Інфеністи 2: Істина в брехні

*** Теперішній час ***

Джуліан відчув, що змучується від компанії Лети ще на першій годині їхньої подорожі, але тоді його врятувала музика на радіо, яку пощастило слухати протягом чотирьох годин за кермом без жодних намагань Лети цьому завадити. Дівчина здавалася підозріло напруженою. Такою Джуліан бачив її доволі рідко ― на екзаменах в коледжі та медичній школі і в тих випадках, коли хлопець довіряв їй зробити щось для нього. Боячись підвести його, Лета віддавалася справі на всі сто відсотків. В інших випадках дівчина зазвичай залишалася легковажною.

Вона весь час дивилася на дорогу і навіть не намагалася почати який-небудь монолог. Джуліан вже навіть почав час від часу здивовано поглядати на неї.

Аж ось дівчина простягнула руку до радіо і скрутила гучність.

― Хантере, я знаю, ти їдеш в Нью-Йорк не тому, що люб’язно погодився виконати батькове доручення… ― почала було вона, але в ту ж мить задзвонив телефон хлопця.

Лета миттю замовкла, закусивши губу і відвівши погляд убік у вікно. «Можливо, це й на краще, що я не договорила…» ― прозвучало в голові. Але тоді прозвучав стривожений голос Джуліана:

― ЩО В БІСА?! ДЕ ВОНА?!

Лета різко розвернулася. На обличчі Джуліана виднівся непідробний страх. Він міцно стиснув кермо, а погляд був таким, наче хлопець був готовий випотрошити всіх, хто потрапить йому зараз на очі.

― Второпав, ― сказав Хантер в трубку після недовгої паузи. Вигляд у нього був насуплений. ― Я встигну, можеш не сумніватись.

Він завершив виклик і Лета встигла помітити, що дзвінок було здійснено із номера, записаного під іменем «Шамберлейн».

― Тобі дзвонив Адам? ― стрепенулася вона, моментально перевіряючи свій телефон. Виявилося, їй він також дзвонив, просто через беззвучний режим дівчина нічого не чула.

― Іскорка… ― насуплено проговорив Джуліан, натиснувши на газ сильніше. Двигун видав характерний звук і машина прискорилась.

На обличчі Лети промелькнули шок і розчарування водночас.

― Трясця, давай! ― крикнув хлопець, тиснучи на газ іще. Довелося звернути на праву полосу і фантастичним чином уникнути аварії із повзучим автомобілем у намаганні обігнати тачку, що їхала на недостатньо високій швидкості на лівій полосі.

Вдало перелаштувавшись назад на свою полосу, Джуліан додав іще газу і тепер авто неслось дуже швидко. Попереду не було перешкод.

― Що сталось? ― поцікавилася Лета.

― Твій дорогий товариш Шамберлейн не прослідкував за нею, як слід… ― в голосі Джуліана відчувалось хвилювання. ― Та, на щастя, нам до промзони ближче, ніж йому…

***

Вибігаючи із приміщення з кинджалом в руках, Анна була впевнена, що переслідує Віспу. Її серце калатало так сильно, що здавалося, могло вилетіти з грудей в любу мить. Ще недавно пригнічене бажання помсти дало про себе знати із новою, більшою, силою. Анна знала, що не готова, що навіть усі ці численні тренування не зробили її достатньо сильною, аби протистояти тисячолітньому демонові, із яким не могли справитись навіть десятки інфеністів. Та перед очима знову і знову виникала одна картина…

Момент тривав всього лиш секунду. Віспа проткнув груди Глорії кинджалом і різко вийняв його. Кров полилася моментально. Обличчя Глорії було сповнене шоку і почуття провини за нездійснені речі. Тоді Віспа безжально зіштовхнув її із даху.

― НІ-І-І-І-І!!! МАМО! НІ! НІ! ― закричала Анна на весь голос, пручаючись і намагаючись вирватись із обіймів Джуліана.

Очі Анни розгорялися з кожним разом, як вона згадувала цей жахливий доленосний момент. Рука міцніше стиснула кинджал і дівчина зосередилася. Довкола знаходилися старі промислові будівлі із розмальованими графіті стінами. Все це здавалося тотальним лабіринтом, серед якого із легкістю можна було заховатися і зчинити несподіваний напад. І лише тоді, опинившись в кам’яній пастці, Анна второпала, що вчинила помилку, віддавшись емоціям.

Спробувала заспокоїти дихання, повільно озираючись по сторонах із витягнутою вперед рукою з кинджалом. Завдяки суперзору вона бачила кожен сантиметр кожної цеглинки довкола. Тоді нагострила вуха ― здається, цілковита тиша.

«Мені це примарилось?» ― промайнуло в голові.

Зібравшись із думками, Анна міцніше стиснула кинджал і прокричала:

― Виходь! Я знаю, що ти тут!

Та у відповідь не почула нічого, крім цілковитої тиші і легкого постукування клейонки об цегляну стіну в кількох метрах від себе. Похмуре небо і порожня закинута промзона створювали відчуття фільму жахів. Анна неочікувано відчула мороз по шкірі, хоча відтоді, як стала інфеністом, ні разу не скаржилася на подібні речі ― їй було не холодно в одній футболці тоді, коли люди одягали осінні куртки.

«Що ж за? Невже відчуття помсти настільки охопило мене, що тепер Віспа буде ввижатися мені на кожному кроці? Чорт, його не може тут бути. Адам ж сказав, що немає жодних даних про це… звісно, це не відміняє того факту, що такий могутній демон, як він, міг прибути в Нью-Йорк у цілковитій таємниці від інших демонів, але…»

В ту ж мить задзвонив телефон. Анна добряче сполохнулася і про всяк випадок рубонула повітря кинджалом позаду себе, а тоді вже підняла трубку, полегшено видихнувши.

― Адаме? Як справи із пошуками тієї Емілії, чи як її там…?

Повністю зосередившись на запитанні, Анна цілковито втратила пильність. Щось майже непомітно і абсолютно безшумно пробігло за старими спаленими ящиками позаду дівчини.

― В мене? Все нормально… ― якомога правдоподібнішим тоном сказала Анна. ― Так-так, я в промзоні… ― говорила дівчина, колупаючи камінь під ногою.

Та в ту ж мить щось темне і не дуже чітке налетіло на дівчину. Анна щосили закричала, намагаючись пручатись, але кинджал буквально відразу випав із руки, бо хватка нападника виявилась такою болючою, що довелося розслабити руку.

― АННО! АННО!! ― кричав Адам із телефону, що валявся на землі.

Анна намагалася відбиватися від невідомої тіні, та у неї не було жодного шансу. Істота вирубила її і тоді, коли дівчина упала на землю без тями, воно стало набувати більш людського вигляду.

То був чоловік високого зросту і худої тілобудови із неймовірно блідим кольором шкіри. Очі його нагадували чорні маленькі намистинки, а волосся здавалося чорнішим за смолу.

Холодно всміхнувшись, чоловік присвиснув і з-за будівель почали виходити істоти, похожі на нього ― людиноподібні постаті, обвиті чорними тінями.

Вони підняли непритомну Анну під руки і потягли слідом за їхнім хазяїном, який повністю перекинувся на чорну тінь. Вони сховалися за будівлями промзони, що нагадувала лабіринт…

***

― Хантере, що сказав Адам? ― допитувалася Лета. У Джуліана натомість не було жодного бажання обговорювати це. Він цілковито зосередився на дорозі і гнав настільки, наскільки це було можливо на в’їзді в Бруклін. ― Якщо не хочеш мені казати, я сама наберу його…

Дівчина показово дістала телефон, але тоді Хантер буркнув:

― Її викрали. Шамберлейн чув лише крики. А до цього вона сказала, що знаходиться в промзоні.

― Але промзона велика… більшість приміщень, розташованих там, давно не функціонує. Зараз вже вечоріє. Шукати Анну там ― все одно, що шукати голку в сіні…

Лета не очікувала, але Джуліана страшно розлютили ці слова.

― До чого ти сказала це, Лето?! ― проричав він, перевівши на неї прямий погляд, поки вони змушені були збавити швидкість у зв’язку із наявністю світлофору попереду.

Лета затнулася. Її великі темні очі безперервно кліпали, створюючи цілковито невинний образ.

― Я знаю, ти недолюблюєш її. Та сьогодні доведеться перебороти всю свою ненависть, ― холодно промовив Джуліан, знову набираючи швидкість. ― Тому що шукати Іскорку ми будемо разом.

Лета здивовано закліпала очима. За мить важко зітхнула. Хтозна, що творилось в цій маленькій голові тоді.

― Тобі пощастило, що я вже мала нагоду полювати на демонів в цьому місці, ― зронила вона беземоційно.

«Те, як змінилось його обличчя, коли зателефонував Адам і розповів, що Анну викрали… цей погляд… він ніколи не дивився на мене так. І навіть тоді, коли рятував від Газової Гангрени», ― промайнуло в голові Віолетти.

***

Перед очима Анни було темно, коли вона отямилася. Пахло чимось сирим і застояним. Дівчина відчувала, що на її голові мішок, тому енергійно заворушилася, намагаючись напомацки оцінити ситуацію. Руки виявилися зв’язаними за спиною. А от ноги були цілком вільні, тож дівчина майже одразу спромоглася підвестися.

Обережними кроками вона рушила вперед. Анна ступала крок за кроком, неначе нутром відчуваючи, що наступний крок може стати фатальним.

Тіло поступово покривалося мурашками. Образ сильної мисливиці за демонами миттю зник. Дівчина почувала себе загнаним зайцем.

«Якщо крикну ― викрадачі обов’язково з’являться. Я можу спробувати самотужки знайти вихід. Але з іншого боку це не призведе ні до яких результатів, допоки ця штука знаходитиметься на моїй голові…» ― і, подумавши про це, дівчина звалилася на підлогу і спробувала таким чином зняти із себе мішок, крізь який не бачила абсолютно нічого.

Завдяки чудовій розтяжці вона дотягнулася головою до ніг і вже б підчепила шматок мішка, якби із темряви не долинув бархатний голос:

― Винахідливо.

Внутрішнє відчуття підказувало Анні, що вона знаходиться в цілковитому оточенні демонів. Те щось благало її утікати чим далі, не оглядаючись…

Зненацька дівчина відчула, немовби саме повітря взяло її під руки і підняло на ноги. Моментально з голови зірвали мішок, і Анна отримала можливість побачити своїх викрадачів.

Дівчина перебувала в оточенні безлічі темних, схожих на тіні, фігур і лише одна із них найбільше нагадувала людину ― це був власник бархатного голосу. З вигляду він здавався геть не таким, як уявляла собі дівчина.

Чоловік мав чорнющі маленькі очі, кошлате волосся і вкрай худорляве тіло, одягнене в чорний елегантний костюм, що просто висів на ньому, як на вішалці. Анна швидко окинула очима викрадачів ― їх було шестеро, по троє з кожного боку… вигляд мали вкрай надприродній.

Аж раптом незнайомець підвівся зі стільця.

― Негайно відпустіть мене! ― випалила Анна.

Демон пхикнув. Його обличчя набуло льодяного вигляду.

― Мене попереджали, що ти бойова. Я демон бореліозу, але ти можеш називати мене Борелією, ― відрекомендувався чоловік.

Анна здивовано підняла брову.

― Поворотний тиф? ― припустила вона, згадуючи назви бактерій.

― Ви називаєте заражених хворими на хворобу Лайма, ― всміхнувся Борелія. ― Та все на ділі не так просто, як пише книга.

Анна пхикнула.

― Ну, це я вже давненько зрозуміла, відколи зв’язалася із вашим світом. Гаразд. Я налаштована на мирні переговори. Обіцяю не переслідувати ні тебе, ні твої вірні мішки з енергією, якщо ти відпустиш мене, ― гордо сказала дівчина.

Натомість Борелія презирливо засміявся, гордо піднявши голову і дивлячись на Анну звисока.

― Ти справді думаєш, що можеш ставити умови, знаходячись у нас в полоні? Я знаю, що ти перелякала усіх дрібних демонів в Нью-Йорку, але ми не належимо до їх числа, ― холодно сказав він. ― Ми ― вищі створіння.

Він широко розвів руками, закликаючи соратників до себе. Перебуваючи в обліку тіней, вони звилися до нього і вже там стали набувати більш людського вигляду.

«Як дивно. До цього жоден демон не говорив про себе як про «нас»… ніхто з тих, з ким я стикалась, не вважав мішки з енергією соратниками. Для всіх вони слугували їжею і гарматним м’ясом… а цей тип, схоже, зовсім не такий простий, як здалося… і, чесно признатись, уся ця історія з тінями… лякає, чи що», ― Анна із деякою осторогою озирнулась довкола.

Вони знаходились у темному приміщенні якогось складу. Єдиним освітленням слугували свічки, розставлені на підлозі в хаотичному порядку.

«Сподіваюсь, вони не вміють бігати швидше за мене», ― подумала Анна і зірвалася з місця. Розуміючи, що боротися не зможе, дівчина вибрала втечу, але і та не увінчалась успіхом.

Не встигла Анна пробігти і двох метрів, як наткнулась на щось невидиме, що явно не хотіло її пропускати. То було щось подібне на невидиму стіну, нічим не гіршу за цегляну, адже удар об неї виявився таким же болючим.

Упавши на підлогу, дівчина важко видихнула. В ту ж мить під її ногами явилось гігантське випалене кільце із невеличким кругом всередині. Дівчина підозріло придивлялась до нього…

― Ми не одне століття живемо в цьому світі, ― велично промовив Борелія. Анна підвела голову на нього і його соратників. Вони змінили облік тіней на образи людей у гігантських каптурах. То були чорні плащі із недовгими рукавами і краєм ока дівчина встигла помітити на зап’ясті кожного чорні мітки у формі таких же символів, як і той, що виник на підлозі навколо неї. ― Наші сили дещо інші, ніж у тих демонів, з якими тобі довелося зіткнутися, юна інфеністко. Ми черпаємо силу із вас самих… довкола тебе магічне коло, створене за рахунок твоєї крові.

Анна насупилася і швидким поглядом оглянула всіх присутніх. «Що це в біса означає?! Це якась жалюгідна пародія на шаманів-відьом, чи що?!» Дівчина ще раз підозріло обвела очима круг довкола себе.

― Мігруюча еритема, ― впізнала вона. ― Як символічно, ― додала з деякою іронією.

― Інфеністи Нью-Йорка не чіпають нас, ― вів далі Борелія. ― Більшість навіть не в курсі про наше існування. А ті, кому вдалося дізнатися, ні за що не отримають шансу нас знайти. Ми не харчуємось людьми. Нас всього семеро і задля підтримання життя ми черпаємо силу один з одного. Та іноді… нам щастить натрапити на нахабних молодих інфеністів, котрі думають, що їм усе дозволено!

Борелія, на секунду ставши тінню, наблизився до невидимої клітки, всередині якої перебувала Анна, і простягнув руку вперед, немовби хотів вирвати її серце. В ту ж мить дівчина відчула, як слабшає… енергія покидала її тіло з кожною секундою, але Борелія насичував себе та своїх соратників рівно до моменту, аби залишити Анні енергію на підтримання життя. Закінчивши, він опустив руку і Уеллінг важко зітхнула, упавши додолу.

― Інші демони вважають людей мішками з енергією і тупо використовують їх, аби наситити своє пузо. Підійшовши до цього питання із розумом, я домігся створення ідеальних соратників.

― То якого чорта вам здалася я?! Раз ви такі «правильні» і не суєтеся в справи інфеністів… ― прохрипіла Анна, не в змозі навіть підвестися.

― Молода амбіційна інфеністка… ― протягнув Борелія, крокуючи по обводу кола. ― Вважаєш себе достатньо сильною, аби тягатися із демонами… зловити тебе виявилось простішим простого. Спершу приманити тебе тим, кого ти так жадаєш убити…

― Значить, то була ілюзія? ― вирвалось в Анни, щойно вона пригадала образ Віспи, який і заманив її в пастку.

Борелія продовжив, незважаючи на її слова:

― За стільки років споглядань за інфеністами нам вдалося чітко вивчити усю вашу суть. До появи мітки ви просто ніхто. Та все ж, іноді стається чудо і ваша сутність рятує вас від небезпек. Ви не хворієте на серйозні хвороби, адже маєте природній імунітет… ваша кров вже тоді володіє надзвичайними якостями. Але не настільки, щоб проявився талант. Ви дорослішаєте, змінюєтесь… змінюються і характеристики крові. Аж тоді нарешті у вас з’являється мітка. Із її появою кожен інфеніст починає розвиватися. Та вже не так стрімко, як раніше. Потрібні регулярні тренування. Ваша регенерація може залишитись все такою ж слабкою, якщо не намагатись взяти її під контроль. Ваша сила та швидкість ― аналогічно. І ти, люба інфеністко, знаходишся зараз на етапі розвитку. Твоя сила та швидкість фізично не можуть бути більшими, ніж в будь-кого з інфеністів з іншими талантами. Так вже задумано природою… твоя фішка не в тому, щоб боротися, бігати чи бути невразливою… вона в тому, щоб відчувати… ― останнє слово він протягнув з якоюсь особливою насолодою в голосі.

Анна насупилася. Але уважно вслухалася в кожне слово Борелії.

― Ох, ти і гадки не маєш, на що здатна, юна інфеністко! Твій талант божественний… та поки ти недостатньо добре тренована, аби відчути нас…

Анна одразу ж згадала момент, коли вони напали на неї. І справді, тоді у неї не виникало жодного відчуття присутності міазмів поряд.

― Ми вже тоді скористалися твоєю ж силою проти тебе, ― підсміхнувся Борелія.

Та Анна, все ж, зреагувала геть не так, як очікував демон і його соратники в каптурах.

― Вельми дякую за чудовий курс «Як стати блискучим інфеністом». А я все думала, чому ж це я так п’яніла в тому клубі, будучи інфеністом. Виходить, я недостатньо тренувала свою регенерацію, ― засміялась вона іронічно.

Борелія хмикнув.

― Ти сприймаєш нас недостатньо серйозно, юна інфеністко, ― проговорив він холодним голосом, але з насмішкою на обличчі.

В ту ж мить у приміщення зайшов іще хтось. Соратники в каптурах повільно розступилися, і на світло поволі виходив чоловік.

― Вистачить вже з нею гратися. Проводьте вже своє бісове заклинання, чи ритуал, чи що там у вас, ― голос звучав надто знайомо…

Анна прищурилася, аби краще побачити того, хто увійшов…