10. Місто засинає...

Не знаю, що із цього можна було вважати синьою таблеткою, а що червоною, але зрештою, з невеликими боями мені вдалось схилити свою паству до канібалізму. Особисто я, колись давно, коли ще дивився Матрицю вперше, подумав, що насправді було б чудово обрати синю пігулку. Життя в солодкій сліпоті мені здавалось приємнішим і раціональнішим вибором ніж правдиві страждання. Як і тепер. Знання того, що саме вони їдять, ніяк не впливає на ситість їхніх організмів. Лише безкінечно свердлить їхню совість. Тому я запропонував їм уявити, що у них в руках баранина.

Так чи інакше, а це все було необхідно, щоб не стати харчами самим. Сидячи на висушеній за допомогою магії підлозі, я відчував цю легку вібрацію мільйонів мерзенних створінь, що копошились за потрійною крижаною стіною. Я наполягав на ще одному шарі, але решта вирішила, що цього вистачить. Дуже надіюсь, що для цих комах стіни тунелів такі ж непрохідні, як і для мене. Нам іще прийдеться добряче обміркувати, як саме ми будемо драпати звідси. Завдання не з найпростіших. Поки що я задовільнюсь чорновим варіантом плану, де я використовую Коліна в якості вогнещита.

Я віддав половину своїх запасів компаньйонам, а решту залишив на потім, попросивши перед тим Едріку її заморозити. Не хотілося б, приманити іще когось на запах. Поки всі інші намагалися переступити через свої моральні принципи, я розмірковував над тим, що… що я виявився практично безсильним. Реально, якби я тут опинився сам… Страшно уявити. Кожен з присутніх зробив свій внесок в те, щоб мене не зжерли таргани. Навіть лучник… Ну… Тим, що він повільніше за мене бігає. Гаразд, суть не в тому. Мені пощастило, що вони пішли за мною. ПОЩАСТИЛО… Якось це… Не знаю. Я вже звик самотужки вибиратись із всіх залуп. А після сьогоднішніх подій в мене ніби яйця зменшились. Я розумію, що в цьому немає нічого такого, чого можна було б соромитись. Не страшно бути мужиком, і не вміти розетки лагодити. Для цього є інші, спеціально навчені мужики. А ти в свою чергу займайся своєю мужицькою справою, що непосильна іншим. Аніме дивись там, чи в дотан зарубайся. Яким би ти суворим одинаком не був, а поставити собі клізму без допомоги не кожен здатен. І це нормально. Люди – стадне створіння. В цьому їхня сила.

Відчувши себе в безпеці, Ріхтоф нарешті вимкнув своє світло і нас одразу огорнула суцільна темрява. На мить в серці оселилась якась тривога. Я заспокоював себе думкою, що це всього лиш інстинкти, і немає сенсу боятись темряви. Навряд чи розробники цього підземелля додумалися б запхати сюди таку чітерну штуку, як вашта нерада. Це було б надто гіківське відсилання. Не всі б його оцінили перед тим як здохнути.

Я, як і інші спробував вмоститись якомога зручніше на твердому камінні. Зрештою мені також потрібен відпочинок. Ми занадто довго бродили цим лабіринтом.

- То як вам моя баранина? – Запитав я, дослухаючись до плямкань в темряві.

- Від того, що ти називаєш її бараниною стає ще гірше. Мало того, що ти їси її плоть, так ще й ніби за людину не вважаєш. Це якось занадто. – Відповіла темрява.

- Ну тоді можете вважати, що вона підписала донорський контракт.

- Тебе знову ніхто не розуміє.

- Байдуже… Так все ж, як вам моя навичка кулінарії?

- Ти спалив м’ясо. Я ніби вугілля жую. – Сказав інший шматок темряви.

- А ти впевнений, що ти не вугілля жуєш?

- Не смішно… Ти взагалі вмієш готувати?

- Немає нічого простішого. Береш телефон, телефонуєш в піцерію, чекаєш пів години і вуаля!

- Ми не розуміємо демонічної. Скільки тобі повторяти?

- Це французька.

- Все ж краще, ніж якби ми їли того гниляка. – Це здається говорила руда темрява.

- Дякую. Тобі теж смачного… - О, це був Ріхтоф. Я впізнав його ображений тон.

- Розслабся. Краще хвали Господа за те, що ти не дивився «Крізь сніг». В тебе б тоді виникли трохи інші асоціації, пригадуючи сьогоднішні події.

- Ну… Якщо ми вже переступили цю межу з шаманкою, тоді… хто наступний? – Цей тупий голос із темряви дуже сильно нагадував своєю тупістю голос лучника. Цей дибіл сказав те, чого говорити категорично не можна було. – Що? Я просто жартую.

Пєтросян, блядь. Ситуація зі спокійної вмить перетворилась на "хто насрав у бобік?"

- Таааак, а чому це ви всі дивитесь на мене? Демонічне м’ясо дуже жорстке і неприємне.

- Звідки ти знаєш, куди ми дивимось? В тебе є приховані навички? - Сказав хтось.

- От бачиш? Ти навіть не заперечуєш.

- Я взагалі ніхріна не бачу.

- Еге ж… Ніхто й не побачить, як він підкрадеться в темряві. Він демон. Для нього їсти людське м’ясо – норма. – Сказала темрява жіночого роду.

- Напівдемон! Ти взагалі коли-небудь демонів бачила? Називати мене демоном – це ніби називати москвич автомобілем.

- Ми повинні ізолювати його.

- Як? Ти пам’ятаєш, що він зробив із твоєю кліткою? А це було одне із найсильніших стримуючих заклинань крижаної стихії.

- Справді?

- Угу.

- Хосіл може бачити в темряві.

- Е ні, якщо ви думаєте, що я буду стояти на варті, поки ви всі дрихнете, то ви сильно помиляєтесь.

- Зроби хоч щось корисне.

- Будемо пильнувати по черзі.

- Стоп, а хто подбає про мою безпеку? Ви всі чітко і ясно чули, як ця мадмуазель грозилась відрізати мені голову.

- А ти чітко дав зрозуміти, що їй цього не вдасться зробити, бо ти дуже крутий і любиш бити жінок.

Через одного ідіота я знову втратив довіру на рівному місці. Чудово…

- Ай… Ідіть в сраку. Робіть що хочете, я буду під дальньою стіною, щоб ви не дай Боже не всрались. І да... Якшо збираєтесь всратись, то робіть це біля себе.

Я відійшов трохи далі, наскільки дозволяв простір і знову поринув у меланхолію. Ніхто мене не любить… Ніхто не приласкає… Супер. Тепер прийдеться самому пильнувати, щоб та божевільна часом не запхала мені ножа під ребро. Всі мої найгірші травми я отримав перебуваючи уві сні. Ну, майже всі. Добре, що демонам багато спати не треба. От тільки б іще від нудьги не померти.

- Не хвилюйся. – Почувся голос Гранта з дальнього кінця. – Ми не дозволимо йому тобі нашкодити.

(Знову ці підкати… )

- Мені не потрібен ваш захист. Я верховна жриця… Була нею… Я… Кого я обманюю… Тепер я просто ніхто.

- Твоя спеціальність не може вказувати тобі, хто ти. Ти не рабиня.

- Може ти й правий… Але…

(Уаааа... Тепер ше й розкриття другорядних персонажів. Вбийте мене...)

- Але я більше нічого не розумію… Невже Повелитель відвернувся від мене? Чи це всього лиш нове випробування? Хіба він не бачив, як старанно я служила йому все своє життя? Невже клята спеціальність може це все перекреслити? Я просто не можу повірити в таке.

- Я звісно не мудрець, але не думаю, що варто над цим зациклюватись.

- Авжеж… Ти точно не мудрець. Інакше чого б поліз у цю діру.

- Так… Цілком можливо, що це було помилкою.

- От тільки від наших помилок страждають інші… Знаєш… Коли Гамір прибув під стіни храму, я знала, що повинна зробити…… Я чудово розуміла…., які наслідки можуть бути……, якщо я проявлю слабкість, але………… Він вивів вперед близько сотні людей з навколишніх сіл………., приставив кожному ніж до горла………. та вимагав у мене здатись без бою…………. Я знала більшість з них……….Жінки……. Діти……… Їх вже було не врятувати………. Я дивилась….. в….. їхні….. очі… Кожен…… із……. них……… хотіввв……. жииитиии…………. В……………кожноогооо……………….. буулии………………… свооїї…………………………….мрії…………………………….. І…………………… я ……………………………………….просто………………………………………………………………. ……………………………………………………………….………………………………………………………………………..

……………………………………..

…………………………

……………….

………..

- ПРОКИНЬТЕСЬ!

Що? Га? Де я? Який сьогодні день? Мені на першу пару!

- КОЛІН МЕРТВИЙ! ВІН НЕ ДИХАЄ!

- Колін!!!

- Що?!

- Хто?

- Що сталось?

- Я не знаю!

Чотири переляканих обличчя втупились своїм шокованим поглядом прямісінько в мене. Я нарешті увімкнув прискорене мислення з просоння. Так, швидко згадуєм: я в жопі, …. Це все. Не варто було ставити кому. Ясно. Тепер те, що відбувається зараз: тіло рудого мага лежить на землі, його груди не піднімаються, а обличчя перекошене в якійсь моторошній подобі. І це дуже хріновий факт. Він був хорошим хлопцем і капець яким необхідним для того, щоб ми звідси вибрались. Очевидних ран і крові я не бачу. Що сталось, я не розумію. Мене хочуть підставити? А може… Я ж заснув, так? Хоч зовсім і не збирався цього робити. Ідіот! Це все ті ахуїтєльні історії… Може я тепер вбиваю людей уві сні? Але чому Колін? Існує принаймні четверо людей, яких би я вбив скоріше. Чорт… І як мені тепер із цими підозрами жити? Ні. Стоп. Почнемо із презумпції невинності. Собі треба довіряти.

- Це був не я.

- А хто тоді?!

- Уявлення не маю. Може в нього цукровий діабет був. Чому одразу я?

- Він не винен. – Сказав несподівано Ріхтоф. – Колін ще гарячий. Жодних ран не видно. Те, що вбило його, зробило це буквально щойно…

Після його слів всі почали пиляти один одного підозрілими поглядами.

- Я відчув якийсь дивний холод і тривогу крізь сон. Щось ніби защемило мою душу і я прокинувся. Я одразу сотворив світло і побачив Коліна в такому стані.

Точно… Ще остаточно не відійшовши від сну, я пригадав подібне відчуття. Ніби мене засмоктувало в холодний вир, а серце поволі покривалось кригою. Ставало все важче дихати. Повітря густішало мов вода і я почав захлинатись. Я оглянув присутніх. На їхніх обличчях відбився той самий жах, що й на моєму.

- Банші. - Врешті сказав Грант. - Вони з'являються в темряві і витягують життя з тіла.

- Супер, і як з ними боротись?

Грант похитав головою.

- Потрібна світла магія.

- Хух... Добре, що в Ріхтофа є така.

- Світла магія і магія світла це не одне й те саме.

- Та блін, як же у вас все складно. Довбані китайці як понапридумують...

Це вже якийсь лютий пиздець. Люта хрінь, яку нічим контрити. От тільки цього нам і бракувало. Коли вже настане момент, де моїм найгіршим ворогом буде надлишок джоулів у пиві?

Люди мовчки дивились в порожнечу, стоячи над тілом свого друга, і не могли сказати бодай щось, що було б слушним в цій ситуації. Ось так просто ми втратили іще одного члена команди. В їхніх головах виникла панічна думка про те, що рано чи пізно, їхні тіла так само будуть бродити тут в якості зомбаків.

Стоп… Колін ще не зомбарнувся. Чи може…

- Ану звалили нахрін! – Закричав я, й щосили рвонув до рудого. Я запхав свої пальці йому до рота. Аналіз! Відчуваю слабкі нервові імпульси в мозку. Легені скрутилися в клубок. Серце не б’ється. Потрібне дихання рот в рот.

- Ріхтофе, кастуй повітряний вал прямо йому в горлянку!

- Що?

- Швидше вдуй йому! Його ще можна врятувати!

- Це розірве його.

- То скрути потужність, гіганте. Треба наповнити легені повітрям, а не товсту кишку трамбувати.

- Гаразд… Я спробую…

Поки я прикривав ніздрі однією рукою, а іншою тримав відкритим оральний отвір, Ріхтоф кастував якесь інше заклинання, що, мабуть, було слабшим свого попереднього аналога. Струмінь повітря зринув з його долоні і життєдайна речовина розпрямила легені, наче повітряну кульку.

- Досить! Повторюй короткими ривками раз на пару секунд!

В цей момент я взяв його тіло під контроль. Невеликий розряд по всьому організму. Збадьорити мозок. Збадьорити всі органи і залози. Не знаю, де саме продукується адреналін, тому простимулюю все. Я міг би стати кращим реаніматологом у світі… В нормальному світі. Стискаю серце. Спокійно. Без паніки. Дев'яносто ударів на хвилину. (Я чомусь подумав, що це правильний пульс) І...

- Хаааа! - Видихнув Колін.

- Хааа? - Охриніли всі інші.

- Хаа. - Запишався я. - Ну шо, світло в кінці тунелю бачив? Не накручуй себе, то всього лиш вагіна.

- Якого хріна? Він воскрес! - Закричав Хосіл.

- Я шо?

- Та блін восрес, клинок мені у сраку! Ти був дохлим, реально трупом. Шей мордяку так перекосойобило, шо я чуть не всрався. - На радощах лучник кинувся обнімати Коліна.

- Неможливо... - Тихо промовила Едріка з ошелешеним видом. - Воскресіння... Це магія божественного рівня...

- Ну... Не все ж тільки Мартіну воскрешати. Хоча, насправді, ніяке це не воскресіння. Проста реанімація. Смерть – не зовсім миттєвий процес. Я кілька разів уже проходив подібне. Словом, тут немає нічого божественного.

- Чуєш, чуєш, а можеш мою стару воскресити?! - Невгавав Хосіл. - Їй три роки тому кобила череп проломила.

- Ні не можу! Ти взагалі слухав, шо я сказав? Короче... - Я спокійно глянув у вічі довбаній жриці і протягнув їй руку. - Я не демон. Просто мені трохи не щастить в житті. Я лише хочу вибратись звідси і жити нормальним життям. Як і ви. (Але перед тим не завадило б декого четвертувати) Тому давайте жити дружно.

Я постарався скривити найбільш викликаючу довіру пику. Для цього я використовував мікроконтроль міміки, бо якби я скинув це завдання на свої соціальні навички, то миттєво отримав би по їблу.

- Гаразд... - Єс! Нарешті вона потисла мені руку. Репутація серед людей плюс один! Перемога! Треба взяти собі на олівець такий спосіб отримування довіри. Дуже ефективний.

- Еммм... Народ! - Гукнув Ріхтоф. Гукнув так, ніби хоче сказати нам щось погане. Ніби от-от повинен бути кінець розділу. - Мені здається, чи ця стіна була трішки товстішою?

Мда... Точно. Так і є. Від крижаної стіни залишилась тільки тонка мембрана. Таргани її тупо зжерли.

Ну, хоч екшон може нарешті підвезуть.

(Останнім часом взагалі не було настрою писати цю хрінь, тож вибачайте. Як там буде далі, залежить від ситуації на фронті.)

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.