Глава 77. І навіть найщиріше серце колись поглине тьма. Частина третя.
Вел і Мія стояли навпроти печери. Шум річки, здавалося б, міг відволікти від зайвих думок будь-кого. Але брат і сестра в цю мить були резистентні до усіх подібних речей…
― Чому ти зв’язався з цим? Як ти знайшов цю печеру?
― Коли Захаріас вигнав мене, була буря і я звалився з обриву… оцього, ― задер голову догори Вел. ― Я думав, що помру, але вони… ― на цьому слові голос Вела дещо напружився. ― Вони повернули мене. Я міг відмовитися і померти, цього разу насправді. Однак… я подумав, що не можу залишити мою улюблену сестричку!
Мія просто отетеріла. Вел говорив це із такою безтурботністю…
― Вел…
― Мій батько досліджував це місце. Там повно його записів. Заклинання, усіляке таке… не печалься, сестро, ― всміхнувся Вел. Його посмішка хоч і була задумана безтурботною, однак справжні емоції таки пробивались. ― Я розберусь з усім цим і після смерті вони мене не візьмуть! Вони примітили собі мою душу, але хто сказав, що я просто так здамся? Хто сказав, що вони всесильні? Я доведу… доведу, що тьму можна перехитрити!
Мія несвідомо всміхнулась. На очах її забриніли сльози.
― Я вірю тобі, Вел.
«Так і буде! Вони думають, що мають владу наді мною. Я маю намір довести, що тьма не всесильна і можна її приручити. А опісля… я розгромлю їхнє бісове пекло!»
Протягом п’яти років Вел не повертався у село. Він старанно вивчав усі матеріали, що залишились після батька. Сестра частенько навідувала його, приносячи з дому їжу, однак раз за разом її візити все рідшали.
Востаннє Вел бачив Мію, коли вона, із сумним виразом обличчя, приходила розповідати, що виходить заміж за того самого брата Дімітроса, у якого купа грошей і приданого. Вел сподівався, що сестра через тиждень знову провідає його, однак сталося не так, як гадалося. Мія не прийшла. Вел чекав її місяць, другий, третій… хлопець хотів прийти в село сам, однак боявся, що щойно він зайде в батьківську хату, то знову не стримається і натворить усілякого. Йому все не виходив з голови той випадок, коли він, не в змозі контролювати темряву всередині себе, випадково ранив сестру. У печері в нього було намальовано чимало заклинань, котрі і справді полегшували самоконтроль.
Та в кінці кінців Вел дійшов до висновку, що більше так продовжуватись не може. Від сестри не було новин уже три місяці і Вел твердо вирішив, що подасться у село й усе вияснить. Зловивши себе на думці, що не стане гарячкувати і піддаватись емоціям, хлопець впевнено вдихнув повітря, засунув за пояс кинджал і вийшов з печери. Насправді, за п’ять років він частенько навідувався у місто і навіть сусідні села, при цьому непогано контролюючи свою внутрішню сутність, та згадка про рідне село чомусь завжди напружувала…
Щойно Вел ступив у село, його охопило дивне відчуття ностальгії. Проходячи повз сусідські хати, він згадував, як утікав від Захаріаса з палицею, як кричав, що його не наздоженуть… картинки п’ятирічного самого себе неначе і справді виринали на ґрунтовій дорозі перед Велом. Важко зітхнувши, хлопець зупинився перед подвір’ям свого будинку. Думки Вела були найрізноманітнішими у той час. Він думав про те, що скаже Пелагеї і як поведеться з Ігнотусом. Зрештою, вирішивши, що ігноруватиме останнього, хлопець таки наважився зайти на подвір’я. Та там його чекала несподіванка… усе виглядало надто спустошеним. У хліву не було тварин, ганок здавався неприбраним, а хата виявилась зачиненою. «Поїхали кудись всі, чи переїхали? Але куди?» ― прозвучало в голові Вела. Ставши посеред подвір’я, він почухав ніс і задумався: «Не можу ж я взяти і заявитись в будинок того Дімітроса. За ці п’ять років вони, напевне, цілковито впевнились у тому, що я воджуся із нечистю. Так мені з сестрою ніколи не побачитись». Хлопець копнув ногою камінь. Той покотився до ганку, зупинившись поруч із тою самою палицею, якою Захаріас регулярно шмагав Вела у дитинстві за будь-яку непокірність. Підійшов до неї, Вел хмикнув й нещиро всміхнувся.
― Ти ба, нікому тепер тобою махати, ― проговорив він, беручи палку в руки. ― А раніше я й не думав про це.
І справді, будучи малим проказником, Вел ніколи не задумувався про те, яким буде його життя далі. Він звик чинити якісь нісенітниці на зло названому батькові і зведеному братові, звик гуляти із сестрою лісом і відкривати нові види рослин, вивчати їхні властивості і… записувати це все у блокнот. На ганку хлопець виявив той самий блокнот із пошарпаною обкладинкою. Поставивши палку, узяв його до рук. Хотів уже перелистати й згадати дитинство, та в ту ж мить краєм ока помітив знайому постать, що проходила повз територію будинку.
То виявилася мама того самого хлопця, якого колись кохала Мія. Вел добре знав цю жінку, тож вирішив у неї вияснити, що сталося, чому ніхто тепер не живе у їхньому домі.
― Ох, ― зітхнула вона. По обличчю було видно ― жінка вимучена нещасливим життям у тяжкій праці. ― То ж ти нічого не знаєш, відтоді як пішов в армію, ― на цій ноті Вел здивувався, але не подав виду. Подумав, хто ж іще міг сказати таке всім, якщо не Мія? Подумки всміхнувся. ― Після смерті Захаріаса твоя мати геть вибилась з життя. Твій старший брат, Ігнотус, одружився і переїхав у місто і з того часу його, схоже, зовсім перестали цікавити справи мами і сестри. Так, Мія доглядала маму сама.
«Що?! Але ж сестра завжди казала, що мати в порядку! Що у них все гаразд… ― подумки шокувався Вел. ― Вона… брехала?»
― Та доглядати її самотужки твоя сестра довго не могла. Потрібно було заробляти чимось на їжу. Спершу вона продала увесь скот. Намагалась самотужки впоратись із полем. Та це було неможливо… ох, ваша матір зовсім злягла… дуже вже вона любила Захаріаса… тож Мії довелося вийти заміж… за Нота, брата Дімітроса. А він ж якраз став новим головою нашого села. Після весілля він погодився забрати Пелагею до себе. Там найняв їй цілителів і вона трохи оклигала. Та повністю одужати вона, мабуть, вже не зможе…
«Господи! Я ж бо думав, усе гаразд, Ігнотус їх забезпечує! А цей паршивець тільки про себе й думав! Але Мія… невже не могла сказати правду?!» ― прозвучало в голові Вела. Кулаки його стискались несвідомо, а очі бігали туди-сюди…
― Та видно, нещаслива твоя сестра у цьому шлюбі, ― зітхнула жінка. ― Шкода, що мій син досі у війську… та що вже. А твоя сестра… я бачу її кожен день. Так, я тепер працюю у них… прибираю, готую… о, ти знаєш, мені здається, я зможу забезпечити вам зустріч. Певна річ, Нот не повинен нічого про це знати. Він… він дуже ревнивий чоловік, ― на цій нотці голос жінки здригнувся.
Погляд Вела одразу ж насупився. Не подобався йому цей Нот, ох як не подобався…
Зустріч їм вона забезпечила. Територія подвір’я нового будинку голови села просто вражала. Вел чекав Мію на задньому дворі, де зазвичай слуги займались різними господарськими справами. У хліву стояло декілька коней. Вел помітно нервував: він ходив туди-сюди, крутячи в руках соломинку. Голову свердлили різні думки… зненацька один із коней вхопився своїми шершавими губами за соломинку і потягнув на себе.
― Ей, ― огризнувся Вел, обертаючись до нахаби. ― Ти ба, який зухвалий.
Кінь потягнув сильніше і соломинка опинилась у нього. В ту ж мить позаду Вела почулись кроки. Обернувшись, хлопець побачив перед собою Мію. Дівчина суттєво змінилась ― з часу останньої зустрічі сильно похудала, а обличчя було блідим, як сметана. Одягнена вона була у вишуканий одяг із дорогих тканин, що ніяк не можна було назвати дивним, адже її чоловік вважався найбагатшим у селі. Губи потріскались, а погляд… Вел одразу усе зрозумів…
― Мія! ― схопився він. ― Це побої? ― рука хлопця потягнулась до щоки дівчини, але вона тут же відштовхнула його руку.
― Тихіше! ― зашипіла сестра. ― Нас можуть почути!..
І, не довго думаючи, дівчина схопила брата за руку і потягнула за хлів. Розігнавши кіз махом руки, Мія завела брата в місце, де вони з трьох сторін були захищені стінами.
― Ти не повинен тут бути… ― прошепотіла сестра.
― Чорт, я мусив… ні, я мав з’явитися раніше!
Сестра опустила плечі і видихнула. Вел тільки бігав очима по її фізіономії.
― Ні, ― твердо сказала вона. ― Ти ж сам казав, що тобі потрібен час, аби взяти усе під контроль, ― дівчина опустила погляд, аби глянути на брата із зовсім іншими емоціями. Кутики її губ розійшлися у милій посмішці. Вел шокувався ― як вона узагалі може усміхатись, коли на її щоці прямі ознаки побоїв?! ― Ох, Вел, ― дівчина узяла долоні брата у свої. ― Я така рада бачити, що ти в порядку.
― Але ти не в порядку, сестро! ― завівся Вел. Він ледве стримував гнів… ― Та я знайду цього Нота і покажу йому!..
― Ей-ей, ― обличчя сестри сколихнулось лиш на секунду. Її тонкі пальці міцніше стиснули руки брата. ― Все гаразд, справді. Вел, ти ж знаєш, що буде, якщо ти…
― Ні! Я не бажаю стримуватись, та як я можу стримуватись, дивлячись на те, що він з тобою зробив?! Ти нещаслива тут… ти так похудала і… ― очі Вела бігали зі сторони в сторону, а контроль тримався буквально на волосинці. ― Він не сміє бити тебе! Та й узагалі… чому ти сказала усім, що мене забрали на війну?
Сестра все ще виглядала так, наче тримає усе під контролем. На її обличчі виднілась маленька смиренна посмішка і це просто не могло не шокувати Вела. «Вона виглядає так, наче спеціально терпить усе це… але навіщо?!»
― Я мала сказати усім правду про те, що відбувається? ― без абсолютного докору в голосі озвалась Мія. Посмішка на її обличчі знову осяяла шокованого брата. ― Вел. Настала моя черга захищати тебе і маму. Ігнотус зрікся нас… ― її погляд на секунду відійшов вбік. ― У нього своє щастя, а ми з мамою лишились самі. Дозволь мені потурбуватись про вас…
― Що? Ні… ні! ― заперечив Вел. ― Ні! Це я… я повинен захищати вас!
― Тихіше, ― зашепотіла сестра. Ніжна посмішка не сходила з її виснаженого обличчя. ― Ти повинен стримувати гнів. Я з усім справлюсь. Коли мама видужає, ви зможете жити у нашому будинку удвох.
Очі Вела широко розплющились. Руки затремтіли. Він бажав лиш одного ― схопити сестру і забрати її з цього місця чимскоріш.
― А ти?! ― він ледь не кричав, тож сестрі приходилось оглядатись, чи ніхто не спостерігає за ними. ― Сестричко, ми можемо піти просто зараз. Я вмовлю тітку привести маму і ми заберемось звідси утрьох… повір, я зможу подбати про неї не гірше, ніж цілителі! За ці роки я суттєво покращив свої навички і знання в лікарських травах…
Та сестра обірвала його монолог.
― Ти не розумієш, Вел. Я не можу піти від Нота.
― Не розумію?! Я твій старший брат! Гадаєш, я нічого не розумію?!!
Очі Вела зійшлися із очима сестри. В них не було розпачу. За ці роки Мія встигла сильно подорослішати. Вона чудово знала, на що підписується, коли виходила заміж. І їй було надзвичайно боляче від цієї зустрічі з братом поза очима усіх… та дівчина ні за що не могла допустити, аби Вел побачив її справжні емоції. Вона повинна була залишатись сильною, незважаючи ні на що.
Через кілька днів Вел знову зустрівся із тією жінкою, що працювала слугою в будинку Нота. Та цього разу жінка сильно знітилась, зіткнувшись із ним. По виразу її обличчя можна було сказати, що сталось щось жахливе… Вел спохмурнів…
― Ох, Велуіс, мені так жаль… ― зненацька проговорила жінка. ― Мені так жаль… ― її і так вічно сумне обличчя зараз виглядало по-особливому пригніченим.
― Щ-що? ― Вел відчув, як холодніють кінчики пальців. Його очі були приковані до жінки.
― Мені так жаль… ― продовжувала бурмотіти жінка.
Удар! Вел з усієї сили припнув жінки до будівлі поруч і грюкнув рукою по стіні.
― Говоріть! ― у погляді його виднілись відчай і страх, ховаючись за фальшивою злістю.
― Ваша сестра… ― зронила жінка. Почувши це, Вел відчув, як затуманюється погляд і починає шуміти у голові. Ноги його підкошувались. ― Коли сестра повернулась із зустрічі з вами, то виявила вашу матір мертвою. Уночі Нот напився і хотів зайнятися любов’ю. Мія була не в тому стані, аби потакати його спотвореним бажанням… вона ридала за матір’ю…
Вела пронизав шок. Очі налились кров’ю, кулаки затряслися і губи процідили:
― Він убив її?! Цей клятий виродок убив мою дорогу Мію?!.. ― від одного лиш погляду на обличчя Вела ставало лячно. Жінка і так боялась дивитись йому в очі, весь час відвертаючи погляд, то тепер навіть без цього відчувала силу його гніву.
― Ні, ні, ― кинулась заперечувати жінка. ― Велуіс, все було не так. Він не убивав її… Мія попросила мене принести чай. Вона виглядала так, наче і справді мала на меті втекти з цього будинку тієї ночі. Вона підсипала отруту в чай. Я бачила це на власні очі. Нот не захотів пити. Будучи жорстоким і владним, він чудово розумів, що рано чи пізно вона захоче втекти від нього. І він підозрював, що чай отруєний. Тож наполіг, аби ваша сестра випила першою… ― від цієї розповіді Вел був сам не свій. Він на силу стримувався, аби не задушити жінку власними руками… ― І вона випила. Отрута почала діяти миттєво, але пані не подавала виду... я бачила, як блідніють її губи, як починають тремтіти руки, вона ховала їх під стіл... вона була абсолютно без сил, але жоден м’яз на її обличчі не здригнувся. Нот випив чай. На нього, він був п’яним, отрута подіяла майже миттєво, та Мія сиділа до останнього. Вона спостерігала за тим, як він помирає і благає про поміч із гордо піднятою головою... він просив допомоги, кричав, катався по підлозі, але Мія залишалась непохитною. І лиш тоді, коли він назавжди зімкнув очі, ваша сестра дозволила собі здатись.
Усе перед очима Вела пливло… від однієї думки про те, що Мії, його дорогої сестрички, більше немає на світі, тіло пронизував пекельний жар… у голові уже з’являвся шепіт із тьми… Вел зірвався з місця й погнав у ліс, до тієї печери. Увірвавшись всередину, він став благати тьму відпустити сестру, молив їх зглянутися, казав, що не посміє ослухатися жодного наказу… та тьма не відкликалась, а лиш тихо підсміювалась із тіні, радіючи своїм досягненням.
Вел кричав і ридав кілька годин поспіль, після чого просто упав на коліна перед чорно-багряною стіною. Він просидів там кілька днів, абсолютно не ївши і не спавши, виснажився до неможливості, але зрушувати з місця не збирався. Сестра була для нього найближчою людиною і тепер, після її смерті, не існувало нічого, заради чого Вел хотів би боротися із тьмою. Тож на сьомий день Велуіс Андейра нарешті поворухнувся. Розкинувши руки в сторони, він відкинув голову назад, немовби дозволяючи тьмі повністю ним заволодіти… звідусіль почувся неприємний шепіт:
― Ну ось і все, тепер ти наш, Вел…
― Ти не зміг вберегти її… в кінці кінців ти залишився наодинці із нами…
― О, так, Вел, ми зачекались тебе…
Хлопець розплющив очі. Тьма із багряної стіни насичувала його густими клаптями чорного диму. Неймовірної могутності сила заволодівала його тілом… хлопець важко дихав. Із очей потекли сльозинки, а ще через мить він закричав так голосно, як ніколи раніше. Це був крик відчаю…
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!