Троянди в лісі

Щойно голова доторкнулася подушки відбувся ефект, протилежний моїм очікуванням. Сон вивітрився. Тілу було не зручно в усіх позиціях і я крутився на простирадлі однаково безрезультатно, як за годинниковою, так і проти годинникової стрілки.

Я вирішив повернутися до своїх вечірніх міркувань. Слід зупинитися на тому, що мені відомо: на лісі. Тільки б дізнатися де він знаходиться. Сподіватися на комп’ютер Віктора не варто. Що б іще могло пролити світло на місце знаходження? Ввімкнув знов лампу. Осліплений її променями, намацав щоденник Ніки в шкіряній обкладинці. Не знаю чому, мені здалося, що там я зможу знайти відповідь на всі свої запитання.

Гортаючи сторінки я знов зупинився на тій, де Віктор стоїть біля поручнів, читаючи у черзі книгу. А що раптом...? Я зіскочив з ліжка і хисткими кроками зайшов у кімнату Ніки. Ввімкнувши світло я просунувся углиб і опинився біля столу, на якому була все ще навалена ціла купа речей. Перериваю знов всі книжки, уважно перечитуючи їх назву. Одна з них привертає мою увагу, змушуючи присісти. На корінці написано:“По бойових місцях другої світової”. Обкладинка проста: на білому фоні круг і прямокутник, як на ескізі Ніки. Це та сама книга, яку читав Віктор! Сам не вірю своєму щастю і починаю уважно гортати пожовклі сторінки. Одразу у чотирьох місцях стирчать, замість закладок, білі папірці. І як я раніше не помітив? У тексті опис зниклих під час війни хуторів. Звіряюся на комп’ютері з мапами. Одну з локації одразу відкидаю, бо це поле. З супутника видно, що навіть через багато років, серед рядків пшениці проступають обриси декількох будівель. Інші три й справді знаходяться у лісах. Крізь густу зелень нічого не розгледіти. Буду вірити книзі, що під гілками, листям і хвоєю щось є чи скоріше колись було.

Моє раптове відкриття, це остаточний вирок Морфею - сну більше не може бути. Пишу Яні. Не зважаючи на глибоку ніч, вона одразу відповідає. Не хочу більше гаяти ні хвилини. Це третя ніч. Лише б встигнути! Даю Яні координати першого місця, що знаходиться найдалі. Нехай туди з чоловіком з’їздять. Сам вдягаюся на ходу. Кидаю на заднє сидіння автівки якісь речі й за повної темряви виїжджаю у напрямку лісу. “Цікаво, чи ростуть гриби?”,- з’являється недоречна думка в моїй голові.

Яскраве світло мого ліхтарика сполохує птахів та косулю. Не пригадую, щоб я колись сам ходив по нічному лісі. Моторошно. Під ногами шурхотять листи із хвоєю. Хоч думки про маніяка вже давно відступили, прадавні страхи збільшуються в моїй уяві з кожним кроком. Я весь час озираюся по сторонах. Чесно кажучи, я погано уявляю, що саме шукаю. Як я зрозумію, що я на правильному місці? Промінь ліхтарика вихоплює з темряви пеньок з опеньками. Ну ось, гриби дійсно ростуть, а я без кошичка. Подумки лаюся недоречності своїх думок.

Ніч потроху відступає. Темрява сіріє і стає не такою щільною. Я продовжую занурюватися далі у ліс. Раптом світло мого ліхтарика вихоплює містичний знак, на який я так чекав. У яскравому промені кущ червоних троянд приголомшує мій зір. Я застигаю, не вірячи власним очам. Я знайшов троянди у лісі! Боюся ворухнутися і несміливо обвожу світлом ліхтарика все навкруги. Натикаюся на складені у купу рюкзаки із куртками біля яких лежить телефон сестри.

“Ніко. Нііікоооо!!! ”, — починаю кричати все голосніше, озираючись навкруги.

Через якусь мить чую тиху відповідь: “Я тут.”

Я все ще не розумію звідки лунає голос сестри та продовжую уважно підсвічувати кущі чорниці з гілками.

Сиплий голос долітає до моїх вух знову:” Будь обережний, брате, ми провалилися ”.

Нарешті бачу посередині невеликої галявини чорну діру з півтора метра в діаметрі. На відстані нічого не розгледіти, а підходити ближче боюся, щоб не впасти слідом.

“Ви цілі?”,— питаю я, обережно крадучись у напрямку прірви.

“Віктор поламав ногу, налетівши на металошукач. В нього жар. Я в порядку”,- відповіла Ніка.

Я витягнув мобільного й обдзвонив по черзі Яну, швидку і поліцію. Тепер, коли стільки людей знають наше місце знаходження я наважився підповзти до самого краю провалля і зазирнути в нього. В рожевому світлі світанку я розрізняю як на дні ями, десь на глибині чотирьох метрів сидить, обіймаючи непритомного Віктора, моя сестра. По щоках її течуть сльози радості. Вони врятовані. Навколо у вологих калюжах валяються залишки гнилих балок та уламки цеглин. Як з’ясувалося потім їм не пощастило натрапити на підвалини руїн старого будинку.