх спроб повернути її, – з розумінням кивнув Сашко.

– Не припинили, і тому врешті вона здалася і прийшла сюди сама. І от живе тепер тут під захистом цього недомірка, ні з ким не спілкується і не відкриває не лише своїх секретів, але навіть розташування тих провідників, які вона знайшла.

„Господи, це ж скільки років самотності!” – справедливо жахнувся мій внутрішній голос.

– А яку роль у цьому всьому відіграв Колобок? – справедливо поцікавився Сашко. – Схоже, він не був простим спостерігачем, принаймні так мені здалося.

Колобок завертівся, і стало зрозуміло, що він не бажає про це говорити.

– Ну, давай, розказуй, все одно це мало колись випливти назовні, – заговорив дракон.

– Я, можна сказати, був зв’язковим між цими світами.

– А можна сказати, що шпигуном. До того ж відомості, які ти подавав, мали суб’єктивний характер. А Мерлін так тобі довіряла!

– Може, ви самі розкажете про все, що стосується цього пундика? – запропонував я.

– Я б розказав, та не можу, бо відтоді, як я повернувся разом із Мерлін, серед драконів була укладена угода, згідно якої розказувати про те, що ми дізнаємося через свої телепатичні здібності, може лише один – Наймудріший. Так зробили, щоб більше ніхто й ніколи нас не використав з недобрими намірами. А ніяких доказів на підтвердження правдивості своїх слів я не мав, і зібрати не міг, бо постійно залишаюсь тут.

– І не виходиш ніколи? Чому?

– Це таємниця, яку я, власне, і бережу, – трохи наївно, як на мене, пояснив дракон. – І не рекомендую шукати тут іще якусь інформацію щодо моєї таємниці. Це я для тебе кажу, розумнику, – звернувся дракон до мене.

А я й забув, що він телепат! Я відчув себе дещо ніяково, але на виручку прийшов Сашко:

– Наскільки я розумію, Ви хочете, щоб ми вислухали всю цю історію, і згодом дали свідчення для реабілітації Мерлін? – питально глянув він на дракона і той ствердно кивнув. – Але я не певен, що наші слова щось змінять. Якщо він дійсно такий кручений, як ви говорите, то просто відмовиться від того, що казав. Мовляв, мені погрожували, я був змушений так сказати. А ми таки бачили, що йому погрожували... От і вийде, що він „від бабусі утече, від дідуся утече, і від зайця, і від вовка, і від ведмедя також...” Слизький тип.

Дракон сумно зітхнув.

– Я всього лише хочу, щоб хтось знав правду. І він її зараз розкаже.

– Добре-добре. І вирішуйте самі, чи міг я вчинити інакше. Ви вже зрозуміли, що я не зовсім звідси, вірніше, зовсім не звідси. Ви гадаєте, що мене сконструювали мудреці з попередньої цивілізації? Помиляєтесь. І при відновленні цього світу дракони теж мене не планували сюди притягнути. Я випадково пройшов у прохід слідком за Мерлін.

– Ти певен, що це було випадково? – пихнув димом дракон. – Добре, що ти сюди прийшов один, а не зі всіма своїми товаришами.

– Ну, гаразд, ми побачили її і хотіли з’їсти. Мої предки посадили мене біля проходу, бо відчули поступову активацію з іншого боку. Стало зрозуміло, що зараз сюди хтось прийде, але ми не знали, через який конкретно прохід увійде у наш світ невідома істота, бо проходи були розгалужені. Мені веліли сидіти на місці і нікуди не рипатися, і ні в якому разі не намагатися щось вчинити самостійно. Треба було пропустити того, хто прийде, а потім покликати інших. Мерлін увійшла саме з того проходу, біля якого чатував я, і мені запаморочилося в голові, яка вона була велика. Нам би надовго її вистачило. Тому я відразу ж накинувся на неї, горлаючи іншим, щоб бігли сюди. Мерлін зрозуміла, що їй загрожує – і повернулася у той світ, з якого прийшла, а я проскочив за нею. Вона хотіла мене спіймати, мабуть, щоб повернути назад, але не змогла. Я втік. Їжі скрізь було вдосталь, тож я не дуже нарікав, що потрапив сюди. Інша справа, що всі ті, хто став би здобиччю для зграї моїх родичів, стали для мене загрозою, я ж був тоді ще зовсім маленьким, тому я завжди хотів повернутися додому. Вдома ми були царями природи, а тут доводилося жахатися мало не кожної істоти. Перебивався жабами та мишами, – затягнув він жалісливо.

„Нічогенько його розперло на жабах!” – захихотів мій внутрішній голос.

– Ти, цар природи, я от одного не розумію. Якщо до вас приходив хтось із іншого світу, обов’язково було його їсти? Адже зрозуміло, що істота, не розвинена у інтелектуальному плані, не могла активізувати прохід. Ви завжди ласуєте братами по розуму?

Колобок глянув на мене зверхньо, якщо можна глянути зверхньо з висоти трохи нижче, як по пояс:

– Хіба не зрозуміло, що саме ми – кінцева стадія еволюції? У процесі розвитку ми втратили все зайве, і залишилося тільки найважливіше...

– І ви нарешті дійшли того рівня розвитку, коли змушені були чекати, чи не прийде випадково щось їстівне з сусіднього світу? – саркастично зауважив дракончик.

– На превеликий жаль, нам останнім часом дійсно не вистачає їжі у нашому світі. Світ не встигає за нашим розвитком...

– А якось обмежувати народжуваність ви не пробували?

Колобок від обурення навіть вухами замахав:

– Не кощунствуй! Всі живі істоти мають розмножатися, на те вони послані на цей світ. Інша справа, що виживають найсильніші. А навіть думати про те, щоб не дати народитися найрозвиненішій з усіх можливих істот, – великий гріх.

„А скромність у нього таки і правда аж вухами пре”, – знову не втримався мій внутрішній голос.

Колобок продовжував:

– Врешті, ніхто й досі не визначив критеріїв, за якими варто визнавати істоти розумними. Я, наприклад, цілком розумію мову багатьох тварин, але коли хочеш їсти, то тобі не до того, щоб влаштовувати своїй здобичі екзамени. Та повернемося до теми нашої розмови. Минув деякий час, я пристосувався до нових умов, подорослішав і порозумнішав. Пішов на контакт з людьми, звичайно, коли період моєї зажерливості минув. Навіть з самою Мерлін потоваришував. І з часом зрозумів, що я тут – один-єдиний, тому хочу повернутися додому. А Мерлін відмовилася туди мене доправити. Я розказував неймовірні дива про свій світ, щоб спокусити інших людей, бо думав, що вони її умовлять. Звичайно, не все з того, що я розказував, було правдою. Я взагалі погано пам’ятаю свій світ. Але секрет вічного життя точно там є. Я вже, правда, забув, у чому він полягає, але подивіться – я живу і живу. І Мерлін також. Щодо цього я не збрехав.

– Не відхиляйся від теми розповіді! – перервав його завуальовану рекламу дракон. – Ми зупинилися на тому, що ти намагався спокусити відьом відкрити прохід у твій світ, хоч ненадовго. І деяким з них таки цього закортіло. Це зараз ведеться політика закритих дверей. А тоді було не так. І хоч згідно сучасних законів, Мерлін вчинила цілком вірно, – дракон зробив виразні очі, – та тоді вона виявила непокору. Про її поневіряння у вашому світі ви вже знаєте. А Колобок першим знайшов її і там.

Все ставало на свої місця. Схоже, цей головастик курсував між світами, подаючи потай відомості про Мерлін сюди і підбурюючи відьом, драконів та інших істот проти неї. Не відаючи про справжні причини такого агресивного ставлення, Мерлін намагалася захиститися самотужки та за допомогою нових друзів.

– А як ти став розпорядником лісових ігор? – поцікавився я.

– Як, як! Треба ж було мені чимось займатися! А до цього у мене хист.

– Ти забув додати, що саме зраджуючи Мерлін, ти добивався довіри відьом, щоб вони дозволили тобі таке непогане життя: постійні подорожі, всі умови для спокійного проживання і навколо – одні мавки, які ніколи б не поцікавилися, як він отримав свою посаду і що він за тип. Бо його не дуже поважають у нашому суспільстві.

„От тобі і відповідь, чому він так браво патякав з нами на початку знайомства! З мавками ж не дуже поспілкуєшся...” – цілком резонно зауважив мій внутрішній голос. – „Знаєш, у їхньому товаристві мені, наприклад, менше всього хотілося б спілкуватися”, – відповів я йому. – „Не забувай, що він весь складається із одного органа – з голови – і ти зрозумієш, що побалакати для нього набагато важливіше, ніж... ...ніж зайнятися більш тісним спілкуванням”. Важко не погодитися з таким аргументом.

Всім стало все зрозуміло. Запанувала мовчанка. І тут у Сашка піднялися брови і він дуже в тему запитав:

– Я одного не розумію: як ви розмножуєтеся, адже у вас, крім голови нічого не залишилося?

Дивно, що це питання не задав мій внутрішній голос!

– Ну, це я складаюся з однієї голови, але у деяких моїх родичів залишилися атавістичні ознаки... статі. В принципі, розмноження для нас не є актуальною проблемою – адже ми можемо жити дуже довго, може, навіть вічно, якщо ніхто віка не вкоротить. Якщо хочете, я міг би показати вам деякі секрети нашої цивілізації, якщо ви допоможете мені повернутися додому... Адже ви – шукачі проходів, я правильно розумію? Вам це буде нескладно, а безпеку я гарантую.

Краєм ока я побачив напружену морду дракончика. Хіба він боїться, що я піддамся на умовляння Колобка? Навіть ідіотові було б зрозуміло, що їхня цивілізація вимирає, якщо навіть природа потурбувалася про те, щоб вони більше не розмножувалися. Але навіть перед смертю їхнє плем’я має бути дуже голодним. Що буде, якщо вони пройдуть у інші світи? А їм для цього треба не так уже й багато, бо розташування проходів для них, схоже, не секрет. Тепер вони потребують тільки дурня з руками, який би ці проходи активізував...

– Гадаю, ти й сам розумієш, чому я не буду навіть пробувати виконати твоє прохання, – відповів я Колобку. – Хіба ти й досі не усвідомив, що розумовий розвиток визначається не наявністю або відсутністю кінцівок?

Далі можна було не продовжувати. Колобок опустив очі і відкотився у темний куток.

Дракон задоволено усміхнувся і сказав:

– Ти непогано використав інформацію, яка у тебе була. Можеш вважати цей інцидент чимось на зразок екзамену на зрілість і готовність до пошуків. І не суди занадто строго Колобка. Він не винен у помилках своєї цивілізації. Як би ти сам вчинив на його місці? – мені стало дещо шкода цього підлого шкідника, а дракончик продовжував: – Тепер можете йти, я чую, що за вами вже прибули. І пам’ятай, що кожен світ хворий на якусь хворобу, кожен світ не визнає якусь істину. І немає жодної істоти, яку б можна було назвати ідеальною. Але немає й нікого абсолютно без чеснот. Пам’ятай про це.

Плазун відірвав своє кругленьке черевце від підлоги і ввічливо посунувся від входу. Колобок відразу ж кулею вилетів з печери і помчав у невідомому напрямку. Ми вийшли на світло і побачили Ягу і Мерлін.

– Ти говорив з ним? – проскрипіла Мерлін у нору.

– Угу! – долинуло звідти.

– Він достойний стати шукачем?

– Мудрий ще жодного разу не помилявся. Можеш заспокоїтися.

– Ну, тоді я пішла. Може, ще колись зайдеш, – звернулася вона до мене.

Я залишився у центрі уваги і не дуже уявляв, до яких виправдань вдатися. Сашко прийняв захисну позу. Яга закотила очі під лоба і промурчала:

– Не розумію. Ну, якого нечистого вас понесло у ліс?

Вона не виглядала розлюченою, скоріше здивованою, тому я з деяким нахабством запитав у відповідь:

– А це має значення?