Важлива зустріч

Під ранок прибув до свого пункту призначення. Ним було невелике містечко Асунсьйон, де мене мав чекати старий знайомий. Я неквапно катався туди-сюди й розглядав місцину в намаганнях знайти наше місце зустрічі. Тож мав нагоду вдосталь надивитися на тутешню місцину.

Одразу врізались в око квадратні будиночки з простенькими черепичними дахами. Всі вони були пофарбовані акуратно, лише у найстаріших облуплювалася фарба. Здавалося, що тут не було жодного двоповерхового будинку, до того ж всі вони були вкрай маленькими. Де-не-де вулиці були засаджені різними деревами, високими пальмами та брахеями.

Всі вулиці формували собою рівні прямокутники, ніяких тобі звивистих доріг чи серпантинів. В такі моменти я просто спокійнесенько їхав на малій швидкості та відпочивав. Ще б сигарету і банку холодного пива, було б ідеально.

І ось я виїхав на якусь геть подовбану дорогу. Було ясно, що це кляте передмістя. Все тут було вкрай бідним, наче місцевий пейзаж списали з класичних вестернів. Кинувши погляд праворуч від себе, побачив вишиковані в ряд паршиві забігайлівки та магазини.

З'їхав з дороги, припаркувавшись перед дрібною дерев'яною коробочкою, трохи більшою за звичайний кіоск. На ній висіла червона табличка "Ель Геррадеро" з вкрай дивним людиноподібним півнем. Сюди мені й було потрібно. Позаду розкинулися пагорби, встелені сірою травою, з яких стирчали високі нафтодобувні вежі. Від них доходив набридливий гуркіт. Виліз зі свого "кадилака", витягнув з бардачка всі папери, які там були й попрямував до "Ель Геррадеро".

На одному з білих, пластикових стільців, сидів стариган, закутаний в пончо. Він щасливо наминав свіже такос. Пригнувши голову, я заліз в цю коробочку та всівся поруч з ним. Він заговорив першим.

— Виглядаєш, як обдовбаний турист. — Привітно сказав він, давлячись їдлом.

— Еге, дорога далась важкувато. Розум ледь не забрала пустеля. Якби не поквапився – здурів би. А ще мексиканці на кордоні були непривітними блядями.

— І це все? В мій час пробратися сюди живим без пушки чи мішка зелених було непросто. Окрім цього все пройшло нормально?

Я трохи задумався. Ця невелика пауза його насторожила.

— В яке гівно ти вляпався, поки їхав сюди? — Запитав він.

— На заправці перетнувся з одним татуйованим кретиносом, нічого такого.

— Татуйованим? — Він припинив чавкати, проковтнув їжу і продовжив. — Ти акуратніше будь, раптом це якийсь хер з місцевих банд. Воно тобі треба?

— Все сталося саме собою. Але навряд то велика проблема. Не переживай за мене.

Він вихопив у мене з рук документи й, примружившись, взявся їх розглядати.

— І що ж ми тут маємо, га? — Старий намагався щось розгледіти, але без окулярів навряд нормально міг читати.

— Владлен Коршунов, другосортний експропагандист з колишньої Росії. — Відповів я.

— В таких справах колишніх не буває! — Злісно заперечив він. — Маєш це знати.

— Ти зрозумів про що я, старий, не перекручуй! Ось, зараз глянеш його фото.

Я перегорнув кілька сторінок з досьє, яке він тримав у тремтячих, зморщених руках. На фото був зображений голомозий вилупок з вузькими оченятами, кривою посмішкою і бридкими вусами, що перетікали у козлячу борідку.

— О, а я його таки знаю. Бачив цю морду десь. — Здивувався старий.

— Звісно бачив. Він ледь не кожен день в ефіри свої виходив. Просував свої псячі наративчики про "поганих укропів" для розумово відсталих. А після поразки у війні, двадцять років тому, звалив з Росії. Вгадай куди саме.

Старий з мудрим виглядом погладжував своє підборіддя, слухаючи мене, потім заговорив.

— Ну воно й не дивно. Мексика все ж місце красиве і романтичне.

— Їм просто подобається в місцинах, де тепліше. — Зауважив я.

— Як то кажуть "аби дупа в теплі". Певно, собачий холод ріднесенького Сибіру їм уже не надто по душі.

— Точно, але в Мексиці росіян за роки стільки назбиралося, що вони знов починають вилазити зі своїх сраних нірок. І знову кричать про "підйом з колін", "велич", "скрєпи єдності" та інше гівно. Ці довбані каліки ніколи не зміняться.

— Ну а цей твій Коршунов такий буйний, що ти приїхав у самісіньку Мексику?

Я розвів руками і продовжив говорити.

— Ага. Як я казав, Мексика нині кишить росіянами. Тепер вони хочуть в політику рватися. І є ризик, що зліпляться до купи, зроблять яку-небудь "Партию Русской Мексики", потім почнуть знову кидатися своїм гівном. А Коршунов – їх рупор пропаганди. Тільки тут він вже відмовився від слов'янсько-православного імені, став "корінним" мексиканцем - Раулем Альваресом.

— Ти ба... Я сподівався, що вони більше ніколи не становитимуть загрози для нас, для світу. А вони все ніяк не заспокоюються. Двадцять років минуло, щоб їм... — Старого охопив смуток. Але він говорив далі. — І виходить, що ти геть не петраєш де Коршунов може сидіти зараз?

— Мене б тут не було, якби знав. Він гарно переховується. А ти у Мексиці вже не один рік живеш, до того ж ти спец з пошуку людей. Було б дуже класно якби ти розшукав цю свиню для мене. Я в боргу не лишусь, зроблю що попросиш.

— Внуки це така морока, їй Богу. Що з вами зробиш, га, "родичі гарбузові"? Треба якось допомогти. — Сказав він з полегшенням на душі.

— Коли я все зроблю і Коршунова будуть доїдати ігуани десь посеред пустиря – пригощу пивом і такос.

— Та не питання. — По-доброму усміхнувся він. — Потрушу кількох добрих друзів зі старої гвардії, пригадаю як все це робиться, знайдемо його. Скільки ти маєш часу на все про все?

— Кордон перетнув я день назад, тож ще шість днів.

— А що по зброї?

— Нічого. — Невтішно захитав я головою. — Я ніколи не був майстром у провезенні всякого нелегального барахла через кордон, особливо зброї.

— Ну так, ніде правди діти. У тебе з цим таке, що ліпше й не братися. Але не переживай. — Підбадьорив мене старий. — Мексика багата на стволи різних калібрів, знайдеш все, що треба.

— Тоді зробимо ось як. Можеш забирати всі ці документи, мають допомогти. Шукай того придурка Коршунова, а я роздобуду ствол, може ще пару дрібничок. Буде краще, якщо закуплюсь під різні варіанти подій. На це у мене буде десь три дні. Через три дні на цьому місці передаси мені все, що знайдеш. А далі я з усім розберусь.

— Хай буде так, підходить. — сказав він з цілковитою згодою.

Після цього ми посиділи кілька хвилин мовчки. Старий доїв такос, зірвався і пішов собі геть, покульгуючи. Я сів у кадилак, намацав по радіо чергову рок-станцію та поїхав в пошуках всього необхідного. Тоді я думав: "Чи правильно втягувати мого старого у подібне?", але заспокоював себе тим, що мій старий був справжнім профі. Таких зараз не часто зустрінеш. Треба довіритися його талантам і зв'язкам.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.