Інфеністи 2: Істина в брехні

Вел повернувся додому зовсім іншим хлопцем. Так, він тримав за спиною клунок із сушеними травами з найрізноманітнішими властивостями, але він уже не був тим безтурботним хлопчаком, що полюбляв витворяти усілякі нісенітниці, дратуючи батька і брата. На його ще юнацькому обличчі застигла суворість. На порозі будинку його радісно зустріла Мія, а от Пелагея лиш повела бровами. Та все ж, на мить у її погляді пробігла якась суміш радості із здивуванням. Щойно на горизонті з’явився Ігнотус, Пелагея одразу ж повернулася до хатніх справ.

За якийсь час Ігнотусові довелося піти на війну, бо по селу проходило військо й забирало усіх чоловіків. Коли Вел повернувся з лісу, то застав маму у сльозах. Мія намагалась заспокоїти її, що батько і брат скоро повернуться, однак Пелагея наче її не чула. Побачивши стурбоване обличчя сестри, Вел сягнув рукою сокири і взявся рубати дрова. Мія здивовано спостерігала за тим, як брат працює. Все ж, це було вперше, коли його не доводилось змушувати.

Захаріас й Ігнотус не поверталися три роки. За цей час мати геть відбилася від рук. Вел бачив її жахливий стан і тайком щовечора підмішував у чай заспокійливі трави, аби Пелагея могла виспатись. Сестра знала про це і кожного разу мовчки кивала. Вісток з війни так і не було. За місяць, коли Велові виповнився двадцять один, батько і брат повернулися. Того ж вечора Захаріас накинувся на кухоль вина і практично повністю спорожнив його сам. Вартувало Велу зайти в будинок із розколеними дровами й закинути їх у пічку, як п’яний монолог Захаріаса тут же спрямувався в інше русло:

― По приїзду в село я зупинився у Дімітроса. Ми розговорились і я подумав, що міг би видати нашу Мію за його брата Нота. Цей союз був би на користь нашим сім’ям. А якби з’явились діти, то це врятувало би Нота від позову у військо. А у нього ж нога! Йому не можна у військо. От я запропонував Мію. Так ти знаєш, що він сказав! ― тон Захаріаса неочікувано підвищився. ― Він не хоче в дружини ту, що водиться із нечистю!

По тілу Вела пройшов неприємний холод. Він застиг поруч із пічкою. Пелагея заклякла у робочій позі під час підмітання підлоги. Мія, котра поралась із пошиттям сорочки при свічках, знітилась.

― Н-нечистю? ― пробелькотала Пелагея, наважившись поглянути на чоловіка.

― Авжеж, нечистю, ― наголосив він. ― Неважко здогадатись, про кого йшла мова! ― заричав чоловік. ― Ти що собі думаєш?! ― гримнув він рукою по столу, звертаючись до Мії.

Рука дівчини, що тримала голку з ниткою, затремтіла. Захаріас обвів доньку злим поглядом і потягнувся за кухлем з вином. Виявивши, що там уже нічого немає, він розлютився і з усієї сили пожбурив його об підлогу. Хрясь! Посипались друзки… Пелагея тут же кинулась їх збирати. Верхня губа Захаріаса задерлася.

― Ще вина! ― закричав він, гупаючи кулаком по столу.

Пелагея миттю кинулась збирання осколків кухля і почала шукати по полицях вино. У хату зайшов Ігнотус, ставлячи мішок із купленими овочами на стіл. Він, схоже, відразу второпав про що йде мова, побачивши розбитий кухоль з-під вина.

― Так це Велуньчик усе випив, ― кинув він. ― Ах, точно, хотів вам сказати, тату. Коли ми з вами розійшлися і ви пішли до дядька Дімітроса, я вирішив сходити до сусідів і вторгувати трохи овочів. І знаєте, кого я побачив по дорозі? Сестричко, що, водишся із усілякими бідняками?

Мія неначе струмом пронизало. Захаріас поволі обернувся в сторону доньки.

― Що він має на увазі? ― сердито запитав батько.

― Я.. я… ― заїкнулась Мія.

― Я випитав у людей, ― зронив Ігнотус, дивлячись на сестру звисока. ― Так вона з цим бідняком, сином слуги нашого сільського голови, водиться вже який місяць! Любов у них, бачте-но!

― Ігнотусе! ― шоковано пропищала Мія, різко скочивши на ноги. Сорочка упала додолу. Брат лиш обвів її задоволеним поглядом, дивлячись із презирством.

«От щур, ― подумав Вел, стискаючи кулаки. ― Всього лиш день, як повернувся, а вже встиг пронюхати, що сестра зустрічається із хлопцем».

Захаріас злішав на очах.

― Ах ти ж… мала паршивка! ― скочивши на ноги, він замахнувся рукою на доньку.

Очі Вела вмить розширились і він, неначе по волі магії, зненацька опинився між батьком і сестрою. Рука Вела рвучко затримала передпліччя Захаріаса у кількох сантиметрах від скривленого обличчя сестри, по щоках котрої полились сльози. Момент, здавалося б, виглядав як у сповільненій зйомці. Напружену тишу розсік ошелешений голос Пелагеї:

― Захаріасе! ― це було чи не вперше, коли вона наважилася крикнути на чоловіка. ― Це ж Мія! Негайно опусти руку!

Вел продовжував міцно стискати його зап’ястя, дивлячись в очі пронизливим поглядом. Захаріас був дуже п’яним, тож не зразу второпав, що відбувається. А коли зрозумів, що це рука Вела, хлопця, котрого він з легкістю шмагав, коли здумається, стримує його, зайшовся злістю:

― Ти.. ти!

― Ти що витворяєш, вилупку?! ― заволав Ігнотус.

Та Вел і не думав відпускати руку батька. Очі Захаріаса вирячились настільки, що, здавалося, мали випасти з орбіт.

― Відпусти його, Вел! ― загриміла Пелагея. ― Негайно!

Якусь мить Вел продовжував тримати зап’ястя Захаріаса, шокуючи всіх присутніх, аж тоді його погляд опустився вниз, на сорочку батька. Крізь лляну тканину на боку просочувалась кров. У голові Вела прозвучав голос тієї самої жінки з печери: «Ти можеш не хвилюватися про помсту… смерть уже помітила його». Здивувавшись, Вел поступово ослабив хватку і відпустив руку Захаріаса.

― Ви… ви… я розчарований у вас! ― прогримів Захаріас, обводячи очима жінку і доньку. ― Я обов’язково розберусь із цим… а поки… у мене до тебе, Пелагеє, є іще одне запитання… якого біса він досі живе в нашому домі?! ― прогорланив він, дивлячись на Вела.

― Він допомагав нам! ― пропищала Мія, намагаючись висунутись з-за плеча Вела, але він не дозволяв. ― Якби не Вел, ми з мамою не мали б урожаю того року! Не говорячи вже про те, що довелося б продати увесь скот!

Захаріас обвів доньку злісним поглядом і вже явно хотів що-небудь сказати, як раптом схопився за бік, де на сорочці проступала кров, і важко плюхнувся на стілець.

― Дай мені води, жінко! ― прогримів він.

Пелагея тут же прибігла з кухлем води. Ковтнувши її, Захаріас важко зітхнув і проговорив:

― Я сподівався, що тієї ночі тебе зжеруть дикі звірі, ― покосився він в бік Вела, що досі стояв поруч із сестрою у кутку хати.

― Це несправедливо, батьку! ― прокричала Мія. ― Ми не справились б без нього! Вас із братом не було три роки! Мамо, скажи… Вел допомагав нам!

Пелагея лиш поглянула на доньку, але слова сказати не наважилась, а просто мовчки налила Захаріасові ще води у глиняну кружку.

― Якщо ти посмієш іще хоча б раз за моєю спиною зустрітись із тим бовдуром, чиє місце із лопатою біля помиїв… я вижену тебе з будинку разом із цим вилупком! ― загримів Захаріас, дивлячись на Вела і Мію.

― А ви думаєте, вона не наважиться? Сестра геть забула, кого слід слухатися в цьому домі, поки вас не було! ― проговорив Ігнотус. ― Я думаю, вам слід нагадати їй…

Вел уже стиснув кулаки, затуляючи собою сестру, однак Захаріас кинув в бік Ігнотуса дуже недобрий погляд:

― Не лізь поперед батька в пекло, Ігнотусе. Твоя сестра усе чудово зрозуміла. Чи не так?

Він кинув хижий погляд на Мію і вона одразу ж ствердно закивала, втуплюючи очі в підлогу.

― От і прекрасно, ― втішився Захаріас і ковтнув ще води, притримуючись за свій поранений бік.

За кілька днів Захаріасові стало зовсім зле. У рані з’явилась інфекція і всі можливі способи лікування (яких на ті часи існувало дуже мало й усі вони були примітивними) не допомагали. Коли у чоловіка почалася лихоманка з галюцинаціями, Пелагея узяла коней і помчала у місто на пошуки цілителя. Діти ж лишились вдома доглядати батька. Найважче з цією ситуацією справлявся Ігнотус ― він любив батька найбільше, хоча для Вела їхні взаємини більше нагадували відносини між королем і слугою. Та хлопець аж ніяк не очікував, що плакатиме Мія. Вел сидів на ганку і чистив сито, коли сестра вибігла з будинку вся у сльозах.

― Вел, зроби щось, прошу! Ти ж знаєшся на травах! У тебе точно є щось, що може допомогти!

Дівчина вчепилась своїми тендітними руками в мужнє передпліччя Вела і спробувала затягнути його в будинок.

― Прошу!.. ― ридала вона.

Сльози сестри сколихнули Вела. Однак в голові прозвучав голос жінки з печери: «Ти повинен дозволити смерті здійснити помсту за тебе. Так, у тебе є трави, які можуть полегшити його стан, але ти не скажеш сестрі про це… так буде краще для вас обох. Ти сам це чудово розумієш». Тіло Вела здригнулось. Він уже готовий був встати. «Згадай, як він хотів вдарити її», ― прозвучало у голові. Вел застиг на місці. Сестра продовжувала вмовляти його, тягнути за руку, але Вел наче раптом став абсолютно байдужим.

Тоді з будинку вилетів Ігнотус. Оголивши меч, він накинувся на Вела, котрий зреагував миттєво. Удар! Вел рвучко вихопив з-за пояса свій кинджал і заблокував удар Ігнотуса. Обернувшись довкола своєї осі, Вел різко пішов у наступ. При цьому всьому він тримав кинджал у лівій руці і прекрасно справлявся із атаками з будь-якого боку. Ігнотус конкретно здивувався таким умінням брата…

― Вел! ― у розпачі кричала Мія. ― Зупинися! Вел! Прошу!..

― Ах ти ж! ― вилаявся Ігнотус, відстрибуючи вбік, бо кинджал Вела встиг розрізати сорочку на його плечі, злегка зачепивши шкіру.

«Розправся із ним! Він ніколи не сприймав тебе, як достойного супротивника! Тож доведи йому, хто сильніший!.. убий його!» ― прозвучав жіночий голос в голові у Вела. Хлопець остовпів від шоку, ступив крок назад… в ту ж мить Ігнотус накинувся на нього з криками. Вел відмахувався від його ударів з легкістю, незважаючи навіть на те, що свідомість його потьмарилась. «Ні! Я не хочу вбивати його! Він її брат!» ― подумав хлопець, намагаючись боротись із голосом жінки у голові.

― Ігнотусе, залиш його! ― кричала Мія.

Прокрутившись довкола своєї осі і уникаючи чергового удару Ігнотуса, Вел виглядав дуже ефектно. Його одіяння і довге чорне волосся, зібране у високий хвіст, розвівалось у такт рухам. Неначе у сповільненій зйомці Вел помітив обличчя сестри. Вона вперше дивилась на нього із таким шоком в очах… їхній зв'язок завжди був міцнішим за усе. Сестра стала йому найближчою людиною у світі після того випадку із вовком на узбережжі річки. А зараз… вона дивилась на нього з таким осудом…

― Негайно кинь кинджал і допоможи батькові! ― кричав Ігнотус. ― Ти маєш трави, що можуть його врятувати! Ми з Мією це чудово знаємо!

Вел боровся із ним, одночасно борючись із бажанням тьми захопити його мозок. «Убий!» ― звучало в голові. Знову удар… кинджал розсік Ігнотусові груди. Хлопець відскочив назад, але меч з рук не випустив. Приготувавшись до чергової сутички, Ігнотус, схоже, уже справді впав у відчай. Бо з його уст раптом долинуло:

― Якщо батько помре, вона не пробачить тебе! Чуєш?!

Вел уже був готовий налетіти на Ігнотуса, котрий тепер був в рази слабший за нього, але раптом щось ніби скувало його тіло, змусивши застигнути в кількох метрах від брата. Очі Вела широко розплющились. В них виднілась боротьба… боротьба із тьмою, що поглинала його тіло з кожною секундою… рука із кинджалом затряслася… він знову впіймав розчарований погляд сестри, після чого второпав, що повинен бігти звідси з усіх ніг. Бігти, бо якщо не стримається зараз, то постраждає не лише Ігнотус…

Він біг настільки швидко, наскільки дозволяли ноги. Біг, не оглядаючись і думаючи тільки про те, що повинен не дати тьмі заволодіти його тілом. Опинившись у лісі, Вел зупинився. Його дихання було надзвичайно швидким, а очі все ще наповнені шоком…

Невідомо звідки пролунав шепіт:

― Пізно… ти уже віддав нам свою душу, Вел.

― Ми дали тобі усе, чого ти бажав…

Вел рвучко озирнувся ― нікого. Дерева зливалися одне з одним, спотворюючи кругозір. Хлопець ледь тримався на ногах.

― Геть! ― прокричав він, хапаючись за голову. ― Геть із моєї голови!!

Після криків запанувала тиша. Вел стояв на колінах. Прислухавшись, виявив, що усе наче стихло. Хлопець важко зітхнув, поволі підіймаючись на ноги.

― Ми нікуди не дінемось від тебе, Вел, ― знову донісся шепіт. ― Тепер ми з тобою ― одне ціле…

Злякавшись, хлопець зірвався з місця і побіг, куди очі тільки вели.

― Ти не зможеш втекти від нас, Вел, ― шепіт неначе лунав у голові. ― Ти сам впустив нас… ми врятували твоє тіло від смерті… ти не зможеш уникнути розплати…

― Ні! Ні! Геть! Геть із моєї голови!!! ― верещав хлопець, розмахуючи руками із кинджалом.

Він рубонув повітря раз, другий, третій… а голос все продовжував звучати, давлячи на голову. Вел знову зірвався з місця й побіг. Хлопець навіть не помітив, як обійшов скелю, у якій розташовувалась його печера, і вже знаходився на березі річки. Голоси із тьми і далі продовжували його тероризувати і Вел розмахував кинджалом у різні сторони із криками:

― Геть! Геть!

Зір його затуманився і він навіть не помітив, як просто нізвідки з’явилась Мія. Дівчина кричала його ім’я і просила зупинитись, однак Вел не чув нічого, окрім уїдливих голосів із темряви, котрі щоразу доводили йому, що більше не покинуть його…

― Вел! ― жалібно кричала Мія, намагаючись дістатись до хлопця. Вона знала, що дотик приведе його до адекватного стану, однак доторкнутись було не так просто.

― ГЕТЬ! ― проричав Вел, замахнувшись кинджалом.

― А-а-ай!

Клинок пройшовся по плечу Мії. Почувши її крик, Вел немовби отямився. Побачив, як кров просочується крізь сорочку сестри і рука його здригнулась… кинджал із дзеньканням упав на каміння під ногами. Дихання Вела на кілька секунд начисто зупинилось. «Ти ранив її! Ранив свою сестру! Ось чому ти повинен був слухатися нас…» ― прозвучало десь далеко в голові і Вел одразу ж відсахнувся назад, наближаючись до печери. Мія схопилась рукою за плече, однак, не стала акцентувати на цьому:

― Вел! Ти повинен допомогти батькові, чуєш?!

Хлопець поволі замахав головою… виставив перед собою руку… вона тряслась, а вуста не могли промовити ні слова. Усе перед його очима пливло.

― Що з тобою, Вел?! Отямся!

Хлопець не відповідав, а лиш дьоргався, неначе борючись із чимось всередині себе. Його тіло вигиналось, а руки тряслися, як у пропасниці. Якусь мить сестра стояла осторонь. Та тоді наважилась наблизитись.

― Вел… ― прошепотіла вона. ― Що з тобою?.. що це?

― Н-не підходь! ― різко виставив перед собою руку Вел.

― Чому ти не допоміг батькові?!

― Чому я не допоміг?! ― вирячив очі Вел. ― Чому я не допоміг бовдуреві із комплексом короля?! Чому я не допоміг недобатькові, котрому не важливі істинні бажання доньки, а тільки достаток, який він отримає після видання її заміж за найбагатшого старика в селі?! Ти справді хочеш знати відповідь, Міє?!

Дівчина поникла. Її очі вертілись туди-сюди, а Вел продовжував:

― Ти вважаєш це справедливим? Він ударив би тебе тоді, якби не я… він… ― руки Вела стиснулись у кулаки.

Та зненацька Мія закричала:

― Ти бовдур, Вел! Ти завжди казав, що не ділиш світ на чорне і біле… то що ж ти зробив зараз?..

Вел на секунду здивувався поведінці сестри, однак відповів одразу:

― Вчинив по справедливості!

― Справедливість? Ти вважаєш справедливим його смерть від цієї рани?! ― із очей Мії потекли сльози. ― Ти… ти… я вважала тебе інакшим, Вел!

― Яким? ― випав вперед Вел. В його очах виднівся відчай. Хлопцеві було надзвичайно боляче чути, як сестра захищає батька, котрий ніколи по-справжньому не турбувався про неї. Було видно, що Вел не прагне цієї сварки, однак слова вилітали з рота самі по собі. ― Яким ти мене вважала, Міє? Хлопчиськом, котрий творить казна-що, постійно нариваючись на неприємності? Чи тим, хто до двадцяти років вірив у магію? Ха! ― голос Вела звучав надто розпачливо, а очі уже починали сльозитись.

― Це не ти, Вел!... Ти ― не той хлопець, якого я полюбила, як рідного брата… ти ― не той, хто урятував мене від вовка, ― сльози самі собою котились із очей Мії. ― Як же ти не розумієш, мені усе одно не бути з тим, кого я люблю… його заберуть у армію! Батько помер і тепер мені доведеться вийти заміж, аби ми не рахували крихти черствого хліба! Я… я не знаю, з чим ти зв’язався, Вел… але… я не збираюсь… ― пропищала Мія, дивлячись йому в очі. Вона ступила крок уперед.

― Не підходь! ― раптово злякався Вел, виставивши перед собою руку.

Однак Мія уже знаходилась на території печери. Щойно хлопець це засік, його очі сильно розширились, стан шоку охопив його повністю… Вел рвучко схопив руку сестри, яку ще недавно ненароком ранив.

― Що ти робиш?! ― здригнулась сестра.

Вел з острахом торкнувся закривавленого рукава сорочки і виявив, що на тілі Мії немає ніяких ран, тільки сліди крові. Хлопець немовби озвірів…

― Геть! ― закричав він, відходячи вбік із широко розкинутими руками. Обличчя аж пашіло люттю. ― Геть від неї! Не смійте чіпати її! У вас є я!! ГЕТЬ!!

Мія відсахнулась. Його поведінка страшно лякала її…

― Вел?.. ― вирвалось з уст дівчини.

― Не смійте чіпати її!

Вел схопив зі столу поруч кинджал, ззовні схожий на той, що він випустив із рук поруч із печерою. Спрямувавши його перед собою, хлопець зробив крок назад, намацав руку Мії і сховав її за свою спину.

― Що відбувається? Вел…? ― ніяково прохрипіла Мія, роздивляючись довкола.

Хлопець пильно вдивлявся в одну точку. Поступово із різних закутків печери почав набігати білий дим, піднімаючись не вище колін. В ту ж мить неначе з-під землі вилетіла хмара густої чорної консистенції, всередині якої щось переливалось багряно-червоним кольором.

― Назад! ― прокричав Вел, тримаючи кинджал перед собою у лівій руці.

Тьма поступово набула обрисів людини, при цьому за консистенцією залишаючись такою ж самою.

― Вона вам не потрібна! У вас є я!! ― закричав Вел. Його рука з кинджалом дещо тремтіла.

― Помиляєшся, Вел, ― проговорив потойбічний голос. Він долинав зовсім не з чорнодимового чоловіка, а наче лунав з усіх сторін водночас. ― Ти уже давно зв’язав її з цим місцем. Коли подарував їй дзеркало…

На обличчі Вела пробіг шок разом зі страхом…

― У вас є я! ― закричав хлопець, все ще направляючи кинджал на димового чоловіка, котрий завис у повітрі в кількох метрах від них із сестрою і не рухався. ― Я віддав вам свою душу! Цього достатньо!

Голос із небуття хмикнув.

― Невже ти справді думаєш, що знаєш, чого ми хочемо? У тебе був шанс… ти міг відмовитися… не впускати нас… та, зрештою, шанс був не лише у тебе.

Вел насупився.

― Що?!

― Твій батько. Він все життя ганявся за надприроднім. Так хотів довести, що магія існує. І от… пошуки привели його сюди. Та він гадки не мав, із ким зв’язався… за його помилки розплачуватимешся ти… а за твої… твоя сестра, Мія.

― НЕ БУДЕ ТАКОГО!! ― закричав Вел і в ту ж мить хотів накинутися на димового чоловіка, однак сестра з усієї сили вчепилася в його руку, намагаючись стримати. ― Мія?!

― Твоя сестра має рацію, ― захихотів голос. ― Тобі не слід намагатися завадити нашій волі… усе одно, у тебе нічого не вийде.

― Я робив усе, як ми домовлялись! ― заричав Вел. ― Мія тут ні до чого!! Те дзеркало… я думав, це просто бісове дзеркало! У вас моя душа… а після смерті буде й тіло. Я служитиму вам стільки, скільки забажаєте, тільки… ― Вел важко дихав. Очі його сльозились, але він не дозволяв собі заплакати. Тільки не зараз. Зараз він повинен бути сильним, бо чергова помилка буде надто дорого коштувати. ― Я віддамся тьмі. Повністю. Однак, пообіцяйте, що не чіпатимете Мію…

Погляд хлопця просто вражав. Мія ридала. Їй не потрібно було знати передісторію цього всього… усе було більше, ніж зрозуміло. Дівчина тихенько благала Вела зупинитись, тягнула до виходу, але хлопець залишався непохитним. Нарешті прозвучав потойбічний голос:

― Хм, ― задумливо протягнув він. ― Твоя внутрішня сила вражає, Вел. Твоє бажання захистити сестру переважає бажання зберегти самого себе. Із цього можна дістати велику силу… так тому й бути. Ми відпустимо твою сестру і дозволимо їй жити повноцінним життям. Та за однієї умови. Душа Мії не буде нічого нам винна, якщо вона не помре насильницькою смертю.