Без хліба
Ми збираємось до Дусі, бабусиної сестри. Бабуся кладе в торбу яблука, огірки і ми рушаємо. Йдемо по вулиці, а не навпрошки огородами. Чорна кудлата собака Кукла зустрічає нас, для виду гавкає біля хвіртки, а пізнавши весело виляє хвостом і веде до веранди. Веранда пахне пліснявою і кавою. Бабуся Дуся вискакує нам на зустріч і обіймає мою бабусю:
- Нацю, сестричко, як добре шо ви прийшли! Оксанко, дитинко, проходь! Чим же вас угостить? У мене є борщ, але хліба немає.
- Не хочу, шо то за борщ без хліба, – відмовляється бабуся опускаючись стомлено на стілець, а далі мовить: - Як ти сестричко? Там трохи огірків в торбі, ти казала в тебе немає.
Бабуся Дуся дає мені «сєвєрного» пряника, того що по дев’яносто копійок за кілограм , і сідає в півоберта на стіл навпроти своєї сестри:
- Чим же тебе угостить? Кофе ти ж не п’єш…
Бабуся дивиться на свою меншу сестру і строго:
- Дусю, не сиди ср*кою на столі! скільки тобі казать?.. - потім додає, - хліба не буде. Його в тебе зроду і немає. Зате кофе є. Гадаєте все, вже всю долю прогадали.
Ні, вона не лає меншу сестру, а так проказує очевидні для неї факти. Дуська не зважаючи на її слова сидить на столі і жваво розповідає :
- В нас його забрали спочатку в 29-му, а потім в 32-му. В 32-му такий врожай був. Все забрали. Навесні 33-го ще приходили шнарили. Знайшли ворочок з насіннєвими бобами під піччю, так один кинув у грязюкою і ще й чоботом втоптав. А нащо ж вони їм? А тоді побачив на матері сережки, каже: «Знімай». Мати почала знімати, одну зняла, а друга не знімалась. Так він рвонув, кров зацебеніла з материного вуха.
Бабуся сиділа на стільці дивилась у підлогу і ствердно хитала головою. А бабуся Дуся далі вела:
- Батько піде було у поле, а вертається зі сльозами, каже: «Земля, просить, треба сіять, немає чим». Ляже на лаві з пухлим животом. Нічого не хотів робить. А мати в городі виміняє дукача на пуд муки, і варить затірку. Да і не мука то була, а сміття. Я її їсти не хотіла. Їсти і не хотілось. Добре шо тільки я, найменша, з ними і осталась. Знайшла, якось, сорочине гніздо, а там чотири яйця, принесла матері. Питаю: «А де наші курі?» «Подохли ще на хуторі» сердито одказує мати.
Я слухаю бабусю Дусю і гризу черствого пряника. Уявляю варені сорочині яйця, хочу запитати, чи вона їх їла, бо я б не їла.
Далі говорить бабуся, не так жваво як Дуська, ніби розмірковує:
- Я тоді жила у брата Саші. Няньчила їхнього Славіка. Вони учителювали обоє з жінкою. Він був директором школи. Село таке Ялта називалось, Білосарайський район, біля Маріуполя , тепер це Жданов. Квартира нього була з другого боку школи. Саша десь роздобував харчі і дітям у школі їсти варив. Дивлюсь у вікно, старше в школу йде, і меншого тягне, шоб погодували. Сторож не пускає, а брат махне, щоб пустив. А в 37-му репресірували, обявили його «врагом народа».
Мені стає сумно, я ці історії знаю на пам’ять, і вони теж, але щоразу розповідають так ніби перевіряють, чи все переказано, чи все запам’яталось? Про хутір не розкажуть сьогодні, як босоніж лазили на черешні, як їли кавуни, як батько возом віз на базар і ті черешні і кавуни, а привозив дарунки, як були щасливі. Виходжу з веранди на поріг. Кукла виляє хвостом, кидаю їй недогризений пряник. Вона гидливо нюхає і йде геть. Бабуся слідом виходить:
- Нащо ж ти кинула хліб на землю?
- Це не хліб, а пряник, він паганий, я собаці…
- Пряник теж хліб святий, не можна викидати. Не нравиться не їж, а не кидай. Підніми і однеси курям.
Слухняно піднімаю пряника, відношу курям. Ті весело б’ються між собою за той кусень, намагаючись відібрати один в одного.
Вертаємо додому, я розмірковую про сорочині яйця і, що пряник це хліб. Заходимо в магазин, як раз привезли свіжі ароматні прямокутні буханці. Я беру з полиці, доки бабуся відраховує копійки, впиваюся зубами в хрумку скоринку, і думаю як це було БЕЗ ХЛІБА?
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!