Опісля битви

Опритомнів, коли ранкова імла голубила шкіру,

Уражену в запеклій війні.

Я руку здійняв і заволав щосили,

Марно борячись з терпкими слізьми.

І, вдивляюсь, наді мною літають створіння,

Крилаті. Що стали свідками битви вночі.

Між ними губились привиддя,

– хворобливі душі вже мертвих бійців.

І опісля стривожений зір затулив силует:

Чорнильна хмара, що височіла над сонцем величним.

І здійняв він свій палаючий меч,

Аби зупинити подорож життям мою колісницю.

І заплющив я знову тремтячі повіки,

Готуючись побачити смерть без серпа.

Аж раптом зброю рука опустила,

Мене підняла. І напроти побратима я став.

І його вигляд змусив мене заревіти,

Бо думав давно, що він відійшов в інший світ.

Однак друг обійняв мене,

Тулячи до грудей своїх міцних.

І піднімалися із ґрунту червоного,

Солдати моєї піхоти.

Лунав лише поклик тріумфу сумного,

Який розсіювався з-поміж гірської пустоти:

"І ми крокуємо далеко від дому,

На захист рідних своїх.

І вони молять для нас перемогу,

А на руках наших кров ворогів.

І йдемо, і йдемо, ми під зоряним небом,

Так далеко від теплого дому.

І зігріті лише ми вірою в тебе,

Прекрасна Богине Вікторіє."