Вдовина капуста
Сьогодні ми будемо сікти капусту. Вже з рання баба Анюта з моєю бабусею товчуться між погребом і літньою кухнею. Великий дерев’яний стіл витягли на вулицю, помили гарячою водою. Бочки вижарені на сонці втягли в погріб. В кутку у літній кухні на глиняній долівці накидані горою головки капусти більші менші, приготовані для нарізання.
Бабуся промовляє не мені й не бабі Анюті, а всьому світу: «Гарна видалась година.» Мружачи очі я роздивляюся сонце крізь павутину з краплями роси по між напівголих гілок. І справді жовтневий день буде теплий і сонячний.
«Може до обіду вправимось!» - теж кудись у всесвіт говорить баба Анюта, хвацько виполоскавши відро, виливає вбік теплу воду. На тому місці парує.
До нас сходяться знайомі мені жіночки у фартухах і з власними ножами, виготовленими невідомими майстрами з полотна коси. Повагом вітаються, кидаючи одна одній окремі фрази зрозумілі тільки їм. Балакають про різне: хтось вже насік капусти, а хтось ще «на тижні» тільки збирається. По, між іншим, діляться в кого скільки вродило капусти. Хтось жаліється, що половину «вирізали».
«Щоб йому руки повикручувало, як воно на вдовину капусту по зарилося», - без зла кидає постраждала від капустяного злодія.
Жіночки хитають головами, бідкаються, називаючи злодія «воно» як щось не путяще. А постраждала махає рукою: «Та мені хватить! Хоч би це до ладу довести!»
Баба Анюта дає командує «З Богом!» І жіночки закачують рукави своїх потертих старих «кофтів» і дошлюбних коленкорових сорочок, вивільняючи потемнілі від сонця і віку по лікті руки, стають довкола столу, беруться за ножі. Баба Анюта, завзято гострить чийогось тесака терпугом. «Кому ще?» - питає.
І ось вже одна, друга, вправно розрізавши одним рухом головку навпіл, починають сікти прямо на деревʼяному столі. Саме сікти, а не нарізати. Вже за мить на темному тлі з’являються тоненькі білі смужечки. З кожною миттю їх стає все більше. Одним рухом довгий ніж відсовує купку білих насічених смужок вбік, вивільняючи собі місце для роботи, і знову січе подрібнюючи хрустку капустяну кулю. Здається, що жінки говорять, сміються, ойкають, хитають головами, не зауважуючи, як їхні руки з ножами, окремо від них, січуть не зупиняючись.
Баба Анюта підтягує велику купу насіченої капусти до краю стола, пересипає сіллю, переминає сильними руками ніби тісто. «Щоб устялась», - пояснює вона мені підморгуючи. Та я це і так знаю. Потім складає у біле емальоване відро і несе в погріб. Я йду слідом. В погребі моя бабуся висипає з відра в бочку і втовкує спочатку рукою, а потім дерев’яною товкачкою. Далі все повторюється.
Я вештаюсь по між цими процесами гризучи солодкий капустяний качанчик, який мені вже котрась із бабів вирізала і дала: «На, зубки є, гризи я кролик!»
Вони всі всміхаються мені, подекуди беззубими, а подекуди блискаючи золотими коронками, посмішками, пригадуючи своїх онуків.
Їхні теревені точаться навколо невідомих людей. Здебільшого розмови мені не зрозумілі.
«Прийняла бахура, так він їй усе поробив і у хаті, і у дворі.»
«Він же ж «сидів». Прийшов з тюрми, а жінка виставила, бо вже з другим.»
«Не дождалась. А за шо «сидів»?
«Та хтозна! Мо’ шо вкрав, а мо’ шось сказав не те! А так він спокойний, і руки золоті»
«Ну і нехай, самій же важко», - роблять висновок колегіально, виправдовуючи ту, яку ще мить тому засуджували, бо і «його жалко».
Та вони тут всі, як і моя бабуся, зі складними долями понівеченими війною. Тому добре розуміють, що таке самотність, бідацтво, невлаштованість. Хоч діти давно повиростали й пороз’їжджалися по всьому радянському союзу від Риги до Іркутська, та «душа болить» за кожного. Тільки кілька рядків «живі-здорові, все нормально» з листів, що приходять один раз на кілька місяців в конвертах з червоними й синіми косими смужками по краях, заспокоюють не на довго.
Баба Анюта вилазить з погреба і командує: «Перерив, Івановна не вспіває!»
Жінки витирають ножі об фартухи. Хтось гострить ніж об ніж. Хтось присів на лавку, тримаючись за поперек підв’язаний вовняною картатою хусткою.
Жовтневе сонце піднялося на середину небокраю, але не так високо, як улітку, і гріє лагідно, пестливо, ніби прощається перед похмурими зимовими днями. В кутку в літній кухні залишилося кілька капустин. Все менші й менші шматки залишаються в руках жінок. Від баби Анюти поступила команда завершувати.
Ось вона останнє відро насіченої і «встятої» капусти понесла у погріб. Зі столу змітають залишки білих смужок, підмітають навколо столу насічені частинки, які вже ніколи не будуть заквашені, а підуть у помийницю. Стіл мокрий від капустяного соку. Його знову поливають теплою водою, миють розтягуючи воду великими ганчірками. Помивши, витирають насухо, накривають «клейонкою».
Баба Анюта повертається з погреба, і вже командує інше: «Ріжте хліб, ставте полумиски». За мить на столі з’являється хліб, порізане сало, різнокаліберні миски й чарки, пляшка.
Бабуся втомлено вилазить з погреба, хрестячись промовляє: «Все, сестрички, баста! Спасіба вам рідненькі! Слава Богу, до весни хватить! Давайте обідать!» Помалу розсідаються за столом.
«А ну принеси ще з хати ослінчик», - це мені кажуть, і я біжу в хату.
Повертаючись з виконаним завданням, розумію, що мені сісти ніде, та жіночки вмощують мене по між себе на лавці. Я не їм, а тільки спостерігаю. Вони наливають в чарки горілку. Цокаються, я теж пхаю до гурту зелену надщерблену склянку з ситром.
«Ну щоб не було войни й голоду!» - одностайно проголошують вони та випивають. П’ють вони всі по різному. Хтось кривиться і махає рукою:
«Ох і самошедша! Хто її п’є?»
Хтось одразу мовчки закусує хлібом і заїдає борщем. Баба Анюта випиває стоячи одним махом, хекнувши протягує:
«Добра!» - і одразу кусає хліб з салом оглядаючи кому, що ще подати.
Бабуся п’є, як не смачні ліки: набравши в рота горілку тримає її в роті, шукаючи чим запити. Зайшовши, ковтає те, що в роті й швидко запиває.
Хтось довго тримаючи чарку в руках теревенить і не п’є.
«Шо ти її грієш, - накидаються усі, - пий уже, бо скисне!»
Нарешті всі замовкають, вкусивши, кому «доброї», а кому «самошедшої», починають їсти. Другу, третю чарку хтось п’є, а хтось відмовляється. Потроху з мисок щезає тушена картопля з м’ясом і бордовий вінегрет.
Я не охоче, копирсаюся в мисці з борщем, очікуючи налисників.
«Їж, чого не їсиш? Добре таке все!» - звертають нам мене увагу.
«Худенька, пагано їси?.. – бідкаються дивлячись на мене.
«Ох і гидко ж їсть, - жаліється бабуся на мене, - того й худа.»
«Може в неї глисти?» - Кидають здогадки, і одразу радять нагодувати мене гарбузовим насінням з часником, і дати напитися молока.
«Нічого шо худа, аби здорова!» - Заступається за мене баба Анюта, ставляючи на стіл солодкі налисники з сметаною, і я тягну одного собі в миску, сподіваюсь показати всім, що я добре їм. Але на мене вже не зважають.
Сонце перевалюється на другу половину неба, нагадуючи про швидкий плин часу. Потроху жіночки витираються своїми фартухами й затягують пісню: «Туман яром, туман долиною..». А потім веселішої: «Ой, у полі криниченька, там холодна водиченька…» Пісня жвава, весела, та мені стає сумно, бо у Катерини «мати не рідняя» і «буде бити, ще й лаяти, ще Романом докоряти».
В жовтні вечоріє рано. Жіночки, не поспіхом, розходяться, кому «пораться», кому просто «вже пора». Баба Анюта з бабусею ще домивають посуд, складають на прибраний стіл. Я спостерігаю як вода збирається на краю стола у виїмці, а коли стає забагато цівкою стікає по краю додолу.
«Спасіба сестричко. Я б без тебе не вправилась», – каже бабуся бабі Анюті.
Вони сидять на лавці, втомлено поскладавши руки на колінах.
«Шо тобі дать? Картоплі, чи капусти, в тебе ж городу немає», - питає бабуся подругу яку називає «сестричкою».
«Та нічого, все є, картоплі трохи заробила за осінь, як не буде, прийду попрошу, - бадьоро відповідає баба Анюта, потім додає, - а по капусту прийду як вкисне».
****
Цього року, через посушливе літо в нас на городі капуста не вродила. Та я купила дві великих головки в супермаркеті з наміром засолити. В моєму сучасному житті немає бочки й погреба, тому заквашу у трилітровий банці, якої нам вистачить до Різдва. Поля мені допомагає. Я січу, а вона маленькими ручками весело жмакає капустяні смужечки. Потім я пересипаю сіллю і напихаю в банку втрамбовуючи дерев’яною товкачкою. А ще я додаю посічений розмарин, що росте в мене на балконі.
Доки сікла, з під білих капустяних смужок винирнув спогад часів дитинства, коли «війна і голод» були в минулому, а все інше було просто й однозначно.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!