Піррова перемога

Кілька хвилин переводив дух. Почувши відсутність стрілянини, жителі Грасіано-Санчез повиходили зі своїх халуп глянути що ж сталося. Ясна річ, першим вони побачили мене в компанії двох мертвих бандюків. Третій валявся десь біля будиночка Коршунова.

Похитуючись, встав, продовжував триматися за плече, обернувся до них. Треба було заспокоїти народ, бо вони вже починали панічно перешіптуватися, з острахом зиркаючи на мене.

— Все нормально. Вас ніхто не буде чіпати.

Втім, слів було замало. Аби переконати їх повністю, показово підняв до гори свій розряджений "Обрегон" та сховав за спину. Вони, здається, заспокоїлися. Вже зараз можна було сказати, що моє завдання – виконане, Коршунов мертвий, але тріумфу не відчув жодного. Наче й переміг, а враження таке, як від поразки.

Я планував просто грохнути цього покидька-пропагандиста, порізати на шматочки, розфасувати у сміттєві пакети й розкидати по усій північній Мексиці. А його халупу спалити, попередньо заливши усе бензином. Однак, істина полягає в тому, що плани завжди йдуть не за планом.

А найгірше – мій старий. Я стояв над ним, мертвим. В ту мить хотілося лежати поруч, розділити його ж долю. Гнітила дуже проста думка: “Сам винен. Звик до того, що всі завдання були легкою прогулянкою. Звісно, колись доля мала скинути мою дупу з небес на землю, але чому саме зараз? Чому саме на цьому завданні?!”.

Біль у плечі не дав надовго поринути в роздуми. До мене озвався високий, підстаркуватий на вигляд мексиканець в зеленій сорочці та у солом’яному капелюсі. За ним стояло двоє засмаглих хлопаків у брудних комбінезонах.

— Він був вашим другом? — Запитав той, що мав капелюха.

— Був. — відповів я, хоча навіть не розумів що діється.

— Якщо це так – ми з внуками можемо допомогти.

Глянув на нього, як баран на нові ворота й перепитав.

— Тобто? Чим ти мені можеш допомогти, чоловіче?

— Ваша перестрілка для нас не перша. І, боюсь, що не остання. Раніше тут стрілялися ледь не щодня. Наші люди до цього звикли. Ми вміємо розбиратися з подібним.

— До чого хилиш? — Біль в рані нервував мене, було важко терпляче слухати його нудний голос.

— Ми можемо допомогти з цією “ситуацією”. Нам лишні проблеми теж не треба. Копи тут бувають не часто, але ніколи не знаєш якої миті знову сюди завітають.

З гіркотою на душі я зиркнув на труп старого та відповів.

— То що ти пропонуєш?

— Все просто. Трупи маємо поховати, але не “офіційно”. Інакше нам усім не втекти від суворої літери закону. Заведуть розслідування, почнуть копошитися. Вогнепальні поранення не аби як приваблюють увагу. Тіла треба прибрати, кров з піском, гільзи, зброю, самі маєте це знати.

Цей чоловік говорив так, наче горами позбавлявся бандюків у минулому. А ще в його голосі чулося небажання вляпатись в цю історію. Було простіше допомогти мені, а потім попрощатися назавжди. Можу заприсягтися, в молодості він був ще тим крутієм. І все ж я не витримав, щоб не поставити дурне питання.

— Просто назви переконливу причину, чому я маю прийняти цю допомогу. Не думаю що ви це робите з доброти сердечної, а грошей уже нема. Звиняйте, нічим відплатити буде.

— Та здалися твої гроші. Скажімо, у нас в Грасіано-Санчез є своя справа. Не зовсім легальна, зате прибуткова. Нам же треба за щось жити, вірно кажу? Так всі будуть у виграші. Ти, гринго, заберешся звідки приїхав, а ми далі будемо спокійно жити і наживати. Все чесно. — Розсудливо пояснив він.

— У мене мало часу. А ще, я стікаю кров’ю… Гадаю ми домовились. Тільки цей, може скажеш як тебе звуть?

— Вважай, що звуть Джошуа. Вибачай, хлопче, але твого імені не запитаю. Не знаю і знати не хочу.

Я посміхнувся.

— Нехай, все нормально.

Він махнув рукою до хлопців позаду, ті зірвалися з місця. Вже за мить вони повернулися з мітлами, лопатою і кількома простирадлами. Самі хутко склали Торо, двох його корешів та Коршунова на купу, акуратно загорнули, немов кокони з гусінню в середині. Тим часом я скинув з себе піджак та сорочку, промив рану водою з відра і рушником, які мені люб’язно запропонувала місцева жіночка. Потім залив шипучим перекисом, шкіра вкрилася білою пінкою. Заклеїв кількома пластирами. Кулю дістати не було чим, тож нехай поки ця скалка лишається на місці.

Хлопці жваво замітали пісок, насичений кров’ю на лопату і пересипали у мішки. Підібрали кожну гільзу. Через мить роздався сигнал, схожий на звук старого клаксона. То був Джошуа на своєму “Фольцваген Хомрига” з просторою бортовою платформою.

— Давайте, внучата, закидайте. Тільки якось глибше, щоб видно не було. — Гукнув він з кабіни.

Кабіна до верхів набита піском. Один з хлопців взявся з лопатою розгрібати місце для наших небіжчиків, другий подавав тіла. Я намагався їм допомогти, але виходило кепсько. Однією рукою тут мало чим допоможеш. Коли все було зроблено, Джошуа покликав мене до себе на кілька слів.

— Зі своїм другом сам впораєшся? — Запитав він, не вилазячи з-за керма.

— Так. Там, звідки я родом, прийнято з усією повагою проводжати в останню путь. — Чи то пісок в око потрапив, чи ще щось, але тоді ледь не заплакав.

— Роби, як знаєш. “Офіційно” я б не радив, якщо звісно не хочеш нацькувати на себе копів.

— Ну а що тоді, ховати в пустелі?

— Мої предки так робили й нічого. Де-не-де в наших місцях можна досі натрапити на їх надгробки.

— Вибач, Джошуа. Твої предки – це твої предки. Свого я ховатиму по-своєму.

— Звісно, звісно. Але раптом що – пустеля рада “прийняти” кожного, ким би він не був.

Просто кивнув йому на прощання. Він покотив на своїй машині за горизонт. Разом з його внуками я загорнув свого старого у ще одне простирадло та вклав до багажника кадилака. Не вірилося, що роблю це. Завжди міг уявити, що таке станеться з черговою здобиччю, яку мені замовлять, але аж ніяк не з моїм старим. Здавалось, що старий точно мав прожити ще хоча б років тридцять і померти у себе вдома, лежачи на розкладушці зі свіжим такос у руці.

Внуки Джошуа вже було збирались йти, але я їх зупинив.

— Стривайте, хлопці. — Сказав їм. — Любите свого старого?

— Жартуєш? Ще і як! — Крикнули в один голос. — А що таке?

— Тоді, як би це вам сказати… Не піддавайте йому лишніх проблем, окей? Не звалюйте на нього свій клопіт. Взагалі не втягуйте у своє лайно, робіть все самі. Вони на те й наші старі, щоб це вже ми про них дбали, а не вони про нас.

— Звісно, друже. Бувай здоровий! — Вони пішли.

Я сів до кадилака, накинув на себе піджак, не вдягаючи сорочки. Сонце здіймалося все вище, часу марнувати не міг. Вже було байдуже чи зустріну поліцейських дорогою до місця, чи станеться ще щось неймовірне та неочікуване. Від люті гепнув по керму, зачепив сигнал. Цей різкий і гучний звук повернув мене до реальності.

Все закінчилось тим, що я не піддався спокусі простішого варіанту. Нікого ховати в пустелі не збирався, це вже повна дичина. Зробив один дзвінок з телефона. Трубку взяв Антон, — менеджер, куратор, опікун, що покликаний контролювати мої дії та згладжувати гострі кути, якщо такі є. Через нікудишню якість зв’язку моє вухо страждало від шипіння, рипіння, переривчастого гупання. Але розпізнати слова і речення було цілком реально.

— Антоне, привіт. Треба твоя допомога. — Мій голос звучав до смерті стомлено.

— От лайно… Виникли проблеми з пропагандоном у Мексиці?

— Та з ним ні. Все пройшло успішно. А от з моїм старим…

— Твоїм старим? Ти про свого дідуся чи що?

— Так, про нього… Він загинув…

Мені довелося переказати свою скажену мандрівку з усіма перипетіями. Та все ж, Антон вислухав мене і згодився допомогти…

Пройшло півроку з того часу. Я поховав свого старого на Батьківщині, як він того й бажав. Сьогодні вкотре приходжу до його могили, мовчки сиджу на лавці під дощем та витріщаюсь на краплі, що повільно стікають до низу гладенькою стелою з чорного габро. На могилу ніхто більше не приходив, нікому було. Окрім мене.

Втім, саме сьогодні на кладовище завітав ще й Антон. Його матір теж була тут похована свого часу. Але причина була іншою.

— Здоров, як ти тут? — Скромно запитав він, стоячи позаду мене.

— Ми на кладовищі. Варіантів відповіді на “як ти тут” досить не багато. Але вже легше, потроху відпускає.

— Радий чути, що відпускає. У Мексиці ти наламав дров, але з усіма буває. Ти досі один з найкращих. — Він намагався мене підбадьорити.

— Знаєш, Антоне, кладовище не краще місце для розмов про роботу.

— За ці півроку тебе можна було зустріти або вдома, або тут. Вдома ти сам нікого бачити не хотів. Пам’ятаєш, як вибіг з квартири прямісінько на мене, розмахуючи битою?

— Так, хріново вийшло. Мене тоді переповнювали негативні почуття.

— Якщо хочеш, можемо піти в якесь кафе, там поговоримо.

— Та і тут зійде. Мій старий до останнього був у справі, тож має зрозуміти нас.

— О, добре. Насправді то й розмова вийде не довгою. Всі ми добряче пересрали через той дивний і тривожний рапорт про “я грохнув трьох мексиканських бандюків та Коршунова, але мій старий загинув”. Менше з тим, начальство вважає тебе досить цінним кадром, тож для тебе знову є робота. Ти в справі?

— Звісно. Як би воно не було, а комусь треба цим займатися. Гадаю, що я готовий. І цей, дякую що допоміг вивезти тіло старого з Мексики та гідно поховати. Рахуй, що у мене перед тобою боржок.

— Ніяких боргів, я допоміг бо це було правильно. До того ж твій дідусь був великою людиною, майстром своєї справи. Хай там як, ми ще зустрінемось, Елрою.

— Так, — сказав я, відкинувшись на спинку лавки, — обов’язково зустрінемось. Бувай.

Він пішов. А я залишився ще деякий час біля могили, сповнений глибоких роздумів. Втім, жодні роздуми не виправлять наших помилок, лише дії. Тож заради свого старого треба продовжувати займатися цією роботою. Світ кишить вовками, які лише й чекають нагоди знову вилізти зі своїх лігвищ та порушити мир. Це вічне протистояння з безкінечною кількістю раундів, до якого я буду готовим.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.