Парафінова обробка

Трохи веселого. Всім хто на дистанційці присвячується.

«Бабусю, з чого робляться свічки?» - Запитує Поля, відшкрібаючи парафінову пляму зі столу . «З парафіну.» «А парафін з чого роблять?»

З математикою в мене було завжди добре, без особливих зусиль. Як каже моя сестра: «задньою лівою ногою». В шостому класі я належала до шістки кращих. Вчителька математики Марія Василівна, строга, без зайвих сентиментів, віддавала перевагу нашій шістці. Мені , особисто, завжди давала можливість виправитись, якщо я, недбало, припустилася помилки, щоб «натягти» п’ятірку, мотивуючи мене до вдосконалення, але і підігріваючи моє марнославство.

В третій чверті Марія Василівна на довго захворіла. Нам поставили на заміну вчительку, яку ніхто в школі не любив. Чому? Це був класичний приклад невдалого радянського педагога, без любові до дітей, до того ж поганого фахівця. Кличка с неї була «Рєб’ята», бо саме так вона до нас зверталася. Зараз мені її шкода, а тоді, наш дитячий світ ставився до таких жорстоко відкидаючи та чинячи спротив.

На першому ж уроці, вона почала викликати по черзі нашу геніальну шістку, піддаючи сумніву ряди п’ятірок у журналі навпроти наших прізвищ. Саркастична фраза: «Ну, що Коломієць, як ти будеш це вирішувати?» - мене обурила. Однак, я була дитиною слухняною, тож якось повирішувала, і отримала 4. Моя корона математика - посунулася, а шлейф репутації відмінниці підім’явся.

Ще більше мене обурило, коли до дошки викликали двох геніальних «світил» - Вадима і Сашка, хлопців крутіших за мене в алгебрі-геометрії. Вони ж у відповідь на саркастичні «а ну ж спробуй» просто вперто мовчали і не відповідали, за, що отримали «двояки» прямо в журнал. Наші рівні рядки п’ятірок були спаплюжені оцінками, які, о, жах, не можливо виправити. В кінці чверті ні в кого не буде п’ятірки. А найгірше те, що ми вже не є такими геніальними, і більше жодна задача не буде вирішена правильно і все таке інше… гнів на цю учілку був безмежний.

На наступний день, чергуючи з Свєткою в класі. перед уроком математики та передбачаючи прихід небажаної учілки, яка точно «візьметься» за інших, майже спонтанно, кількома рухами намастили дошку парафіновою свічкою. Технологія придумана не нами, товариші зі старших класів вже таке робили «неугодному вчителю». Після такої «технологічної обробки» дошка абсолютно не придатна для писання, крейда відскакує не залишаючи сліду.

Почався урок. Рєб’ята взялася за крейду, і почала писати на дошці обіцяючи нам «самостійну». Чим більше вона натискала на крейду тим більше та скакала по дошці не лишаючи ні знаку. Вона перейшла на іншу частину дошки - те саме, крейда випорснули з рук і полетіла в кінець кімнати. Клас пирсну зі сміху. Найбільше реготали наші генії. І тут почалося.

- Хто це зробив!? – тиша.

- Вадим! Це ти !? - тиша.

- Клас встали! Хто це зробив!? - тиша.

- Це Вадим зробив!? - тиша.

- Клас! Руки за спину! Будете стояти доти - доки не зізнаєтесь хто це зробив! - тиша

В класі ніхто не знав про «содєяне» нами. Ми зі Свєткою тільки переглядалися. Нас ніхто, ніколи б не запідозрив.

Вадим, реготнувши, промовив, що це 8-б, пригадавши історію старшокласників.

Учілка, з піною навколо рота, підскочила до Вадима: «Це ти я знаю, це ти!… до завуча !» Той супився, зціпивши зуби мовчав і не зрушив з місця. Учілка хотіла його штовхнути щоб йшов, а він ухилився. Клас, затамувавши подих, чекав розв’язки. Вчителька в гніві вилетіла з класу. Учні зчинили гамір: одних цікавило - хто це зробив, інші раділи, що зривається урок і самостійної не буде, ще інші казали, що Вадима виженуть зі школи. Ми з Свєткою мовчали. І ось зайшов завуч, забав Вадима, а учілка до кінця уроку розповідала про майбутні будні юного «уголовніка», якого спочатку виженуть зі школи, потім поставлять на облік у «дитячу кімнату у міліції», ну а потім «колонія для малолітніх», а там і «тюряга» незабаром.

Уроки закінчились, настрій був паскудний. Я хотіла йти до завуча зізнатися, а Свєтка тормозила, бо її мама працювала в школі прибиральницею .

Мене теж це зупиняло, бо мою маму викличуть, і тоді - кінець світу! Щоправда я не дуже бачила себе вигнаною зі школи, а тим більше в колонії. Але коли мама дізнається…, впасти в очах саме цього авторитета було неприйнятним.

«Ти - як хочеш – я піду, про тебе казати не буду, скажу, що я сама». - Наважилася я, і пошурувала до кабінету завуча. Свєтка поплелася слідом.

⁃ Іван Йосипович, це я! - предстала я перед завучем.

⁃ Що ти? - поверх окулярів дивився завуч на мене.

⁃ Я дошку намазала, відпустіть Вадима, не треба його в колонію .

⁃ Розумію, що ти хочеш захистити однокласника, але така великодушна брехня не потрібна.

⁃ Це справді ми, промекала позаду мене Свєтка.

Завуч, відклав окуляри, відсунув зошити, зрозумівши, що не вдасться відмахнутися від нас як від надоїдливих мух: «І як ви це зробили?». Ми докладно розповіли, але і на учілку пожалілися. «Маму не викликайте! Краще в колонію!» - Хоробро сказала я. «І моїй не кажіть... - промимрила Свєтка, - я теж в колонію...» Підозрюю, що завуч ледь не лопнув, стримуючи сміх.

«Добре, йдіть в їдальню, наберіть дуже гарячої води і мийте дошку. Буде не легко !» «Вадима відпустіть!» - наголосила я завучу. «А хто його тримає? Він вже давно додому пішов!»

От і маєш: моя уява малювала фільмовані кадри, як Вадим прив’язаний до стільця, а завуч і Рєб’ята вимагають у нього зізнання.

Мили ми дошку довго, шкребти і терли, поливаючи гарячою водою, адже знежирюючих засобів тоді не було. Доки мили: каялися в тому, що так багато встигли намастити; раділи з того, що зізналися; далі боялися, що мамів таки викличуть; таємно пишалися скоєним і зірвали самостійну.

Вадим додому не пішов - ганяв з хлопцями в футбол. Ми вже домивали дошку, коли він червоний з мокрим чубом залетів у клас, здивувався, побачивши нас. «О, а чого ви миєте дошку?» «Бо це ми намастили», -не без гордості промовила я. «Та ну?». – на мить оторопів Вадим. «Але ми сказали Йосиповичу - тобі нічого не буде». «Дарма зізналися, мені і так нічого в не буде! Ви, що справді думаєте, що мене зі школи виженуть?» - Він витяг портфель з під столу, і впевнено нам заявив: «Подумайте логічно: всі радянські діти обов’язково мають ходити до школи. Якщо не в цю то в іншу. Я один з кращих учнів школи і за таке… - махнув на дошку – в колонію не відправляють.» Він вийшов з класу, а ми так і лишилися з Свєткою стояти з ганчірками біля проклятої дошки.

За кілька тижнів Іван Йосипович таки викликав мою маму, з іншого хорошого приводу. Я боялася, що він розповість цю ганебну історію. Коли мама вийшла з кабінету, я допитувалась: «А, що про мене казав?» «Що-що? Ти здібна, але не старанна, припускаєшся помилок.» Шаблон мені відомий, але мама загадково усміхалась. Мабуть таки розповів, тож чому вона не свариться?

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.