Перестрілка

Наступного дня, по обіді, ми зі старим знову сиділи в "Ель Геррадеро" і обоє щосили напихалися свіжими такос, запиваючи холодним пивом. Коли скінчили їсти, я закурив, а старий завів ділову розмову.

— Я знаю, де зараз відсиджується Коршунов, тебе ще цікавить?

— Ага. — Сказав йому, втягуючи дим цигарки легенями.

— Тобі не аби як пощастило, бо він часто міняв своє місце проживання за останній рік. Тут колишніх росіян, знаєш, не мало. Шукати одного особливого – як голку в копиці сіна.

— То де ж він зараз?

Старий нічого не сказав, лише простягнув мені серветку, на якій кривими літерами написано: "Південний схід, по федеральному шосе №10, придорожнє містечко Грасіано-Санчез. Будинок з червоним дахом поруч з білою водонапірною вежею".

— Ну звісно... — Розчаровано сказав я. — Не так вже і близько. Якщо не хочу затягувати завдання, то мушу мчати прямо зараз.

— Так, мусиш. Можу лише побажати удачі на останок. Навідуйся до мене частіше. А головне – бережи себе. — Він простягнув мені руку.

— Все буде нормально. Ти ж знаєш. Зроблю все, а там побачимо. — З великою вдячністю потиснув йому руку, відпускати її геть не хотілося. Та все ж кивнув на прощання та сів у кадилак. Мабуть, він весь цей час проводжав мене поглядом, але я не обертався. Не хотів затягувати наше прощання.

Перед тим, як остаточно завершити своє завдання, я заїжджав у придорожні магазини, закупив кілька речей. Взяв великий кейс, обтягнутий чорною шкірою. З труднощами впихнув у нього помпову рушницю. З правої сторони прорізав круглий отвір для руки, аби одразу схопитися та зробити постріл. Але через те, що цівку треба було кожного разу смикати, такий фокус навряд проканає двічі.

А ще купив крутий мисливський піджак, в якому було досить багато кишень. Ліворуч, там де серце, сховав "Обрегон", а праворуч – револьвер. Багажник забив купою сміттєвих пакетів, пилою-ножівкою і двома червоними каністрами бензину, про всяк випадок. Також набрав якомога більше набоїв для всього, включно з прискорювачами зарядки для револьвера. Справжній професіонал.

Виїхав ближче до вечора. Майже три години їзди провів, скурюючи цигарку за цигаркою, іноді полірував душу пивом. У тій глушині, куди я перся, клацати радіо не було сенсу. Тож у дорозі мене супроводжувало його постійне шипіння у вухах. Гнав старою, самотньою дорогою, ледь не повністю заметеною піском. Довкола були пустелі, трохи рідше – зелені поля, фермери де вирощували різну хрінь. На горизонті темніли силуети пагорбів та скель.

Коли я побачив зелені крони дерев, висаджених в дві шеренги вздовж дороги, зрозумів що вже у Грасіано-Санчез. За деревами, ліворуч від дороги, хаотично розкинулися вкрай паршиві, глиняні будиночки і сараї: дрібні, геть не пофарбовані, замість дахів лише тонкий шар шиферу, аби через дощі вода не пробиралася до середини. "Як в таких будинках могли жити люди, — думалося мені, — це ж собачі буди, а не будинки".

Саме містечко нагадувало більше цвинтар нікому не потрібної техніки. То тут, то там стояли ржаві вози, причепи і кузови давно зогнилих автобусів. Це місце було згубним для психіки нормальної людини, яка хоч раз бувала у великих містах. Та для російського пропагандиста-втікача Грасіано-Санчез підходив ідеально. Це місце так і віддавало духом російської глибинки, тільки замість снігу – повно піску.

Я їхав далі вздовж дороги, поки не побачив білу водонапірну вежу, попід нею – червона халупа. Мабуть, саме тут Владлен Коршунов і заховався від свого покарання, вичікуючи реваншу росіян. Я припаркувався навпроти, але з протилежної сторони дороги, трохи з'їхавши з неї в зарості кущів.

Рішучість кипіла, наче вода у чайнику. Іноді почувався аж надто рішучим, побоювався що моя здобич може відчути таку сильну енергетику. Трохи заспокоїв нутро двома банками пива та виліз з машини. У голові мав чітку картинку того, що і як відбудеться в наступні тридцять-шістдесят хвилин.

Спокійно перейшов дорогу, міцно тримаючи ручку чорного кейса, підійшов до халупи і лагідно постукав. У вуха вдарив мерзенний скрип. З-за прочинених дверей виглядав голомозий Коршунов. Роздратований, щоправда.

— Ви ще хто? Чого вам, в біса, тре...

Пролунав простріл, за ним – крик болю. Побачивши частину фізії Коршунова, приблизно прикинув де знаходилися його ноги, тож вистрелив у двері з револьвера. Судячи з глухого звуку – його напакована дешевим їдлом туша гепнулася на підлогу. Мені кортіло скоріше увійти до середини.

Кілька разів довбонув рукояткою револьвера по тонкому, срібному ланцюжку, що не давав повністю відчинити двері. З рештою я увійшов та опинився у справжній норі: Бетонна підлога, прикрита брудним килимком з барвистими ромбоподібними візерунками; Столик, завалений всякими листівками і паперами; Пожовклий чи то від часу, чи то від сечі матрац в лівому кутку; Невелика шафа, від якої відірвали дверцята. Тіснота була такою, що клаустрофобам тут точно зась. Шпалер теж не було.

А головне – всюди валялися шприци. Справжнє кубло, наркотська нірка. Я боявся хоч кудись ступити, адже один невірний крок – і ось у тебе якась хвороба. Опинився посеред справжнього мінного поля. А Коршунов, вбраний у клітчасту блакитну сорочку і невиразні сірі штани, корчився на підлозі, тримаючись за коліно. Кров розтікалася підлогою. Ще б пак – револьвера все-таки вистрелив.

— От я тебе і знайшов, свинко. — Сказав я, присівши навпочіпки біля нього. — Правосуддя доїхало і сюди.

З його вуст лився брудний російський мат, краєм вуха вловлював щось про "хохлов" і "укропов".

— Ви, росіяни, ніколи не змінюєтеся. Це вас і губить насправді. Ви не здатні спокійно жити, як нормальні люди. Попри все – ви такі ж до абсурдного вперті. Скільки ще разів має з соромом розпастися ваша країна, аби дійшло до мізків, що жодної величі нема і не було? Скільки ще "демократичних режимів" у вас має змінитися? Не підкажеш мені?

— Іди нахуй, НАТОвська сволота! — Викрикнув він, ледь не плачучи від болю. — Ви знищили нашу ВЕЛИКУ Росію, але ви не знищите наш ВЕЛИКИЙ дух!

Від почутого трохи посміявся і закурив цигарку, навмисно пускаючи дим йому в пику.

— Це твій ВЕЛИКИЙ дух завів тебе в мексиканську глушину? Не сміши. Щойно ваш корабель "Велика Росія" затонув – ви повтікали, як щурі. Як та нечисть, затопили собою Європу і решту світу, переносячи імперську заразу. Після всього, що сталося, вам досі хочеться гратися в "Третій Рим"?

Та він мене не слухав, продовжував торочити своє:

— На всіх вас не вистачить... Засилайте агентів куди хочете, нацики смердючі, нас не подолати!

І тут я обернув голову, глянувши на одну з листівок, що безладно валялися біля столу. Підібравши її, побачив до болю знайому картину. На листівці виднівся образ Російської Імперії з обличчям давно мертвого Путіна, російський триколор, а також напис: "Реванш нації ПЕРЕМОЖЦІВ насувається! Бійтеся укропи, жиди, америкоси! Бог нас порятує!". Я дістав свою запальничку і спалив це лайно у нього перед обличчям. По очах бачив, йому це сильно не сподобалося.

— То ти у Мексику перебрався, аби підігрівати своїх недобитих друзяк на "реванш", еге? — Усміхався, вчепившись зубами за цигарку. — Таку хероту можна вигадувати лише після добрячого шпигування наркотою. Цим ти, певно, займаєшся постійно.

— Все ще попереду! Не ми, так наші діти побачать наш реванш та перемогу! Доки живий хоч один патріот – жива Росія!

— Половину твоєї Росії зжер Китай, інша половина зараз біснується у злиднях і в "смуті". Гадаю, в найближчі п'ять років ви ще більше роздробитесь. І де ж тут "жива Росія"? Нема її, забудь. — Після цього я трохи посипав попелом йому на рану в коліні. — Якщо вже самі не вмієте жити, іншим дайте, курви довбані. Я так вважаю.

Але він уже не міг говорити. Відкинув голову, зблід, а погляд засклянів. Або уже відкинувся від втрати крові, або просто вирубився і скоро помре. Підвівся, вирішив закінчувати з цим гівном та вшиватися. Проте вийти з будиночка мені завадив шалений свист куль, який перетворив двері на решето.

Я пригнувся під невеликим віконечком і краєм ока зиркнув назовні. Там стояв уже знайомий мені татуйований бик "Торо" і ще двоє засмаглих товстих мексиканців. Вони стріляли "по-македонськи", з обох рук. Певно, надивилися фільмів про крутих гангстерів абощо. Скажений потік куль не давав мені вийти. Не знаю як, але вони вистежили мене і буквально приперли до стінки.

Навкарачки поліз до кейса, пригинаючись якомога нижче, кілька разів вистрілив у вікно з револьвера, аби вони не наближались. Тремтячими руками, немов адреналіновий психопат, я дістав свій "КС-23" з кейса, а далі лишалося піддатися інстинктам. В голові тоді дзвеніла лиш одна думка: "буде, що буде".

Тоді я почувався, наче рок-гітарист. Постріл за прострілом, вікно давно вже розлетілося на друзки. З помпової рушниці раз за разом виривалися червоні гільзи, дуло ховалося в диму. Тоді відігравав найлютіші гітарні рифи, які лишень могла уявити моя хвора голова.

То була чергова хвиля, що заливала все довкола. А я, здається, знову осідлав її гребінь. І мене, і моїх ворогів накривав шалений психоз, зумовлений пустелею, запахом пороху, свистом куль. Вони стріляли знадвору, я відстрілювався ззовні. Хто вийде переможцем – не знав. Це справжня позиційна мінівійна.

Пропагандист, що валявся посеред будиночка, точно був мертвим. Його обличчя обсіло кілька мух. Кров з коліна насичувала собою весь килим. Я сидів під вікном з помповою рушницею в руках, очікуючи нагоди відповісти своїм ворогам. І це мене затримувало, бо ми жбурляємося один в одного свинцем вже двадцять хвилин. Я міг би давно звалити з цієї похмурої місцини, знову котити свій "кадилак" нескінченною мексиканською дорогою й радо сьорбати пиво. Але ті придурки з пушками не давали цього зробити.

Аж раптом один з них, судячи з голосу це був "Торо", заверещав до мене:

— Вилазь, каброн! У нас для тебе дещо є.

Стрільба з їх боку вщухла. Це спантеличило мене. Що робити? Може це їх тупий трюк, аби я висунувся. Ясно було одне – вони усвідомили, що легко мене не взяти. Але ключове питання таке: Скільки у мене вистачить набоїв, аби відстрілюватися? Що буде, коли їх не стане? Що буде...

Добре, що всі стінки мого кейса були в набоях, приклеєних сірим скотчем. Але вони закінчувалися просто на очах. Як піщинки в пісочному годиннику. Я шмаляв, піддавшись шаленству, тому повністю забув хоч про якусь економію. Тоді вирішив заливати їм баки, поки щось не придумаю. Треба було поговорити з ними, спантеличити їх своєю енергетикою.

— Чого вам треба? У нас ще хвилину тому відбувалася справжня війна, а тепер переговори?

— Сі, переговори. — Кричали вони у відповідь і сміялись. — Але у нас є козир.

— Козир? Не пизди мені про козир! Спочатку стріляєте, потім просите переговорів? Хуй у вас є, а не козирі.

— Клянемося Ісусом, ми маємо козир. Вийди і сам поглянь.

— Ви мене вб'єте, це очевидно. Я не вчора народився.

— Добре, тоді ми тебе переконаємо. Можеш не вилазити.

Затамував подих і здійняв вухо ближче до вікна, насторожився. Вони тараторили щось мексиканською, я ні слова не розумів. Кілька хвилин нічого не відбувалося. Вже подумав що це якісь хитрощі, тісніше притиснув помпову рушницю до себе, готуючись знову відстрілюватися.

Потім роздався мерзенний звук, наче хтось лупив битою по підвішеній свинячій туші. Вони досить жваво метушилися, напруга у моєму мозку значно зросла через цю невизначеність. Згодом пролунали зойки і схлипування. Вони луною відбивалися у моїй голові.

Мене в якийсь момент охопила паніка, слухняно підвівся та став навпроти вікна, не відпускаючи рушниці. Вони вивели невисоку постать з мішком на голові поперед будиночком, де я ховався. "Торо" лупив нещасного рукояткою пістолета по голові, наче цвях молотком забивав. Та помітивши мене, він зупинився, натомість зухвало прибрав мішок.

— Ну ти й сучий потрох, бля... — Сказав тоді я, побачивши все своїми очима.

Під мішком ховалося обличчя мого старого – побите, закривавлене, розпухле як після зустрічі з роєм бджіл. Він не міг говорити, лише хрипів і стогнав, можливо йому і зуби пасатижами вирвали. Побачене змусило кожну клітину мого тіла стискатися і вибухати. Я нічого не розумів, окрім одного: "Хочу їх усіх повбивати".

— Як тобі наш "козир", каброн? Тепер бачиш? Ти не на тих нарвався!

— Це все було між нами, Ескобар недороблений. Відпусти мого старого! Він тут ні до чого, щоб тобі повилазило.

Та вони не відпускали його. Той бик з татуюваннями, "Торо", навпаки ще більше завівся. Він тицяв старому в щоку пістолетом, грайливо кружляючи пальцем біля курка.

— Хочеш, щоб старий жив, то виходь. Ми з хлопцями відпустимо твого старого, а ти поїдеш з нами.

— У мене інша думка. Скажи отим двом недоміркам за тобою, аби котились геть. Старого відпускаєш тут і зараз. А ми з тобою двоє від'їдемо подалі.

— І що ж це має бути? — Зареготав він.

— Справжня мачо-хлопчача дуель. Хто виграв – той живе, хто програв – дірка в голові. Рівні шанси.

— Зі мною на рівних? А не багато ти хочеш?

— Будемо далі стрілятися до переможного кінця? Я думаю, нам цього не дадуть зробити поліцаї. Хтось з місцевих точно прокинувся від шуму, від пострілів, точно набрав копам. Тебе пов'яжуть, потім будуть коптити в тюрмі, як суку. А я вийду, не просидівши там і дня.

— Завались, я тут вирішую що і як буде! Ти мене до біса довів, білопикий пендехо!

Після цих його слів пролунав постріл. Він розділив усе на "до" та "після". Цей покидьок поставив мого старого на коліна, приставив пістолет дулом до потилиці та виніс йому мізки. Мертве тіло гепнулось в пісок. Під радісний гомін мексиканців перестрілка продовжилась. У мене не було часу обдумати що сталося, зараз мій мозок блокував усі думки, окрім однієї: "Перестріляю всіх до біса!"

Коли тіло мого старого впало на пісок, здійнявши невеличку купку пилу в повітря, видалась кількасекундна нагода. Направив рушницю в одного мексиканця, що стояв ліворуч від "Торо", та ближче до мене. Він відвернув голову, аби подивитися на мертве тіло мого старого, тож я вистрелив. Дріб влучила йому в шию, він повалився на землю. Сучий син ще кілька хвилин булькав і давився своєю кров'ю, потім здох. Більше його не було чутно. Однак інші продовжували осипати мене свинцем без зупинок.

Ще через хвилин десять скінчилися набої до рушниці. Я не міг себе контролювати. Лють і відчай боролися за право видовбувати мені мозок. Раптом я почув якесь хрипіння – Коршунов, якого вважав мертвим, насправді ще не мертвий. Підповз ближче до нього.

— Ходи сюди, допоможеш мені з дечим. — Говорив йому, смикаючи покидька за руки.

Він не відповідав. Але кліпав оченятами і бовтав головою. Виглядав, наче обкурений, його мізки точно витали десь в інших світах. На кожне моє слово він спокійно кивав, йому точно було байдуже на все. Мабуть, крові лишилося геть мало, на мозок вже не вистачало.

Я притяг цю важку суку до стіни разом з дерев’яним стільцем, під вікно. Посадив його. В руку вклав револьвер, і сказав час від часу висовуватися у віконце й стріляти. З останніх сил він, тримаючись руками за підвіконня, стріляв, геть не цілячись. При цьому посміхався, наче дивиться веселий мультик. Одному Богу відомо, що він насправді бачив, клацаючи спусковим гачком. Мені було начхати, виживе Коршунов чи ні. Шанс цього майже нульовий. Пристрелять, або ж стече кров'ю. Обидва варіанти мені підходили, але зараз нехай побуде корисним.

Покидьки були зайняті напівмертвим Коршуновим, що зиркав у вікно та махав револьвером, наче то не зброя, а дитяча іграшка. Тим часом я вже підповз до дверей і зазирав у дірки від куль. Чітко розгледів "Торо" – він разом зі ще одним мексиканцем ховалися за роздовбаним трактором навпроти, метрів за тридцять від мене.

Одна з куль влучила в Коршунова, вибивши йому ліве око. Він гепнувся зі стільця, підвестися знову йому не судилося. Одним мудаком менше. Мексиканців лишилося всього двоє, але вогнем продовжували поливати регулярно.

Я вибіг з будинку, пригинаючись, міцно стикав у руках "Обрегон", до якого ще лишалися магазини з набоями. Цю вакханалію треба було закінчувати, хтось мусив йти ва-банк. Тож поставив усе на свою вдачу і навички та стрімголов кинувся до них, перебігаючи між кутками халупок і заразом відстрілюючись.

Поки біг, влучив у ще одного мексиканця, він упав замертво. "Торо" лишився сам. Він був скажено розлючений, але чомусь майже не відповідав на мій вогонь. "Патрони, — подумав я, — ця понтова гадюка спустошила свої запаси".

Пістолет тримав перед собою, повільно підходячи до роздовбаного трактора, що вже добряче встиг вкритися слідами куль.

— Вилазь, — сказав йому, — все скінчено. Двоє твоїх чуваків уже заснули. Назавжди.

Він гарчав щось у відповідь, але не квапився вилазити. Надто пізно я почув легке шкрябання і клацання металу. Торо підвівся до мене із зарядженим пістолетом в руці. Побачив короткий спалах, супроводжуваний звуком, схожим на удар грому. Рефлекторно мій палець, що віддано лежав на спусковому гачку, смикнувся. Вистрелив у відповідь.

Інстинкти перемогли. До того ж у стрільбі все ж я був досить вмілим. На відміну від цього хрінососа. Він прострелив мені ліве плече, трохи ближче до шиї. Крок одразу ж взялася пробивати собі шлях на волю, заливаючи піджак і сорочку під ним. Хутко затиснув рану рукою, аби якомога довше триматися.

Обійшовши трактор з боку, я побачив мертвого Торо. Влучив йому у самісіньку п'ятірочку – між очей. Це добре, що моя куля не влетіла у його груди. Все ж псувати татуювання, на якому зображено обличчя Ісуса Христа – якось не дуже правильно.

Тим часом нічні небеса почали танути у світанковому сяйві. Ноги мене підкошували. Присів на землю та сперся на трактор, за яким ще мить тому сиділо двоє мексиканців, готових вбити мене. А тепер у цілковитій тиші лишився сам, важко дихаючи й тремтячи від болю, як підстрелений заєць.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.