16.

16.

Кап… Кап… Кап…

– Мені нудно.

– Спробуй заснути. – Втомленим монотонним голосом відповів Ріх.

– Хєр там…

– Рахуй краплі. Бажано мовчки. Це допоможе. – Так само монотонно.

– Треба чимось зайнятись.

– Можеш постояти. Можеш подивитись на стелю. Можеш подихати. – Ну, ви поняли.

– Скоро повернусь.

– Ха… Удачі. Ці кандали зроблені з високоякісного антимагічного металу. Їх практично неможливо…

*Брязкіт металу*

– Мда… Геть забув.

– Ще комусь зняти?

– Якщо ми станемо втікачами, то нас просто стратять. – Занепокоївся Грант.

– Раніше не можна було? Я тут зараз всрусь. – Підірвався Хос.

*Брязкіт металу*

– Ходімо.

– Ееее…

Попри загальне збентеження, ми просто зламали замок на гратах і вийшли в коридор. Перед тим я швиденько вирубав струмом двох охоронців, що сиділи біля виходу з поверху. Надіюсь, коли вони оговтаються, то нічого не второпають. Я ще про всяк випадок перевірив їхній пульс. Хлопці звичайні вартові і, напевно, не заслуговують от так от просто вмерти ні про що. (В подібних міркуваннях слід завжди додавати "напевно", коли ти у фентезі)

– Нікого не турбує, що ці двоє на свободі? – Почувся позаду жіночий голос, який всі успішно проігнорили.

– Як гадаєш, де тут вбиральня? – Хос.

– Ми в середньовіччі. Скрізь.

– Ти пропонуєш мені накласти просто в коридорі?

– Мені насрати.

– Чорт… Відкрий може яку-небудь камеру, як відкрив нашу.

– А як там хтось є? Хочеш, щоб ми допомогли втекти якомусь небезпечному рецедивісту? Чи, щоб ти поселив йому свого їжачка в номер?

– Охоронці казали, що це крило майже не заповнене. – Хос заглянув у віконце однієї з камер. – Тут он нікого немає.

– Слухай, від'їбись від мене.

– Добре, добре, не психуй. – Сказав лучник і спустив штани на тому ж місці. Далі я не вдаватимусь в подробиці. – А для чого ти взагалі вийшов? Впевнений, кеп завтра все розрулить.

– Аби позбутися компромату.

– Га?

Я зняв із себе мантію і знову залишився майже голим. На стіні палав гарний смолоскип, освітлюючи невеликий шмат довгого коридору, поділеного десятком дверей із заґратованими віконцями. Я вирішив скористатись ним.

– Ти здурів!? – Заволав з переляку Хос. – Ти що бляха робиш?! – Його голос звучав так, ніби він був готовий підскочити до мене й вирвати компромат з рук. Ну але самі розумієте…

– Ця штука – єдине джерело некромантії в моєму організмі. Не хочу, щоб та вчителька молодших класів мене знову завтра обнюхувала.

– Та ти хоч уявляєш, за скільки можна цю штуку загнати?!

– Байдуже. З моїми знаннямии, я зможу себе забезпечити. Головне вчасно вкластись в крипту і вчасно викластись із нерухомості.

– Я тебе ніхріна не розумію, але ти робиш колосальну помилку, чувак. Серйозно, краще сховай її, або віддай мені. За ті гроші можна буде відпердолити кожну шльондру на континенті. Двічі. А може навіть і на третій раз вистачить.

Цей аргумент хоч і змусив мене на мить задуматись, та все ж наміру мого не змінив. Я підніс смолоскип ближче.

– Так нечесно! Я за цю хрінь жопу рвав! Причому буквально. – Хос підвівся і застібнув штани. – Он глянь як швидко я тепер з нуждою справляюсь.

– Ех… Я ще якось сумнівався, думаючи, що мантія може знадобитися, але тепер я впевнений на всі сто. Проблем слід позбуватись, а не створювати. – (Бляха, якось занадто по-виїбонськи прозвучало. Треба шось по-прощє) – Короче… От тобі головне життєве правило на майбутнє: послухай Хоса і зроби навпаки.

Язики полум'я огорнули чорне полотно, жадібно поглинаючи матерію. Від цього видива Хос в розпачі опустився на коліна. Тисячі золотих згорали прямо на його очах. Тисячі повій навіки залишаться для нього недоторканими. А я просто викинув мотлох. Стало якось легше. Тепер би іще якогось одягу роздобути.

Я вже хотів було розвернутись, як із палаючої ганчірки вирвалась тінь і хвилею прокотилася навсібоки. Мене огрорнуло якесь дивне, зловісне відчуття. Раптом захотілося творити всілякі смертовбивства на славу темним богам. Ну… Знаєте це відчуття в понеділок зранку. Але все швидко минуло.

– Гей! – Кричав Ріх. – Що ви там вже натворили, ідіоти?

Я повернувся до нашої камери і з серйозним виглядом заглянув у ледь прочинені двері.

– Це ти мене ідіотом назвав?

– Ееем ні. То я до того тупого лучника.

Поруч з'явилась серйозна голова Хоса.

– Це ти мене ідіотом обізвав? – Запитав він таким же тоном.

– Так, дибіла ти шматок!

– Чорт… – Не такої реакції він очікував.

– Що це за хвиля проклятої мани прокотилась щойно? – Питав Ріх.

– Та хрін його знає. Я просто спалив мантію. – Розвів я руками.

– Серйозно? – Не повірив Грант. – Я думав ти із тих, хто все робить заради своєї вигоди.

– Ти помилився ісекаєм. Тут гг не мудак.

– Зрозуміло. – Загадково буркнув Ріх. – Мантія утримувала в собі частину сил Атракса, тож не дивно.

– А від цього нічого не буде?

– Не повинно. Мана просто розчинеться в просторі. Хіба поруч був би хтось, хто міг її поглинути. Тоді він на короткий час став би значно сильнішим.

– БАААМ!!! – Одні з тюремних дверей з неймовірною силою злетіли з петель і втрамбувались в протилежну стіну. Над порогом застила чиясь боса нога. Вона провисіла в такій епічній позі ще секунду і опустилась за кілька сантиметрів від свіжого їжачка. Я полегшено зітхнув. Пощастило… Почувся брязкіт металу, на кшталт того, що був раніше і тихе люте гарчання. Звісно, я б теж добряче розізлився, якби мені під дверима насрали.

Худа чоловіча фігура в старих лахміттях ступила крок вперед. Довге брудне волосся сягало аж до грудей. Він повільно, і мушу сказати, дуже ефектно повернув до нас своє насуплине лице. Він дивився з-під лоба своїми криваво червоними очима. Його щоки запали настільки, що здавалось ніби там є додаткові отвори. В купі з його блідою шкірою вони нагадували поверхню м'яча для гольфу. Неймовірно гостре підборіддя і вилиці стирчали, наче приклеєні. А потім він зловісно, аж до мурашок посміхнувся, демонструючи довжелезні ікла. Саме тоді я остаточно усвідомив, що він у нас ну точно антагоніст. (А ще того, що виглядав він як Джаред Лето в тому паршивому фільмі, трейлер якого я фізично не міг бачити, бо ісекайнувся до його створення. Дивний феномен.)

Мить і його не стало. Він просто розчинився в повітрі, залишивши після себе клубок чорного диму, що одразу линув у мій бік. Я вже когось подібного зустрічав. Називаю таких: кровосісь звичайний. І як будь який кровосісь, він прагне сісяти кров. А отже, за мить він з'явиться біля моєї шиї.

Очікуючи, поки той згусток чорної фігні в повітрі опиниться поруч, я демонстративно підняв руку, щоб глянути на годинник. Типу: давай вже швидше. А оскільки в мене немає годинника, я глянув на голу руку. На ній електрикою хтось випалив: "довбойоб". Після цього нагадування, бажання повийобуватись різко зменшилось.

Тим часом, упирь нарешті матеріалізувався позад мене. Я одразу зафігачив його струмом. Ну бо зброю мою конфіскували паладіни, такшо я тепер простий дд маг. Удар відкинув його на добрий десяток метрів, але, на мій подив, не вбив. Кровосісь поволі підвівся. Вираз його обличчя змінився. Тепер він вражено-здивовано-збентежений. (В ахуї) На жаль, я вклав недостатньо сили, шоб його пришити. Недооцінив трохи. Треба це виправити. Негоже залишати на волі вампіра, тож я приклався сильніше. Однак, він встиг знову розчинитись. Іііі… більше я його не бачив. Він втік.

Десь у підсвідомості мене почало гризти сумління. А раптом у цього всього будуть хрінові наслідки? Але зрештою до нього прийшов містер "звідки я міг знати, що так буде? Я ж, блін, все правильно зробив" з бейсбольною битою і пан "вони все одно всі моби, забий хуй" з танком і дали йому знатної пизди. Потім іще завітав місьє "я для цього суспільства йтак зробив більше, ніж Михайло Поплавський для розвитку світової культури" і насцяв йому на голову.

Зрештою, їхніми зусиллями я спокійно завітав до кімнати відпочинку охорони, де взяв кілька ковдр, грубі льняні штани та сорочку, і приніс це все у свою камеру.

– І як ти це все збираєшся потім пояснювати тим лицарям? – Запитала Едрі, вириваючи в мене з рук ковдру. Лицемірна ти скотина.

– Іще не знаю, але, гадаю, до ранку я вигадаю кілька десятків варіантів. – Відповів я з фальшивою посмішкою. – Можете на мене покластись.

…..

Прекрасна і сувора леді-лицар-вчителька молодших класів (не питайте, звідки в мене така асоціація) стояла на порозі.

– Як ви це зробили? – Запитала вона у нас всіх. Всі перевели погляд на мене. (Крім Ріхтофа. Він продовжував на неї витріщатися.) Я:

– Яяяя… Яяяяя… Цей… Ну… Я хєр його знає… – Я з усіх сил розводив руками. Всі інші чомусь вдарили долонею по обличчю.

– Чому двері в камеру відчинені?! – Сварила вона вже своїх бідолашних учнів-лицарів. – Хто дав їм бісові ковдри?! Де їхні антимагічні кайдани!? – Я зняв їх у всіх і закинув в камеру того упиря. Зрештою ніхто не захотів мучитись, догожаючи нашим поневолювачам.

– Ми все зробили, як ви наказували. – Відповідав бідолашний відповідальний. – Я не розумію, як так могло трапитись.

Леді знову перевела погляд на мене. Я продовжував розводити руками, і хитати головою, закатавши нижню губу, чим абсолютно точно не міг викликати жодних підозр.

– Ведіть їх нагору. Єпископ бажає їх бачити.

Ну, я десь чогось такого й очікував. Поки ми піднімалися сходами із підземної в'язниці до високонадземних покоїв, повз нас пробіго кілька десятків заклопотаних солдатів у білих плащах. В повітрі зависла тривожна атмосфера. Я називаю таку: кіпіш звичайний. Це мене трохи насторожило, але не сильно.

Вийшовши з темних коридорів, ми потрапили у трохи світліші, потім у трохи охайніші, далі в трохи культурніші, миловидніші, естетичніші, вишуканіші та стерильніші. Закінчили ми в просторій кімнаті, з дорогими меблями, прикрашеними позолотою, живописними картинами на стінах та ласкавим сонечком у вікні.

Огрядний товстун у пишній білій рясі сидів на м'якій канапі з келихом вина. Поруч, кудись далеко вниз крізь вікно вдивлявся охайний чоловік у строгому, проте на вигляд дохріна дорогому чорному костюмі.

– Ваша світлосте, я привела їх, як ви й наказували. – Оголосила пані лицар.

– Дякую, Етель. Залишся з нами. Решта нехай повертаються до роботи. – Єписком мав на увазі кількох паладінів, що нас супроводжували.

– Але ж це небезпечно! – Запротестувала пані.

– Поруч з тобою стоїть командир сьомого поділу, третього корпусу об'єднаних сил Грант Реймс. – Сказав чоловік в чорному костюмі і обернувся до нас привітним обличчям. – Гадаю, для нас він загрози не становить.

– Лорд Рейнвальд? Що ви тут робите? – Вигукнув кеп від несподіванки. – Вибачте, мілорде… Ідіотське питання. Не можу виразити словами, який я радий вас бачити.

Пані паладін залишилась стояти з тупим виразом обличчя. Вона то точно не могла повірити, в те, що всі вчорашні кепові істеричні заяви виявились правдивими.

– Чому ж ідіотське? Цілком доречне. Але про це згодом. Поясни краще, як ти загримів до в'язниці? – Посміхнувся лорд і запросив нас присісти на канапі навпроти Єпископа. Місця там було приблизно на трьох, тож я вмостився першим і закинув ногу за ногу. Навіть прискоренням мислення не скористався. Це було на рівні давно забутих рефлексів пасажира громадського транспорту. Поруч сів кеп і Едрі. Решта двоє ніяково стояли позаду. Лохи.

– Цеее… Я сам, чесно кажучи не розумію. Сталась якась помилка. – Кеп покосився на мене. Я йому підморгнув. Молодець. Все правильно. Рубаєм лєбєдя.

– Я знайшла їх в таверні вчора ввечері. Від них віяло некромантією. – Оголосила Етель. Лорд на ці слова зацікавлено прижмурив очі.

– Що ви… Яка некромантія? Вам, напевно, здалося. – Грант покосився на мене знову. Добре, що говорить саме він. Бо я би вже почав розказувати, що в пані лицаря критичні дні або коронавірус. (Корона-що? Блін, хто писав цей текст?)

– Етель ніколи не помиляється. – Сказав Єпископ цілком серйозно, проте якось безадресно. Повисла ніякова мовчанка. Піп з підозрою зиркав на кепа, а той не знав куди подіти очі.

– Ну що ви… Впевнений, цьому є пояснення. – Прийшов на поміч Рейнвальд. – Скажіть, ви досі це відчуваєте? – До Етель.

– Ні, мілорде. – Впевнено відповіла дівчина, на що єпископ лише обурливо хмикнув і перевів ледь прижмурені очі на Рейнвальда.

– От бачите… Якби в наших гостей були лихі наміри, сумніваюся, що вони сиділи б до ранку у відкритій камері.

– Можна довго сперечатись про лихість тих чи інших намірів. Все залежить від того, з якого боку на них дивитись, адже так, мілорде? – Ніби з докором запитав єпископ і надпив зі свого келиха. У відповідь кутики рота Рейнвальда ледь помітно сіпнулись донизу. Після невеличкої паузи він продовжив розмову.

– Ми з вами знайомі вже кілька років, капітане. Я на власні очі бачив, як ви пройшли шлях від звичайного авантюриста до командира цілого поділу. Це заслуговує на повагу.

– Дякую…

– Однак, може ви пояснете, чому ви знаходитесь тут, коли ваш підрозділ зараз в Тентарасі?

– Кхем… Ви як завжди праві, мілорде. Я мав би бути там. Зрештою, я можу все пояснити.

– Справді? – Запитав Хос і одразу отримав копняка від Ріхтофа.

– Справа в тому, що розвідка доповіла про наявність у варварів групи сильних магів. Тож я зібрав своїх кращих людей, (вочевидь нас, бо вказав він саме на нас.) і ми вирішили таємно проникнути в табір щоб знешкодити їх, але наткнулись на велику групу орків і були змушені відступити в інший бік.

Лорд на мить затамував подих. Певно ця інформація була для нього чутливою. І товстун це одразу підловив. Тут в них, наскільки я зрозумів, якісь тьорки. Мені то похєр, але послухаю. Раптом тут щось цікаве.

– Не знав, що у варварів є сильні маги. – Прискіпався єпископ.

– Для мене це теж було несподіванкою. Однак це виявилося правдою. Хан Гамір якимось чином зумів підкорити магів та жреців з узбережжя своїй волі і змусити воювати за себе. Саме завдяки їм він і просунувся так далеко.

– Маячня. – Заперечив товстун. – До мене дійшли певні чутки… Не знаю, вірити їм чи ні… Що це сталося завдяки допомозі демонів.

Після цих слів я прямо потилицею відчув, як ті двоє позаду на мене витріщаються. Ці двоє збоку, я певен, зробили б те саме, якби могли. Зависла тиша. Єпископ свердлив нас по черзі своїми проникливими очима, ніби закинув нам наживку. Навіть лорду дісталося.

– Капітан каже правду. – Втрутилась Едрі.

– А ви..?

– Верховна жриця морського володаря, Едріка Тайє. – Після того, як вона представилася, двоє вельмож ніби набрали води в рота. Вони перезирнулися і побачили один на одному як в дзеркалі такі ж здивовані брови.

– Неможливо… – Скептично видихнув єпископ. На що дівчина вирішила швиденько його переконати в протилежному. Кілька крапель вина з його келиха здійнялися в повітря і почали кружляти перед його обличчям. Едрі керувала ними легким помахом руки, наче деригент оркестром. Потім вони з'єдналися в одну велику, з тихим тріском замерзли і впали назад в келих, оббрискавши червоними слідами білу рясу. Чесно, не розумію, як це підтверджує її особу, але якось, блін, підтвердило. Спишимо на фентезі.

– О, пані Едріко, прошу вибачення за такий жахливий прийом. – Розвибачався Рейнвальд. – Куди ж поділися мої манери? Вибачте. Стільки всього навалилось одразу, що я геть про них забув. Слід було спочатку представитись. Я Рейнвальд Дарі, лорд цього прекрасного міста і командир третього корпусу об'єднаних сил. Перед вами його святість, єпископ нашої світлої церкви, в якій ми маємо приємність знаходитись, Авісір другий. – Єпископ мовчки кивнув дівчині і заходився витирати плями від вина.

– Не переймайтесь, мілорде. Я не принцеса і не потребую улесливого відношення.

– Звісно. – Посміхнувся Рейнвальд. – Я, зізнатися, дещо чув про вас. Казали, що на всьому узбережжі не знайти дівчини прекраснішої та сильнішої, ніж пані Едріка. Боюся, що ці чутки були надто пременшені. – Лорд щиро посміхнувся та поцілував жриці руку. Дівчина відповіла взаємністю. А він непоганий, – подумав я. Потім легенько штурхнув кепа в бік. Типу: вчись.

– Хан Гамір володіє дуже підступною здібністю – перетворювати людей на своїх рабів.

– Хм… Це аж ніяк не новина. – Єпископ.

– Ви не розумієте. Він здатен напряму керувати своїми рабами. Навіть більше: він отримує частину їхнього бойового досвіду. Саме тому наші маги бились на його боці. Інакше вони ніколи б в житті цього не зробили. Я була в нього в полоні і бачила це на власні очі. Якби не ці хоробрі люди, я навіть боюсь уявити, що зі мною було б.

Подяка – це звісно приємно. Кеп он навіть почервонів трохи. Але я тепер все гадаю, чи був я в неї включений? Товстун тим часом про щось дуже сильно замисливвся. В нього навіть очі якось по-іншому заблистіли.

– Ви були в полоні Гаміра? – Схвильовано перепитав Рейнвальд. Схоже, цей факт його неабияк бентежить. А якщо згадати розміри причандал хана, то зовсім недаремно.

– Так. Але мені вдалось втекти. А потім мене підібрав сір Грант.

– Як цікаво. – Єпископ. – Тобто вам таки вдалось витягнути пані жрицю з тієї бійні до того, як туди дісталася армія орків?

– Вам про це відомо? – Здивовано запитав кеп. Тепер вже він щурить очі. Прям якийсь шпигунський триллер, їй-Богу.

– Ну звісно… В королівстві тільки про те й мови, як наш шановний мілорд хитрощами змусив битись між собою дві ворожі армії, чим врятував як Тентарас так і Крісбен.

– Ви надто добрі, ваша світлосте. Я лише роблю те, що повинен. Орки плодяться надто швидко, на превеликий жаль для нас. Їм бракує їжі, тож в них є лише два шляхи: захоплювати нові землі, чи скорочувати свою чисельність. Нападаючи, вони виграють в будь-якому випадку. Але для нас оборона перетворюється в звичайну рутину. Та армія була не першою і не буде останньою. В них іще багато сил.

– Тоді чому б вам не повернутись на передову, щоб виконувати свої обов'язки? – Саркастично запитав єпископ.

– Ви знаєте, чому. – Ввічлива посмішка лорда виглядала так, ніби її натягнули на кактус.

– В мене все під контролем. – Товстун став серйознішим.

– Я так не вважаю. – Твердо відповів Рейнвальд. – Капітане, якщо ваша ласка, підійдіть до мене. – Звернувся він вже до Гранта. Той, трохи здивувався, та все ж виконав прохання.

– Погляньте. Як ви вважаєте, це "під контролем"? – Кеп подивився у вікно, ледь помітно змінився на обличчі, і не сказав ні слова. А, ще він проковтнув щось велике, бо навіть я чув, як рухався його кадик. Мені стало цікаво, тож я теж підійшов. Я трохи посунув вбік злегонька офігєвшого від цього лорда і всунув свою голову. Треба ж пояснити, що там робиться, а як ти це зробиш, коли не бачиш сам.

Так от: нічого, насправді, особливого. Просто кілька стовпів диму (небагато) тягнулися до неба з різних куточків міста. На вулицях трохи метушні. От, власне, і все. Я знизав плечима, і повернувся на канапу. Перед очима зринув образ того, як обісцяне сумління з єхидною посмішкою гострить свої боброві зуби. Я вистрілив йому в лице з дробовика.

– Близько трьох десятків людей було вбито цієї ночі. – Різко заявив лорд. Сумління-зомбі вже шукає на землі свої передні зуби. Цікаво, що воно з ними робитиме, враховуючи те, що я зніс йому пів макітри.

– Помолюсь за їхні душі. – Єпископ.

– Ваша в'язниця виявилась несподівано надто великою. – Різкість зростала.

– На світі надто багато тих, кого слід ув'язнити.

– Тоді ви мусили подбати, щоб вони не могли самовільно її покинути, якщо вже на те пішло.

– Я подбав, будьте певні.

– Тоді чому вони розгулюють на свободі?

– Може запитаємо ваших підлеглих? Це сталося, коли сюди потрапили саме вони.

– На що це ви натякаєте?

– Я констатую факти.

– Звучить як безглузде звинувачення.

– Що ж, це дуже прикро… До вашого відома: не всі в'язні мовчать, якщо їх про щось питати.

Знову ця зорова дуель і мовчанка. Ну як мовчанка… Я хрустів горішками, що знайшов на столі, тож тихо не було. І це схоже дещо збило лорда з думки. Він мимохідь глянув на мою руку і закляк.

– Довбойоб – це ваше ім'я, юначе? – Запитав він.

– Ні. – Я відповів незворушно, і закинув до рота черговий горішок. Юначе… Реально, мені ж тут зараз десь вісімнадцять.

– Зрозуміло… – Насправді йому незрозуміло. Ще мить завтика і він прокинувся. – Гаразд… Ми можемо довго шукати винних, але це нічого не змінить.

– Не хвилюйтесь, мої люди швидко повернуть всіх втікачів до в'язниці. – Сказав єпископ і якось неприємно на нас зиркнув.

– Повернути? Закони нашого королівства досить чіткі – втеча карається смертю.

– Це не стосується церкви.

– Мене це не хвилює. В моєму місті зараз переховується кілька десятків дуже небезпечних істот. Некроманти, демонопоклонники, вампіри, перевертні і чорт його знає яких іще монстів ви тут тримали. Я не збираюся гратися з вами в бюрократію.

– Он як..?

– Так. Капітане, в мене для вас і ваших людей нове завдання. – Звернувся він до нас. – Знайти їх всіх і знешкодити.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.