День 2. Вівторок.

Я провалився в бентежний сон, але, попри втому, прокинувся серед ночі, бо мені наснилося жахіття. У ньому я бачив як із темного-темного глибокого ялинкового лісу виходить ВІН у чорному довгому плащі із накидкою. На руках його непритомне біле тіло у платті. Це Ніка. З її нерухомої руки капають стиглі густі краплі крові. Торкаючись землі, кожна з них перетворюється на червону пелюстку троянди. Прокидаюся.

Світанок, мов вирок, настає невідворотно. Дивлюся у сіру безбарвну кімнату. Сну більше не має. Прислухаюся до звуків за вікном. Тихо як буває тільки у цей час. Машини сховані у гаражах, собаки й п’яниці вже сплять. Тільки іноді долітає крик півнів - найбільша прикмета ранку. Кімнаті повертаються барви. Поступово, як на лакмусовому папері, з’являються відтінки жовтого, зеленого, червоного.

Безсоння найкращий час для творчості. Сідаю на ліжко й беру у руки ручку із зошитом. Починаю писати навпомацки. Мої рядки на аркуші плутаються. Мені їх ще зовсім не видно. Вкотре переміщуюся до кімнати сестри і за денного світла дописую останні слова. Я й досі не знаю де вона, але мені, чомусь, стає легше.

Витягаю з гаража автівку батьків. Складаю у неї оголошення й sketchbook. Перевіряю всі закутки, батькова армійська лопата й справді зникла. Відчуваю, що я на правильному шляху. По дорозі забираю Катю. Її силует у пилюці й стиглих низьких променях сонця вирізняється ще здалека. Вона ніяково переминається з ноги на ногу, оглядаючи кожну машину, що проїжджає повз. Притомність Каті на “палубі” благодійно впливає на мій настрій. Жахи, сполохані надією, відступають. Я жартую і посміхаюся. Цієї миті час починає пульсувати у моїх вухах. Мені здається, що кожна година відтепер має особливе значення. Тисну на плин і помічаю наляканий вираз Катрусиних очей.

Ми стрімголов домчалися до міста Л. Навіть вранці вівторка тут панує неквапливий настрій. “Все устигнеться ”,- наче читаєш на обличчях перехожих, що плинуло прогулюються по старовинній бруківці, присипаній жовтим листям.

Вішаємо з Катею об’яви про розшук молодика та сестри, радіально відступаючи все далі й далі від центру з автобусним вокзалом. Знаходимо для себе Богом закинуті двори, будинки, квартири. Вузькі, похмурі, вкриті пліснявою, де, навіть, в осінній сонячний день потрібно вмикати лампу.

Зрештою стопка об’яв вичерпується. Дивимося з Катею один на одного несміливо і з надією. Як два малі рибалки, що вперше прийшли на річку і щойно кинули волосінь з гачком та рожевим слизьким хробаком. Тепер залишилося тільки терпляче чекати поки сполоханий поплавець подасть нам знак про вдачу. Ми дійшли до кінця нашого плану, але телефон мовчить і ми не знаходимо собі місця. Голодний шлунок відволікає мозок, ноги самі нас відносять до місця із гордою назвою ресторан. Інтер’єр його наче пазл з кліше. Пожовклі облупані місцями стіни, давно (а, може, й ніколи, не прані штори), коричневі плямисті скатертини, оббиті краєчки посуду, урочисті картини в дешевих рамках, штучні квіти. Я роздивився все навкруги без особливої цікавості. Головне для мене було зараз те, що Катя сиділа навпроти.

Їжа виявилася простою і смачною. Вже забув коли востаннє їв щось нормальне. Після обіду ми вийшли на засліплену сонцем вулицю. Випадкові перехожі здавалися чужинцями. В них не було того спільного, що було в нас: вони не шукали Ніку і, навіть, не знали про її існування. Вертатись до дому не було сенсу і ми просто пішли у напрямку центра. Катя розповідала мені історії зі свого дитинства. Вони виринали перлинами з її пам’яті й складалися в моїй уяві в чарівне намисто її свідомості.

Вузька, низька, наче поламана, вуличка вивела нас на знайому автовокзальну площу. Ми опинилися у вітрини тієї самої кав’ярні. Якесь зачароване місце. Всередині насолоджувалися десертом дві жінки похилого віку. За пультом мрійливо порпалася незнайома молода офіціантка. Ми несміливо зайшли. Катя, яку я пропустив вперед, сама того не усвідомлюючи, зайняла стіл, за яким ще в суботу робила свої замальовки Ніка. Час і простір. Я спробував уявити на місті Каті сестру. Ця думка боляче обпекла мені груди. Щоб скрити страждання я хоробро труснув головою і сів поряд із Катею.

Не знаю як довго ми сиділи, п’ючи каву за цим столом. Тепер я дістав потребу розповісти про наше із Нікою дитинство. Про смішні й бентежні історії. Про наших домашніх улюбленців, канікули та спільні ігри. Катя слухала уважно. Я бачив в їх очах, що мої історії знаходять у ній підтримку. В якусь мить мені захотілося взяти Катю за руку і я не став стримуватися. Нехай знає, що я відчуваю.

Офіціантка кидала на нас заздрісні погляди, на які ми не звертали уваги. Потім задзвонив телефон. Номер був незнайомий. Жіночий голос почав боязко розпитувати про наші об’яви. Ми домовилися зустрітися вже за пів години на цій самій площі. “Мене звати Яна і я буду в червоній курточці ”,- сказав в кінці розмови голос і ми попрощалися. Катя вмирала від цікавості, але я і сам, поки що нічого не знав. Хвилини тягнулися неначе їх хтось полив карамеллю. Розмови вщухли. Я заплатив за каву й ми вийшли чекати на вулицю. Нам нічого не залишалося, як розглядати перехожих і реагувати на кожний червоний одяг.

Нарешті з’явилася незнайомка. Охайна вродлива жінка, вік якої дуже важко розгледіти. Не так зір, як інтуїція підказали мені, що їй біля 50. Яна сказала, що ескіз молодика з об’яви схожий на її сина Віктора. Він живе на орендованій квартирі недалеко звідси. “ Вчора я йому не додзвонилася, але хвилюватися почала тільки сьогодні, коли побачила оголошення ”, - сказала жінка в червоній легкій курточці. Ми пішли разом затишною вулицею, повною старих невисоких будівель. У однієї з таких ми зупинилися. Яна витягла із сумки важкі ключі й невпевнено оглянула їх. Було помітно, що ними вона користувалася не часто. Великі різьблені двері відчинилися і ми пройшли по кам’яних масивних сходинках нагору. На другому поверсі Яна відкрила ключем наступні високі двері. Ми опинились у темному коридорі.

“Я була тут, перед тим як подзвонити вам. У квартирі нікого немає. Жодної записки й син не відповідає на телефон. Не знаю що робити...”,- боязко озирнулася навколо Яна.

“Скажіть, це може здатися трохи дивним, ви не знаєте нащо Віктор з Нікою могли поїхати до лісу з лопатою на пошуки троянд?”,- моє питання здалося й мені самому дещо божевільним тому я додав,-” чим ваш син займається? Він студент?”

“Так, він вчиться на машинобудівельному. Останній рік до диплома залишився. Нащо поїхали до лісу, чесно кажучи, не уявляю. Не гриби ж збирати. ”

На очах Яни навернулися сльози. Щоб уникнути погляду на жінку, що плаче (а ще, не дай Боже, заразитися її відчаєм) я удав, що не помічаю і продовжив розмову.

“Я вже написав заяву про зникнення в поліцію. Пошуки, поки що, нічого не дали. У Віктора є комп’ютер?”,- спитався я.

“ Так, звичайно, ось він. Але я не знаю його пароля ”,- відповіла Яна.

Ми подивилися на чорний екран. Без пароля ця річ марна. Уважно оглядаємо всю квартиру. Чисто й тихо. Біля холодильника ми з Катею зупинилися і знайшли те, що підтвердило напрямок наших пошуків. На срібних дверцятах, причеплений магнітом, висів аркуш з sketchbook Ніки з її автопортретом! Ось і втрачена сторінка. Це вона для нього малювала. Віктор все менше нагадував мені маніяка, але результат був незмінний - сестра зникла. Тільки тепер ми шукаємо ще і її хлопця. Яна витягла з альбому і подарувала нам одну з фоток, на якій її син тримав на руках кота. Ніка малювала його дійсно схожим.

Перш ніж попрощатися з Яною, ми домовилися, що вона зараз піде до поліції та ще раз їм все покаже й розповість. Що нам ще залишалося? Оголошення на соціальних сітях про зникнення встигло облетіти пів півкулі, батьки хвилювалися, поліція шукала, але відповіді так і не було.

На дворі вечоріло. Ми вийшли з будинку вдвох і зупинилися. Я дивився на Катю, а вона на мене. Мій поцілунок був ніжним і коротким. Щоки її, залилися рум’янцем. Як би мені хотілося зараз залишитися поряд із нею... Але я відчував, що цього не можна робити. Я знав, що відвезу її до столиці й попрощаюся. Бо присутність Каті почала наповнювати всю мою фантазію і мені все важче було концентруватися на пошуках. Так і сталося. У світі ліхтарів я припаркувався до гаража батьківську автівку і знов опинився у нашому порожньому будинку.

Чорт, попереду чекала вже третя напружена ніч. Я усвідомив, що як би я не посунувся за цей час у своїх пошуках, але Ніка, скоріше за все, десь у лісі. Далі я не знав нічого. Де цей ліс і чому вона з нього не повертається? Як можна загубитися у лісі в Європі, де кожні десять кілометрів знаходиться селище?... Єдине, що вселяло в мене хоч якусь відносну радість, що ночі ще не холодні.

Втома пригнічувала відчуття і розум. Я не міг здатися. “Протриматися хоча б іще вечір ”,- це був мій новий лозунг. Ніка, де ж ти? Це вже зовсім не смішно!

Ми здзвонилися з Яною. Вона розповіла про те, як пройшло спілкування із поліцією. В них і досі не було жодних зачіпок, хоча вони й вилучили ноутбук Віктора. Схоже, що слід покладатись тільки на себе.

Потім подзвонили батьки. Вони закінчували збирати валізи. Завтра ввечері їх літак прилетить до столиці. Не уявляю собі, що їм скажу при зустрічі.

Розмова із Катею була глибока й не довга. Наші почуття не повинні заважати пошукам.

Стрілки годинника робили одне коло за другим. Я перестав пручатися сну і ліг у ліжко.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.