Пошук зброї

У все тому ж Асунсьйоні я зняв кімнатку в невеликому мотелі. З обідраними шпалерами, мерехтливою лампочкою, що вмикалася через раз, замість ліжка – обдертий матрац на дерев'яних ніжках. Довбаний телевізор взагалі скидався більше на музейний експонат – сіра мікрохвильовка з пузатим екраном і купою тумблерів, на якій подивитися можна було лише психоделічний білий шум, що виїдав мені мозок.

Та цього було достатньо, аби перечекати три дні. Після зустрічі зі старим я вирішив надолужити кілька днів без пива і майже день без цигарок. На додачу вдалося дістати п'ять косяків зі справжньою мексиканською марихуаною, відвідавши кількох місцевих бариг у вигрібних ямах. Не кожного дня випадає можливість спробувати на собі мексиканську автентичність.

Закрив вікна шторами, увімкнув телевізор, щоб той постійно шумів, усуваючи тишу, потім ліг на матрац і почав викурювати косяк за косяком. Мій досвід вживання подібного лайна був мізерним, тож накрило швидко і міцно. Номер у мотелі сплющився і деформувався, перетворившись у справжній індіанський вігвам, над яким весело наспівували птахи.

Перед мною сидів справжній індіанець. На його голові вмостився убір, від якого на всі боки стирчало пір'я, нагадуючи хвіст павича. Індіанець спокійно сидів, покурював люльку однією рукою, а іншою неквапно точив свого мисливського ножа об камінь. Я дещо очманів, однак вирішив заговорити першим.

— Хто ти такий?

Він відвів погляд від ножа і зиркнув на мене своїми дрібними очима, окресленими зморшками. Потім відповів:

— Я – це ти. Я – мисливець. І ти теж мисливець.

— Мисливець? В житті не ходив на полювання, друже. Ти плутаєш щось.

— Та ні. Ти мисливець нашого часу. Є мисливці, що полюють на вовків поблизу своїх селищ. Не заради хутра чи м’яса, а щоб їх сім’ї були в безпеці. Якщо на них не полювати, вони плодяться, стають сміливішими та нахабнішими. Тоді вовки не соромляться нападати на людей і загризати їх посеред білого дня. Цей жах породжений безкарністю.

— То що ти тут робиш, індіанцю? — Мені хотілося швидше з'ясувати що взагалі діється. — Зараз я повинен бути в номері, а тут якесь шатро.

— Ми тут, аби ти зрозумів дещо. Твоя здобич – вовки з чорними душами, які постійно загрожують іншим. Вони не бажають відмовлятися від кривавих амбіцій, бо вірять що ніхто зупинить. Тому ти полюєш на них. Не даєш їм знахабніти й сваволити. Це важливе завдання. Така вже суть тебе, як мисливця – полювання на темряву нашого світу, аби вона не розрослася.

— Думаєш? Іноді мене мучать сумніви, негатив суцільний. Вже не знаю що й робити. Те, чим я займаюся, важко назвати хорошою справою.

— Сум'яття ні до чого. — Він простягнув свою люльку та продовжив говорити. — Затягнися люлькою миру, примирися зі своїм єством, зі спокійною душею піди на це полювання. І не забувай, що кожному мисливцеві потрібна зброя. Вона – твій інструмент. Не забудь про неї!

Я зробив, як він і сказав. Взяв з тремтячих рук індіанця люльку і добряче затягнувся. Що було далі – не пам'ятаю. Не певен чи було хоч щось після того. Прокинувся уже в номері мотелю, на диво примиреним та рішучим.

На моїй щоці сидів тарган. Я відчував його бридкі, кошлаті лапки на шкірі. Взяв його, затис між двома пальцями та витріщився на нього. Та замість звичної тарганячої голови там було обличчя Владлена Коршунова. Овальна, лиса мармиза весело шкірилася у відповідь. Тоді я просто взяв і розчавив мерзоту. Однак то був звичайнісінький тарган з нормальною головою.

Згадалися слова індіанця, коли дивився на розчавлену комаху. Хочеш чи не хочеш, а хтось мусить виконувати подібну роботу. Тому я тут, у Мексиці. Мені треба розчавити ще одного таргана. Якщо цього не зробити – таргани множаться, їх стає все більше. В результаті матимемо цілу навалу тарганів, яку вже ніяк не зупинити. Навіть уявляти бридко.

В задурманеному стані провів не менше десяти годин. Коли починав затягуватися косяками, був ранній вечір. А зараз – ясний день. Прокинувся, але почував себе кошмарно. Після такої реалістичної галюцинації все здавалося порожнім. Головне тепер не викурити ще більше косяків з марихуаною, щоб заповнити цю порожнечу. Ставати наркоманом не було в моїх планах.

Думки потроху прояснилися. Хоч тіло досі пронизувало гнітюче почуття, немов після збиття машиною, розум приходив до норми. Цього мені було достатньо, аби рухатися далі. Здається, я ще встигав на зустріч, тож миттю зібрався, пішов геть з мотелю і поїхав у справах.

Від'їхав на десять кілометрів, на північний схід від містечка Асунсьйон, звернув з нормальної дороги і далі пробирався повним бездоріжжям, поки не дістався до давно висохлої річки. Добре, що поки їхав сюди від мого "кадилака" нічого не відвалилося. Довкола була майже рівнина, її псували кілька високих пагорбів. Де-не-де на сірій землі рясніли зеленуваті плями трави.

Я сидів собі за кермом, докурював ще одну цигарку, хотів знову розслабитися і осідлати чергову хвилю, яку міг наслати на мене дух пустелі будь-коли Очікування було не довгим, але тягнулося вічність. Весь час я нервово постукував пальцями по керму, відбиваючи ритм пісні "Somebody to love". Мені здавалося, що я все просрав – той, кого чекав, ніяк не з'являвся.

Та потім, немов міраж у пустелі, на протилежному від мене березі висохлого річища з'явилася машина. Червоний "Форд Мустанг" вісімдесят третього року. Його мотор ревів, як голодний демон пустелі. Цей звук на мить заворожив мене.

З автівки хутко вибіг худий, дрібний чувак. Мав видовжене, засмагле обличчя, чорне волосся, тонесенькі вуса. Одягнений у розтягнуту толстовку і джинси. Виглядав до біса знервовано, рухався різко, наче його свідомість плющило від дешевих наркотиків. Він стояв навпроти мене, на іншому березі ріки. Ми витріщалися один на одного, налаштовуючи себе на спільні хвилі та енергетику. Потім я, вимахуючи руками, сказав.

— Пушки, стволи, піу-пау, привіз?

— Пор супуесто, камрада! — Не знаю що це дослівно, але хвилі його голосу демонстрували неабияку доброзичливість навіть попри його сильний невроз.

Тож я акуратно спустився схилом річища і крокував потрісканою, висушеною землею. Він подав мені руку, за яку я вхопився і так же акуратно виліз до нього.

— Армас, армас! — Говорив він, ведучи до багажника мустанга.

У всій цій картині щось мозолило мені очі. Схожий на нарика з багаторічним стажем чувак приїжджає на зустріч в пустелю, аби продати кілька стволів. Тілом розійшлися сироти, а мозок насичувався підозрами. Триматися ставало дедалі важче.

Відчинивши багажник він провів рукою по якійсь херні, замотаній у брудну сіру тканину. Потім взявся розв'язувати шнурки, якими це все було скріплено до купи. Тканина розгорнулася у простирадло, де лежали срібний малокаліберний револьвер з дерев'яною рукояткою, а також... Клята рушниця "КС-23". Срань радянська. Чорт би її забрав!

— Ей, аміго, що це за дурня? Так не піде! — Я схрестив перед собою руки й гарчав на цього тіпаного придурка.

Він намагався підсунути мені свиню. Привіз не те, що я просив. Негатив сочився з мене, як піна з мокрої губки. А він дивився, тремтів, і сильно пітнів. Могло видатися, що він знаходився у передсмертному стані. Знову обернувся до багажника, аби дістати цю хуйовину і сказати що хотів саме автоматичну зброю. А не клятий дробовичок, який кожного разу треба смикати, щоб стріляти далі. Я все ж плачу за послуги.

Щойно нахилився до рушниці за спиною щось клацнуло. То був недобрий звук – саме так клацає зведений курок. Скоріше всього, він цілився мені в спину. Таких людей, я трохи побоювався. Його хвилі нестабільні, енергетика непередбачувана. Неможливо вгадати який фокус він викине за наступні тридцять секунд. Та ясно одне – вороття назад не буде.

Я лишався нахиленим до багажника десь хвилину. Дужки сонцезахисних окулярів починали сповзати. Лице повністю вкрилося потом, кілька його крапель сповзли з підборіддя та впали на цівку рушниці. Раптом виникла непогана ідея. Ризикована, але непогана.

Заговорив з ним, надсилаючи голосом позитивні хвилі. Аби він ще більше втратив баланс. Хоча це могло призвести до того, мене застрелять тут і зараз.

— Це не твоя провина. — Запевняв його я. — Пустеля кожного може звести з розуму. Ще мить назад ти – звичайний чувак, а потім перетворюєшся у скаженого індіанця з томагавком та ганяєшся безкрайньою пустелею за ящірками. Це звичайна фігня, з усіма буває.

— Мій брат, — він зійшов на крик, — ти точно той, кого він шукав. Я пристрелю тебе!

— Брат? Не знаю ніяких братів, аміго. Тебе накрило хвилею тепла з розжареної диско-кулі, що висить над нами. Це все вона.

— Брат! Кличка "Торо"! Ви билися на заправці. Він запам'ятав зелений кадилак.

— Хіба в Мексиці мало зелених кадилаків? — Я валяв дурня, заливав йому баки.

— Брехня! — Люто кавкнув він, що я аж сам сіпнувся, ледь не вдарившись головою об двері багажника. — Треба пристрелити тебе і лишити в пустелі! Ти наїхав на нашу родину!

Ми перейшли до крайньої стадії конфлікту. Відкладати неминуче безглуздими балачками було неможливо. Зараз цей чувак скидався на нарика, у якого забрали шприц. Небезпечніших людей важко уявити. Я це розумів. Поки ми базікали, я плавно наближав свої руки, аби схопитися за цівку і дуло рушниці. Відчувши долонями цей металевий холод, стис якомога міцніше пальцями і приготувався.

З усієї сили я змахнув рушницею, наче бейсбольною битою. Вмазав йому прикладом, скоріше всього в ніс. Щось чи то хруснуло, чи то чвакнуло. Бідолаха розвалився на землі, витираючи кров рукавом толстовки і скиглячи. Я одразу ж підібрав "Обрегон" сорок п'ятого калібру, який випав з його рук та плавним рухом вивільнив магазин. Той був набитий до краю кулями, тож я знову зарядив його, смикнув затвор і націлився на головешку.

— Догрався, козел. Ще й цю помпову хероту мені підсунув. Але менше з тим, я заберу всю зброю. А тобі можу тільки поспівчувати.

Бідолашний чувак лиш продовжував скиглити, склавши руки в молитву.

— Якщо молися – краще молися духу пустелі. Але до тебе він не прийде. Пристрелю тебе нахуй, на цьому все скінчиться!

Я не був певен, що варто це робити. Тобто зараз він нічим не міг загрожувати мені. Просто нарик, що сіпався та скиглив. В пам'яті знову почувся голос того індіанця з моїх наркотичних видінь. Здавалося, його образ виклався з кількох хмаринок на небесах. Він знову повторив мені про те, що я — мисливець, моя місія – полювати, не давати пітьмі множитися. Я хитав головою в порожнечу та погоджувався. Доведеться пришити цього покидька.

Я вистрелив. Маленький спалах, стрибок викинутої затвором гільзи, все скінчилося. Скигління чувака зникло, розсіявшись у свисті вітру. Пісок жадібно насичувався його кров'ю. Мені не було чого більше тут робити, тож я згріб всю зброю і набої з багажника та дотягнув до свого кадилака. Потім чкурнув звідси, адже у мене ще були незавершені справи.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.