Нам не пробачать "нас".

У мого щастя проміння сонця

В очей куточках, і теплий сміх

Я був зустрів його, незнайомця,

На розі трьох лісових доріг

Маленька ластівка з півдня світу,

Де ще не чули, що йде війна

Він дивувався на шкірі квітам

І називав їх на імена

Він не лякався моєї вроди —

Зіниць прозорих і гострих вух

І попри те, що людського роду, —

Спокійно линув до моїх рук

Коли мене називали "вбивця",

Він тихо хмурився і мовчав

А потім — знов — цілував ключиці,

Тулився скронею до плеча

Такий вразливий, тремтів навпроти

І сльози бігли з намоклих вій

Він вивчив біль мій на смак і дотик —

І я забув відчувати біль

Я говорив йому: треба бігти;

Я знав, що нам не пробачать "нас"

Він усміхався нестерпно світло

І шепотів щось про "другий шанс"

Війна, я бачив, його вбивала,

Але він вірив, що вщухне лють

Лють обернулась гірким металом

І розкроїла наївну грудь

Він падав в руки мої у тиші,

Лишивши знищений світ німим

І сонце вийшло — востаннє — вийшло,

Щоб згаснути разом з ним.