Мексиканський кордон

Кордон, здавалося, був не так і далеко. Та їхав я до нього цілу вічність. Розжарена диско-куля в небі все більше відхилялася на захід, помалу вечоріло. Коли я все ж прибув, то помітив, що машин майже не було. Перед мною стояло дві вантажівки з неясно чим, їх ретельно обнюхували мексиканські прикордонники з псами. На виїзд з Мексики машин не було взагалі.

І ось черга дійшла до мене. Непривітний мексиканець в шерифському капелюсі та з соломинкою в зубах постукав у моє віконце, тож я опустив його. Дим, що роївся в салоні мого кадилака, хвилею накрив бідолашного прикордонника. Він невдоволено скривився і затулив пухкого носа пальцями. А потім грубо висмикнув у мене цигарку прямо з рота і викинув на асфальт, добряче по ній потоптавшись.

— Дідько, це ж ціла цигарка, я міг її ще курити й курити. Нащо ж так одразу? — З прикрістю відреагував я.

Він не звернув уваги на сказане мною. Діючи згідно зі своїми протоколами, попросив мій паспорт. Іспанською, але паспорт, мабуть, на всіх мовах означав одне і те ж. Я схилився до бардачка і вирив з купи макулатури блакитну книжечку, на якій красувався золотий орел з розпростертими крильцями, що у лапах тримав стріли та оливкові листки. Гордий паспорт громадянина США.

— США? — Запитав він зі своїм акцентом.

— Сі, аміго. — Ствердно кивнув я і додав. — Американський українець.

Чомусь моя відповідь його збентежила. Він перепитав мене з таким голосом, наче я йому брешу:

— Українець?

— Так, друже, вірно. — В цю мить відчув себе тією ще знаменитістю.

Але по його складках на лобі було очевидно, що він не знав як ми далі мали спілкуватися. До цього моменту ми ще могли вести примітивну бесіду, відносно розуміючи один одного, але зараз це було марно. Мексиканець з труднощами розумів мій незграбний акцент. "Невже останні п'ять місяців, потрачені мною на вивчення хоч якихось основ іспанської, пройшли даремно? І все через мій акцент?”, — запитував подумки у себе. Він відступив на кілька кроків й виставив поперед себе долоні та рішуче заявив, щоб я лишався на місці. Кивнув йому, показуючи що не збираюсь нікуди рипатися.

Через пару хвилин він знову підійшов, уже в компанії якогось білявого очкарика слов'янської зовнішності. Той був блідий, як крейда, високий, але дуже худий. Мабуть, місцеві буріто йому не смакували. Очкарик підійшов ближче, глянув на мене і стривожено відсахнувся назад.

Думаю причиною було те, що йому не кожен день доводилося бачити подібних диваків: висвітлене, розтріпане волосся, що стирчало так, наче мене підвішеним головою вниз тримали кілька днів; смугаста краватка замість бандани на голові; круглі сонцезахисні окуляри з помаранчевим відблиском і дебілкувата посмішка на витягнутому лиці. Я намагався демонструвати розслабленість та привітність.

Вдосталь надивившись, він таки насмілився представитися:

— Добридень, я буду вашим перекладачем під час прикордонного контролю, — йому було ніяково, він сильно пройнявся цим почуттям, — вам поставлять кілька питань.

— Перекладач? Може моя вимова бажає кращого, але перекладач мені не потрібен. — Сказав я, дістаючи нову цигарку з пачки та запихаючи її до рота.

Очкарик в той момент і сам не бажав мати зі мною справ. Назрівала сварка, так здавалося. Та прикордоннику варто було раз кинути гнівний погляд і все хутко владналося. В дещо пригніченому настрої між нами трьома розпочалася гра в "зіпсований телефон". Мексиканець ставив питання, які я і так розумів досить добре, а перекладач потім нашіптував на вухо адекватний переклад:

— Тож, почнімо, містере Елрой? — Грубим голосом озвався мексиканець.

— Залюбки, аміго. Валяй.

— Скажіть, з якою ціллю ви хочете перетнути кордон і проїхати до Мексики?

— Їду зустрітися з одним родичем, а потім ще заскочу в гості до одного хорошого друга з минулого... — На цьому моменті мене трохи пересмикнуло, але ніхто не помітив. — Ось і все. Можете так і записати: особисті причини.

Перекладач пробелькотів мою відповідь іспанською для прикордонника своєю до блиску відполірованою вимовою. А я тим часом затягувався цигаркою. Потім продовжили далі:

— Скільки часу ви плануєте перебувати у нас в Мексиці?

— Тиждень, не більше.

— При собі є заборонені речовини абощо?

— Пачка цигарок вважається забороненою? Сподіваюсь, ні. — Я вишкірився на всі тридцять два. — В усьому іншому порядок. Я поважаю закони, не переймайтеся.

— Що ж, добре, пане Елрой.

Він сказав це так холодно і підозріло, що на мене немов відро льоду висипали. Мексиканський прикордонник вирішив підійди і добряче грюкнути кулаком по даху мого "кадилака".

— Це що було в біса? Мізки, блять, відсохли? Кретин!

— Вибачте, — гордовито, з певною насолодою у голосі, сказав він, — ми хочемо перевірити ваше авто.

До машини наблизилося ще двоє мексиканців з собаками, тож мене грубо витягнув той перший, злісний тип. Я стояв і дивився, як вони завзято нишпорять в багажнику, зазирають під сидіння, обнюхують дверцята. З усіх сил, певно, старалися виявити щось "цікаве". Мені не треба було пояснювати чому так відбувалося. Я одразу не сподобався прикордоннику, тож він влаштував мені таку собі виховну хвилинку. Раптом якась псина почала гучно гавкати. Прикордонники заметушилися. Здійнявся неабиякий гамір.

Собацюри рвалися мордами під сидіння, мабуть, знайшли щось. Я не пам'ятав що там могло такого бути, аби розлютити песиків. Серце закалатало, назрівала думка про те, що вони мені підкинули щось дуже страшне і хочуть звинуватити. Проте все скінчилося швидко, бо нічого вони не знайшли, окрім двох банок пива. Я їх купив дорогою сюди, але забув про це, бо ті закотилися під сидіння.

— Можете забирати собі. Теплим і збовтаним воно мені не треба. Краще соку кактуса нап'юсь по дорозі. На все добре, панове.

Через п'ять хвилин я вже знову сідлав свій кадилак, тиснув педаль газу, твердою хваткою утримував кермо та їхав вперед. Тепер я в Мексиці, кордон успішно подолано.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.