Троянди в лісі

Я вирішив пошукати відповідь у її ноутбуці та його не було на місці. На столі були лише навалені до купи зошити та книги.

О другій на мене навалилася злоба. Це вже було занадто. “Чому я її тут чекаю? Вона вранці повернеться і отримає від мене прочухана!”,- із такими думками я пішов втомлений у свою кімнату.

Дзвоник будильника о шостій гримав на мене злим вироком. Я все ще відчував себе жахливо втомленим та час було збиратися на навчання. Моя спроба зателефонувати сестрі закінчилася таким саме, як і на передодні, чергуванням монотонних гудків. Я вагався, що мені робити: чекати її тут чи їхати до міста? Тоді мені прийшла в голову чудова думка - під’їхати до неї в академію перед своїми парами.

Дорога у автобусі здавалася нескінченною. За вікном темно. Пробки на під’їзді у столицю. Від гудіння мотору я провалився в бентежний сон.

В академії Ніки я був лише раз під час її приймальних іспитів. Велика старовинна споруда з високими стелями була урочисто прикрашена в середині роботами студентів - картинами і скульптурами. Її навчальна група складалася лише з десятка студентів. Вони саме малювали вугіллям гіпсові фігури коли в аудиторію заглянув я. Ніки серед студентів не було. На моє запитання до мене вийшла висока великоока подруга сестри - Катя. Ця дівчина наче й сама зійшла з полотна художника прерафаеліта прямо до мене у коридор. Вогняне- червоне волосся ледь-ледь втримувалося шпилькою на потилиці, а декілька прядок вже встигло вибитися й впасти їй на високе чоло, забруднене вугіллям. Намагаюся розлущити її риси як ієрогліф. Що ховається за цими розумними глибокими очима, шляхетним рівним носом, білою оксамитовою шкірою й палаючим рум’янцем на щоках? Я пожалкував, що Ніка нас раніше не познайомила. Я стояв перед нею глибоко вражений і розгублений безсоромно витріщаючись на неї, не знаючи з чого почати бесіду. На щастя, Катя почала перша:”Я їй пишу з неділі, а вона мені зовсім не відповідає. Ми домовлялися зустрітися вранці - випити кави перед парою. Вона не з’явилася. З нею все добре?”

Я й сам гадки не мав, що з сестрою. Погані передчуття зростали й набирали сили. Треба було триматися і не панікувати (особливо перед цією неймовірно красивою дівчиною) тому я спитався у Каті, коли вони востаннє бачилися. Подруга думала не довго:”В п’ятницю. Ніка виглядала дуже щасливою. В нас не вийшло поспілкуватися. Єдине, що вона мені урочисто і загадково сказала, що в неділю поїде з кимось шукати троянди у лісі. ” “Троянди у лісі!?”,- це звучало як повна нісенітниця. Це речення не давало жодного сенсу тоді я вирішив обережно спитатись про особисте життя Ніки.

“Хлопець? Так, думаю, що в неї з’явився хтось. Але він не звідси. Ми як раз сьогодні хотіли про це поспілкуватися під час кави... Я так хвилююся. Якщо я можу чимось допомогти скажи мені!”

Я записав контакт на Катю і вийшов зовсім спантеличений з ВНЗ. Думки мої заплуталися і жодної зачіпки в мене не було. Чому ми останнім часом так мало спілкувалися? Ми ж дружили в дитинстві. Стільки спільних ігор, вигадок. Здається я не помітив як ми стали чужими... У неї хтось є. А ще вона поїхала шукати троянди у ліс. От халепа! Я сів на лавку та зробив ще кілька спроб додзвонитися. Нічого. Чи варто писати батькам? Будуть турбуватися, а допомогти не зможуть нічим. Летіти з Таїланду так далеко. А може вона все ж таки їм хоч щось сказала? Розповіла про плани на неділю чи про цього хлопця? Я витягнув телефон. Пальці застигли над літерами. Що саме писати? Тато я нарешті відремонтував паркан, а ще, ти раптом не знаєш, де поділася ваша донька? О, Боже! Жахливо! Зрештою я написав речення:” Привіт, не можу зв’язатися з Нікою, вона не розповідала про свої плани?”

Я зробив спробу зайти у поліцію та мене запевнили, що треба почекати хоча б до вечора. Вийшовши на подвір’я поліційного відділку, я відчував себе повністю розгубленим. Життя вирувало навколо - гуляли люди, жінка штовхала попереду себе візок з дитиною, старий вусатий дядько вигулював песика, а я стояв і не вірив у реальність всього, що відбувається. Невже це зі мною? Ноги самі понесли мене. Я не одразу зрозумів, як опинився на зупинці, з якої відправлялися автобуси у напрямку дому. Сівши на сіре строкате крісло, я витяг мобільного. Від мами було стурбоване повідомлення з якого було зрозуміло, що вона нічого не знає. Я набрав Ніку. Цього разу увімкнулась пере адресація. Її телефон більше не був доступний...

У вікні почали чергуватися пейзажі. Око не затримувалось на довго на жодному з них. Замість дерев з’являвся будинок, замість будинку паркан. Ось і думки мої перебували у схожому хаосі.

Завібрувавши у кишені, телефон вивів мене із лабіринту думок. Моєю відсутністю в університеті почав цікавитися друг. Залучити його до пошуків? Поки ще ні. Я впевнений, що Ніка невдовзі знайдеться. Можливо вже сидить і п’є свій улюблений чай із сухофруктами й медом, однією рукою роблячи олівцем замальовку у скечбуку.

Дорогою з автобуса додому я майже біг. Хоч як здивовано на мене не озиралися односельці, мені було байдуже. Я так повірив своїй уяві, картинці, в якій Ніка сидить дома із чаєм, що на хвилину не мав жодних сумнівів - так і є. Розганяючи сполоханих горобців із багряних кущів барбарису, я біг. Прокляте бабине літо - зовсім спітнів. Куртка недоречно розгойдується на рюкзаку. Вдягаєш її вранці, приречений решту дня тягати всюди із собою.

Ось вже і наш відремонтований паркан, бранка, двері в будинок... двері в порожній будинок, де немає ні душі. Я розчаровано стояв посеред кухні, весь спітнілий, задихаючись від швидкого бігу. Сонце весело заглядало у вікно. Цей бурхливий щасливий настрій бабиного літа аж ніяк не клеївся з моїми почуттями. Якби тільки була гроза! Я б вийшов на вулицю під дощ і довго стояв би у роздумах під струменями холодної води. Змилося б усе зайве порожнє непотрібне і я б зміг з кришталевою ясністю зрозуміти, що із моєю сестрою. Але небо дражнилося ультрамариновою глибиною. Футболка в’їлася із потом до шкіри.

Що взагалі робити? Я знов зайшов до кімнати Ніки й сів на строкате покривало її ліжка. Чомусь згадалася Катя у своєму забрудненому вугіллям фартусі. Швидко набив на екрані мобільного повідомлення для неї про те, що дома сестра не з’являлася. Катя почала писати стурбовані повідомлення, які я прочитав напрочуд механічно й одразу сховав мобільного щонайдалі. Ні, зараз не до цього, потрібно зосередитися на головному. Повинна ж бути хоч якась зачіпка. Хоч щось! Хто він, в біса, такий? Де вони познайомилися? Чому поїхали шукати троянди в лісі? Так, ноутбук зник, телефон не відповідає, але ж має бути хоч щось! З ліжка я перемістився за її стіл. Тут, як завжди, панував хаос. Поперекладав з місця на місце зошити, книги, погортав сторінки конспектів. Це не те. Тоді я нахилився й заглянув під її робоче місце, з бажанням перевірити зміст смітника для паперів і (о, вдача!), побачив купу рулонів із замальовками з плинера поміж яких виглядала тверда обкладинка зі шкіри. Вона стирчала ледь-ледь, та я одразу її впізнав - візуальний щоденник Нікі! Її дорогоцінний sketchbook, до якого вона постійно робить замальовки з життя. Все, що її оточує чи вражає потрапляє на ці сторінки. Невже вона залишила його вдома? Яка вдача!

На відміну від моїх щоденників, переповнених словами, фразами, знаками оклику, запитаннями, роздумами про минуле й сьогоденне її sketchbook був прямим віддзеркаленням побаченого. Особливих критеріїв, я так розумію, не було. Лише олівець та щоденна потреба малювати. До нього могла потрапити як будівля, так і рослина або тварина. Головною умовою було малювання з натури. Жодного тексту, іноді дата або підпис.

Так що ж у ньому? Я нетерпляче перегорнув обкладинку й занурився у світ Ніки. Деякі з перших аркушів виявилися мені знайомими. Цю площу я вже бачив в Берліні під час нашої спільної із батьками подорожі. Пам’ятаю як Ніка старанно малювала купол костелу, схилившись з олівцем над щоденником.

Далі декілька аркушів із диким пляжем, на якому ми зупинялися на початку літа. Потім квітка на вікні, дерево, фасад художньої академії. А ось вже й останні сторінки, для мене найцікавіші. Вони це ключ. Вони можуть допомогти мені знайти сестру. Одразу на чотирьох замальовках я знайшов зображення якогось молодика у темному одязі. Хоч пози були й різні й ескізи, судячи з дат, робилися протягом останнього місяця, все ж таки було зрозуміло, що це одна й та сама людина. Наступні дві сторінки автопортрети Ніки (чесно кажучи не дуже схожі). Цікаво, що її спонукало? Може завдання у школі? Потім була охайно відрізана сторінка. Лише вузенька смужка паперу залишилася стирчати, виказуючи, що ескіз відсутній. На наступній замальовці інтер’єр ресторану або кав’ярні. Де це місце? Я опустив очі на підпис із датою. Та це ж ця субота! Лише день до зникнення! Перегортаю далі. Його і її руки за столиком із шаликом кави. Це остання сторінка... Далі лише білі чисті папери. Од же вона була в суботу із ним.

Перебираю сторінки у зворотному порядку. Зі збільшенням уваги, виринають раніше непомічені деталі. Кільце на його вказівному пальці, годинник на руці. Стрілки вказують чи то на дев’яту чи то на за п’ятнадцять хвилин дванадцяту. Роблю декілька фото: ескіз молодого чоловіка та інтер’єр кав’ярні. Відправляю їх Каті, дописуючи декілька питань. “ Чи бачила вона раніше цього хлопця? Чи в академії їм задавали намалювати автопортрет? Чи знає вона, де знаходиться ця кав’ярня?” Дуже швидко отримую повідомлення у відповідь. Катя нічого не знає. Автопортрет їм не задавали.

Поринаю у роздуми. З’являється гірке відчуття, що я знов втрачаю слід. Потрібна хоч якась зачіпка. Що я можу взагалі зробити? Здається, на допомогу чекати не варто. Хіба що вечері зайти до поліції.

Наче відчувши мою розгубленість, дзвонять батьки. Намагаюся не виказувати паніку й відчай. Ще зарано. Можливо занадто байдужим тоном розповідаю, що в Ніки з’явився хлопець і що, скоріше, за все вони разом і просто забули про існування часу. Мати всю історію прослухала мовчки, не ворухнувшись, наче її причавило важкою залізякою. Після некомфортної довгої паузи вона сказала, що це серйозно і вони з батьком куплять квитки на найближчий літак. З моїх вуст злітають щирі банальності. “ Мамо, не хвилюйся я спробую її знайти сам. Я впевнений, що мені це вдасться. ” Всі слова здаються недоречними. Краще було б обійняти близьку людину, але ж вона так далеко.

В розмову залучається батько. Він апелює до молодості Ніки, до закоханості й відмовляє мати купляти квитки. Деякий час між ними триває суперечка. Потім на обличчі батька з’являється лукава переможна посмішка. Він нахиляється до маминого пшеничного волосся і щось шепоче їй на вухо. Я розчув тільки: “А пам’ятаєш...?” Судячи з того як почервоніла мати їм було, що згадати. Щось із часів молодості? Краще нехай це залишиться між ними. Як не дивно, на мати ця згадка подіяла. Вона скинула із себе песимістичний смуток і взяла з мене обіцянку тримати їх у курсі подій.

Батьки попрощалися і я здихнув полегшено. Що я можу їм пояснювати, коли й сам не володію інформацією? Мені захотілося змити із себе бруд та їдкий піт. Чистота тіла мені завжди допомагала набути душевної рівноваги. Стоячи під штучним теплим дощем я нікуди не поспішав. Я не знаю, що буде далі. Мені добре тут і зараз. Коли я вийшов, окутаний білою парою до коридору, це вже був новий я. Готовий до рішучих дій, до несподіваних рішень і правильних запитань. Ось, це воно, правильні запитання! Я схопив візуальний щоденник Ніки та сів з ним на кухні, гортаючи сторінки й повторюючи, мов мантру слова:” Де вони познайомилися? Де вони познайомилися?”. Погляд зупинився на ескізі, де молодий чоловік у чорному стоїть біля поручнів, читаючи книгу. Скажіть, ну де, в сучасному світі людина може стояти і читати!? При цьому не рухатися достатньо довго, щоб встигнути бути намальованим. В цю мить, із кришталевою ясністю на мене впала відповідь. Еврика! (впевнений, що саме так, колись осяяло розуміння Архімеда і він відкрив основний закон гідростатики). Вони могли познайомитися тільки в черзі!

Кожного дня, щогодини, відправляється за розкладом автобус, що йде повз наше поселення. Перш ніж він зупиниться на міжміському вокзалі столиці, його вже чекає черга. Одні й ті самі чоловіки й жінки їздять із заздрісною стабільністю, тримаючись звичок, в один і той самий час. До цільової станції десь з годину дороги. Наше поселення посередині маршруту.

Не вірячи власній геніальності я заліз до холодильника й доїв остаточно всі залишки їжі. Потрібно було кинути дрова у пічку мого шлунку інакше мої подальші дії могли б зупинитися, скуті голодом.

Серед повідомлень з’явилося нове від батька:” Прилетіти раніше ніяк не зможемо. Маму мені вдалося заспокоїти та ти, будь ласка, спрямуй всі зусилля на те, щоб відшукати Ніку. Це на неї не схоже... Я теж турбуюся. ”

Так, батько правий, треба діяти. Що ж далі? Слід було підтвердити свою теорію і я рушив у напрямку зупинки.

Нескінченно довго тривають 20 хвилин, що мені довелося чекати наступного автобуса. Від спеки над полем стоїть марево. Лінія горизонту втрачає свою форму й відпливає, чи скоріше випаровується, назустріч спраглому небу. Перестаю квапитися й насолоджуюся красою останніх теплих днів. Є речі на які я не можу вплинути. Одна з них, це розклад руху автобусів.

Він з’являється на дорозі з точністю до хвилини. Вдень автобус майже порожній і я займаю місце неподалік водія. Потайки дивлюся у його сторону і думаю, як почати бесіду. Чомусь ніяковію й нервую. Відволікати на трасі його аж ніяк не хочеться. Розмову краще почати на кінцевій.

Нарешті, столичний вокзал весь залитий асфальтом - голий і без дерев. Чекаю, щоб вийшли інші пасажири і підходжу до водія. Він не молодий і смаглявий із посмішкою в якій легко читається добра людина. Показую йому фото сестри, а потім ескіз молодика й інтер’єр кав’ярні при цьому коротко розповідаючи про зникнення. На моє щастя, його сива голова починає позитивно кивати.

“ Дівчину бачив. Вона почала їздити нещодавно. Десь із вересня. Мабуть, студентка. Він їздить вже декілька років. Десь із три чи чотири. Думаю, що він теж студент. Такий трохи похмурий. Жодного разу не бачив як він посміхається. Сідає до заду автобусу, де постійно читає книги. Виходить він на кінцевій в Л. А оцей ваш малюнок мені нагадує інтер’єр кав’ярні. Я там нещодавно з онуками тістечка коштував. Кав’ярня знаходиться біля автовокзалу, теж в Л.

Останній фразі я одночасно зрадів і засмутився. Чудово, що я тепер знаю куди прямувати, але стільки часу згаяно. Чому я їхав у напрямку столиці? Тепер ще цілу годину пертися до іншого міста. Водій перейнявся моєю історію й дуже хотів допомогти. “ Синку, біжи скоріше на протилежну сторону. За 3 хвилини відправляється автобус у зворотний бік. Хай щастить у пошуках сестри!”

Перебігши заасфальтовану площу я встиг стати позаду черги, що вже почала займати місця в автобусі. Я сів десь посередині й, майже одразу, водій ввімкнув мотор. Підліток збоку через прохід витягнув із шарудінням пакунок із їжею й до мене долетів смачний аромат. Не терплю коли хтось так робить. Муркотіння мотору та втома робили свою справу і я вже майже заснув, коли жінки, що сиділи позаду почали розмову. Може б це й не стало такою перешкодою для Морфея, якби не тема. До вух моїх спочатку долетіло обговорення теорії Ейнштейну. Я випростався на кріслі. Мене мучила цікавість та я не смів озирнутися. Що це за такі жінки? Я був готовий до обговорення манікюру, подруг, до розмови про цьогорічний врожай яблук або, навіть, про те як катують дитину кольки при грудному годуванні. Але це! Після дуже детального обговорювання всіх головних і другорядних принципів теорії ймовірності два жіночі голоси почали робити вправи з французької мови. Потім перейшовши до тем обговорення соціології та етикету. Я був шокований. Мені хотілося спати, але я собі не дозволив. Цікавість перемогла. Я неодмінно хотів дочекатися, коли жінки (або, може, дівчата) пройдуть повз мене до виходу. Автобус плівся порожньою дорогою. Проїхали наше селище, потім ще кілька. В невеличкому містечку жінки позаду зібрали свої речі й попрямували до виходу. Побачивши їх чорно-білі строгі плаття мені одразу стало зрозуміло - це ж католицькі черниці! Не дарма мені здалося наче вони з іншого світу. Так воно і було.

До кінцевої залишилося не так вже й багато. Я вже не заснув. Думав, як розповім цю історію про неймовірно розумних черниць Ніці. Думаю, що їй сподобається. Залишилося тільки відшукати саму сестру.

Вокзал міста Л. був невеличкий. Я був тут кілька разів раніше на подорожі із класом, та просто на прогулянці з родиною. Тепер це місце здавалося мені меншим скромнішим і провінційним. Пізнання столиці швидко змінило мій світогляд. Озирнувшись на 360 я майже одразу побачив можливу кав’ярню. Вся вітрина була обклеєна малюнками капучино та тістечок. З пришвидшеною пульсацією я наблизився до будівлі та зазирнув крізь вікно. Це воно! Не має сумнівів. Ніка досить точно передала на малюнку деталі інтер’єру. Зробивши глибокий вдих я зайшов в середину старовинної будівлі. На мою вдачу, відвідувачів було небагато і я зміг порозмовляти із високим офіціантом і спитати його все, що мене цікавило. В суботу він також був у праці й, навіть, коли я показав фото та ескіз, пригадав мою сестру із молодиком.

-Так-так, пам’ятаю їх. По-перше, не кожного дня хтось у нас робить за столом замальовки. Ну а по-друге, дуже вже незвичайні речі ця пара обговорювала.

- Що ви маєте на увазі, незвичайні?

- Ви мене правильно зрозумійте, я взагалі розмов не підслуховую. Вони сиділи й воркували, як це робить більшість закоханих пар. Потім я пішов прибирати брудні чашки з їхнього столу і почув, що він їй каже: “ Візьми із собою до лісу лопату. Ти казала, що у твого батька є маленька військова. Головне знайти троянди. Далі буде дуже цікаво. ”

- От трясця...

- Якщо ви кажете, що ваша сестра зникла, ці слова звучать до біса моторошно. Бажаю вам вдачі у пошуках!

Я подякував і залишив кав’ярню. Не знаю чому, але я витягнув телефон і спробував зателефонувати сестрі. Переадресація. На що я розраховував?

День тим часом народжував вечір. Я був порожній, заплутаний, втомлений. Жодної розумної думки в голові. Тільки страхітливі примари: Ніка копає собі могилу, Ніка закопана десь у лісі, черниці-католички відспівують бліде тіло сестри та подібні. Час було йти до поліції. Я знайшов відділок недалеко вокзалу й провів там купу - купезну часу. Стільки чекань, хтось щось питає, записує. На щастя, поліція довезла мене до самої домівки й оглянула кімнату Ніки. Вони перефотографували цілий sketchbook, лишаючи мене у спокої. Я опиняюся знову сам у порожньому будинку.

Повідкривавши скриньки, дістаю консерви. Цей організм влаштований якось не правильно. Чому я думаю про голод, а не про пошуки. Дідько з ним. У роті моєму розчиняється зелений горошок, кукурудза й якась риба в томаті. Нестерпно хочеться залити імпровізовану вечерю алкоголем, але я цього не роблю. Моя тверезість ще б могла сьогодні для чогось корисного знадобитися.

Пробую перевірити силу соціальних мереж. Швидкоруч написана об’ява про пошуки стихійно розноситься навсібіч. Дзвонять батьки, друзі, родичі, знайомі й малознайомі. З Катею розмовляємо довго. Ми з нею наче спільники, вигадуємо план за яким будемо вішати з самого ранку в місті Л. об’яви, з ескізом молодика. Нашвидкуруч роблю оголошення та друкую цілу стопку копій. Ще раз обходжу весь будинок, кожну кімнату і навіть зазираю на горище. Кляті моторошні думки. Боюся виключити світло у кухні, неначе без нього Ніка не знайде дорогу додому.