Інфеністи 2: Істина в брехні

Президентський номер, який забронював Адам, виявився ще прекраснішим, ніж уявляла собі Анна. За панорамними вікнами виднівся снігопад і вид на цілковито засніжені гори вдалині. Номер мав щонайменше три спальні, вітальню, три ванні кімнати і навіть вишукану кухню. Та часу насолоджуватися відпочинком в райському номері не було. Посеред просторої вітальні на стільці із червоною бархатною оббивкою сидів Нейт. Його очі глипали то в одну, то в другу сторону.

― Значить, ти у нас пасажир не у своєму тілі, ― пробурмотів Джуліан, придивляючись до Нейта, неначе до експоната в музеї. ― Хто ж ти такий, га, Супермен? До речі, народ, чому ми його не прив’язали? Зазвичай, допити так не проводять.

― …

Очі Нейта розширилися.

― Допити?! ― зіщулився він, оглядаючи всіх наляканим поглядом на наявність зброї. ― Блін, чуваки, ― жалібно поглянув він на Адама, а тоді на Джуліана. ― Хоч ви не цейво-во! Ця дамочка хотіла прирізати мене за готелем! ― з острахом поглянув він на Анну.

Джуліан єхидно всміхнувся.

― І правильно б зробила.

Він почав наближатися до Нейта, а той аж втиснувся в крісло, вирячивши очі від страху.

― Я закричу!!! ― пропищав він.

― Жартун який, ― хихикнув Джуліан. ― Тут шумоізоляція. Президентський номер. Можу собі дозволити.

Анна закотила очі.

― Як тебе звати? ― запитала вона, поглянувши на Нейта.

― Як його звати?! ― закричала раптом Бек. ― Ви серйозно?! Його звати придурок! І, якщо ти думаєш, ― погрозливо наблизилась вона до Нейта. ― Що погрози від Анни звучали жорстко, то ти дуже помиляєшся… бо я…

В ту ж мить Джуліан обхопив її руками ззаду і відтягнув вбік. Бек щосили пручалася і щось викрикувала, але шансу справитися із Джуліаном у неї просто не існувало.

― Спокійно, Баранчик Сью. Він ще нам потрібен.

― І все ж, це підозріло, ― хмикнув Адам. ― Я не вірю цьому боягузу. Раптом це справа рук Віспи або Марти.

Анна кивнула, аби показати, що має таку ж думку.

― Та не знаю я ні Марти, ні Віспи! ― пропищав Нейт. ― Останнє взагалі! Віспа… вітрянка, чи що?! Ви якісь психи, чесне слово… хоч і признаюсь, спершу мені це здавалось крутим…

― То от чому ти мовчав! ― крикнув Адам.

― Я ж вам казав, що цей тип іще та паскуда, ― пробурчав Джуліан.

― Погоджуюсь! Дай-но я доберусь до тебе! Покажу тобі, як… ― завелася Бек.

― Джуліане, будь ласка, ― попросила Анна.

Хлопець зрозумів її прохання з півслова. На швидкості інфеністів він евакуював їх з Бек в іншу кімнату. Анна й Адам підійшли до Нейта.

― Розповідай, ― наказала дівчина.

― Добре-добре! Мене звати Ніколас… Нік. Коли я зрозумів, що знаходжуся в чужому тілі, то неймовірно вразився, ― по-суті він мав би сказати «був неймовірно вражений», але його англійська відчутно кульгала. ― Я все життя вірив у надприродне, тож вирішив цим сповна насолодитися. Та тоді все пішло наперекосяк… я практично нічого не тямив з того, що ви говорили! Пощастило, що ваш друг, у тілі якого я знаходжуся, пережив щось не дуже добре і ви повірили, що це амнезія…

― Не повірили, ― хмикнула Анна.

― Добре-добре, не повірили, ― з невдоволенням в голосі озвався Нік. ― Але послухайте, якщо ви кажете, що це секрет, то я збережу його… хоч і мало що второпав. А про вашу подругу… вона здалася мені такою гарною і… це тіло… я ніколи і не думав, що зможу дивитися на себе в дзеркало і не жахатися. Розумієте, дівчата ніколи не звертали на мене ува… я все життя мріяв про цікавіше життя, аніж управління готелем для тупих туристів, що приїхали позасмагати.

― Неймовірно, ― з іронією протягнула Анна. ― Ти чув, Адаме? У нас тут справжнісінький обмін тілами. Значить так, Ніколасе, чи як тебе там… що ти пам’ятаєш з того часу, як востаннє був… кхем, собою?

Нік замислився.

― Ну, я, як завжди, зранку чистив басейн, ― пробурмотів хлопець. ― Сонце світило дуже яскраво, а я забув окуляри. Воно відбивалось від води так сильно, що мені вже починали маритись неіснуючі речі… я вирішив присісти відпочити під тент. А далі… далі не пам’ятаю.

Анна пхикнула. Але Адам підійшов до хлопця і спокійно сказав:

― Зосередься. Повинно бути іще щось. Ти не міг просто так взяти і помінятися тілами з людиною за сотні кілометрів звідси.

― Взагалі-то, більше. Я живу в селищі Афіόнас на острові Корфу в Греції. І так… ― прошепотів він, насуплюючись. ― Було іще дещо. Жінка. Я бачив жінку в чорному пальто. Я звернув на неї увагу тільки тому, що вона була одягнена геть не по погоді і пильно дивилась на мене очі в очі… чесно, вона була такою дивною, що я навіть на мить злякався, бо там було недалеко до фільму жахів… але щось змусило мене таки підійти до неї…

― Ох, чорт, ― вилаялась Анна, озираючись на Ніка.

― Віспа, ― зронив Адам.

***

Незабаром до готелю «Біла зірка» приїхало ще одне таксі. Із будівлі одночасно вийшли усі, крім Адама. По обличчю Нейта було одразу помітно ― він страшно не хоче сідати в цю машину, але й тягатися із особами явно сильнішими за нього він бажання не мав. Тож Нік просто став осторонь, чекаючи, поки усі переговорять. Анна перекинулася кількома слова з Бек і вона, ніби на щось обурюючись, підійшла до авто і сіла на заднє сидіння.

― Упевнена, що хочеш, аби я їхав з цими двома? ― запитав Джуліан, турботливо обводячи Анну своїми синіми очима. ― Вони і самі…

― Не справляться, ― твердо сказала Уеллінг. ― Бек не вірить цьому типові і звинувачує його в брехні. Вона зараз в такому стані, що краще за нею припильнувати…

Джуліан хмикнув, але не так, як зазвичай. Із Анною він рідко говорив своїм улюбленим нахабним тоном.

― І ти довіриш мені свою подругу, Іскорко? ― із недовірою поцікавився він.

― Я довірю тобі свою найкращу подругу, ― зауважила Анна. ― Я б і сама поїхала, адже справу ми маємо таки з Віспою… ― на секунду затнулась дівчина. ― Та все ж, думаю, буде краще, якщо за той час я хоча б трохи наближу нас до розгадки усього цього кошмару…

Джуліан зітхнув.

― Ну, добре, ― проговорив він крізь силу, дивлячись на неї спідлоба якимось неспокійним поглядом. ― Обіцяй слухатися Шамберлейна, поки мене не буде.

Анна засміялась. Джуліан поглянув на неї ще раз і наблизився до таксі. Дівчина відчула якийсь мандраж і навіть похитнулася, наче хотіла наздогнати його й обійняти…

Хантер грубо відштовхнув Ніколаса і всівся на заднє сидіння поруч із Бек. Машина від’їхала. Анна повернулася в готель одразу після того, як автівка зникла з виду.

Снігові види змінювалися за вікном таксі дуже швидко ― по розчищеній від снігу і льоду дорозі їхалося пречудово. Якийсь час вони сиділи в тиші, але Бек все ніяк не могла заспокоїтися. Їй здавалося, що Ніколас із переднього сидіння постійно дивиться в дзеркало на неї. Тому дівчина зіщулилася і відвела погляд у вікно. Хантер майже одразу включив любителя сарказму:

― Ну, що ти цей. Досі дуєшся за той сніг?

Бек обвела його коротким, але дуже обуреним поглядом.

― Ох, чорт, ― не витерпіла вона. ― Я ладна стерпіти навіть тебе, Хантере, і всі твої дебільні жартики, тільки б не бачити і не чути цього брехуна!!! ― закричала вона, свердлячи поглядом переднє крісло.

― Ото ти розбушувалась, Баранчик Сью, ― хмикнув Джуліан. Ніколас, схоже, вирішив, що ігнор в даному випадку ― найкращий спосіб уникнути проблем. І мав рацію.

― Ох, ― видихнула Ребекка. ― А чого ти взагалі їдеш?

― Сам не знаю. Іскорка залишається тут чортзна-де з Шамберлейном, якого я відверто ненавиджу, а я їду з тобою і цим придурком повертати йому його тіло, ― з іронією проказав Хантер. ― В цій затії ідеально все, чи не так?

Ребекка просто хмикнула, зосередивши погляд на кистях, пальці яких почали нервово колупати нитки на спідниці.

― Відправив би Лету, але ж вона просто випарувалась! ― пожалівся Джуліан.

***

Досить скоро розпочалася справжня снігова буря, тож в Анни не залишилося іншого вибору, як провести майже весь день в номері готелю. Адам займався чимось своїм і це, зрештою, дуже тішило Анну, адже найменше за все вона зараз хотіла з кимось розмовляти. Дівчину мучили сумніви. Вона вже намагалася тупо сидіти в Інтернеті, листати стрічку Instagram і дивитися дурні відео на YouTube, але нічого з цього вже не мало тієї сили, що раніше. Якщо іще пару місяців тому милі відео з котиками викликали в Анни заряд позитивних емоцій і вщент знищували будь-які переживання, то зараз вони немовби моментально втратили усю свою магію. Відклавши телефон на приліжкову тумбочку, Анна повернулася на спину і розкинула ноги й руки настільки широко, наскільки дозволяла розтяжка, адже ліжко було просто величезним. Зітхнула. Голову пронизували сотні різних думок. Та тисячі зв’язків між ними зводилися до одного ― вона немовби позбулася чогось дуже важливого, чогось такого, що завжди було поруч і тільки зараз, коли воно зникло, дівчина справді відчула, що встигла дуже прив’язатися до цього… до його присутності. Попри всі непорозуміння між ними він усе одно продовжував залишатися поруч і Анна не відчувала віддалення, вона розраховувала, що так продовжуватиметься іще довго…

«Ти сама сказала йому поїхати!» ― подумки прокричала на себе Анна. Руки нервово схопили подушку і дівчина перевернулась на живіт, кромсаючи її пальцями. Помучивши подушку буквально хвилину, Анна перекинулася на інший бік і схопила з тумбочки телефон. Несвідомо швидко відкрила список номерів. Джуліан-Підгузки-XXL. Натиснула. Відобразився його номер та історія дзвінків. Анна закусила губу, все сильніше і сильніше натискаючи на неї зубами. Червоне забарвлення кайомки губ моментально побіліло. Дівчина продовжувала дивитися на номер Джуліана і сильніше стискувати губу зубами… проступила кров. Болю вона навіть не відчула. Зітхнувши, відкинула телефон на тумбу. Знову повернулася на спину. Прокушена губа затягнулась моментально і єдиним слідом від укусу залишилась плямка крові, що поволі стекла на підборіддя. Дівчина заплющила очі…

Його теплі пальці торкнулись її підборіддя, поволі витираючи крапельку крові. Анна розплющила очі й побачила його… Джуліан навис над нею, сексуально облизав її кров із свого пальця і єхидно всміхнувся. Від цієї посмішки Анну просто накрило… усе її тіло пашіло, а рот привідкрився, ніби шукаючи більше повітря. Він обхопив руками її плечі і їхні губи зімкнулись в надзвичайно пристрасному поцілунку. Кожен із них немовби свідомо намагався поділитися частинкою себе, вкинути її через рот партнерові, залишити слід від себе… Анна обхопила його спину тремтячими від емоцій руками й провела донизу… тіло дівчини несвідомо вигнулося, шия закинулася назад…

Дівчина заплющила очі й в голові виникли спогади. Рука Анни потягнулася до його потилиці, а хлопець ніжно обвів руками талію дівчини, притискаючи до себе. Тоді вона почала цілувати йому шию, а він, користуючись швидкістю інфеністів, перевернув її довкола себе і припнув до стіни. Однією рукою підняв її руки догори і всього лиш на мить поглянув в очі. Дівчина дихала рівномірно, повільно, а очі тримала ледь розплющеними. Тоді Джуліан різко розстібнув на ній халат, зробивши це за допомогою швидкості інфеністів. Дівчина моментально позбулася його, швирнувши на кушетку поруч. Хлопець ніжно торкнувся губами її шиї і почав поволі розстібати ґудзики блузки. Анна обхопила руками його голову, ніжно пестячи волосся. Розстібнувши блузку, хлопець допоміг Анні її позбутися. Одночасно вона поволі стягнула із нього верх медичного костюму. Побачивши рельєфний прес, Анна більше не змогла стримуватися. Вона провела тендітною рукою по його грудях, зокрема по мітці інфеніста, що красувалася на правому грудному м’язі і, всього лиш на мить подивившись в очі красеня, чиє волосся ефектно затуляло брови і частину очей, дівчина повністю розслабилась.

Пристрасть поглинула її повністю. Анні здавалося, що він тут, поруч із нею зараз, що його руки і справді пестять її волосся, а кубики пресу торкаються її плоского живота, змушуючи шкіру ставати «гусячою» від кожного доторку. Та ніжностям судилось закінчитися так само швидко, як вони виникли в голові Анни. У кімнату абсолютно без стуку увійшов Адам. Анна аж підстрибнула на ліжку і, тільки зараз второпавши, що ніякого Джуліана поряд не було, зашарілася. Взялася енергійно пригладжувати розпушене волосся руками, невинно всміхаючись.

― Господи, пробач, що я без стуку, ― беземоційно сказав Адам. ― Та у мене є дещо важливе…

Анна зітхнула й стукнула рукою по ліжку, мовляв, сідай. Адам швидко сів і показав їй свій телефон із картою.

― Ми з Джо іще давніше розробили один прилад… він недосконалий, звісно, але все ж… коротше, я проаналізував дані й вияснив, що в горах, за п’ять кілометрів звідси відмічається особлива демонічна активність. По суті, ти теж мала б відчувати її, але…

― Мої відчуття не настільки точні, ― завершила за нього Анна, намагаючись якомога швидше сконцентруватись на справі. Але просто так забути про те, що творилось у кімнаті щойно, вона, звісно, не могла. ― Так-так, щойно ми сюди прибули, я відчула… не знаю, як пояснити. Щось змусило мене думати, що ми саме там, де повинні бути. Що тут ми знайдемо те, що шукаємо. Ану, покажи ближче…

Анна узяла в руки телефон, збільшила карту, придивилась.

― Це не те місце, де був курорт, на якому я відпочивала в дитинстві.

― Я знаю. Імовірно, приїзд сюди принесе нам одразу дві підказки.

― Ми обов’язково сходимо завтра на місце, де був курорт. Я приблизно пам’ятаю, де було озеро. Сподіваюсь, воно там ще є і вдасться знайти кулон…

― Анно, слухай… ми з усім цим дуже забарилися. Скажи мені, куди подалася Лета? ― раптом запитав Адам.