Історії старого будинку

Він зайшов в квартиру, стягнув кросівки, поставив сумку на табуретку у вітальні. Скинув куртку, стомлено прихилився до стіни:

- Привіт.

- Няв, - винирнув з глибин квартири Мурчик.

- Привіт, - відгукнулася вона. Обійняла, легким поцілунком торкнулася щоки.

Він тільки зітхнув, відштовхнувся від стіни, підхопив сумку і пішов до кімнати.

- Лишенько, - вона зникла на кухні. Слідом почапав кіт. З якимсь подивом поглядав то на неї, то на холодильника, потім, як це звичайно роблять дуже голодні коти, проревів своє "Мряяяу".

- Зараз, зараз, - він уже був поряд. Дістав з холодильника корм, насипав до миски. Спершу задовольнити котячі інтереси. Потім свої.

Зазвичай вечірні страви скупі й прості. Не раз знайомі здивовано посміхалися, а то й презирливо кривилися з локшини з сарделькою чи звичайної гречки. Але ділитися плодами кулінарної майстерності не поспішали. Все більш за них блищали таланти мам та бабусь. Хоча й траплялися самородки. Рідко.

- Локшина, то й локшина, - тільки вона знала, що правильно приправлені макаронні вироби можуть смакувати не згірше вишуканих ресторанних страв. - Не забудь додати майорану, Він тільки задумливо кивнув головою: розумію, не забуду.

Вони сіли одне навпроти одного за невеличким столиком коло вікна. Листя старих дерев тулилося до скла. Колись ці липи та клени були молоденькими, мимо шурхотіли "Волги" високих партійних бонз, а в подвір'ї галаслива дітлашня влаштовувала скажений лемент. А нині у повній тиші по гілкам цибали хвостаті сороки, навчаючи своїх пташенят перелітати з дерева на дерево. Іноді пролітала ворона - листя миттєво вибухало скрекотанням. Серед невеликих прогалин проглядався такий же п'яти-шести поверховий будинок з баштою.

- Літом така тиша. Мабуть всі роз'їхалися, - мовила вона.

- Так, тихо.

- Мряу, - котові захотілося травички. Одним цибком він опинився на підвіконні, сів коло неї і раптом заміть пощипування вівсяних пагонів несподівано голосно замуркотів.

Він неквапливо копирсався в локшині, начебто без всякого апетиту, потім все ж таки спорожнив тарілку. Поставив чай.

- Спробуй-но додати лимон.

- Лимон?! - його рука в холодильнику раптово дістала фрукт. - Дивно, це ж він, мабуть, від весни тут.

- Мр, мр, мр, - долинало з підвіконня.

Чаєм він завжди починав свій вечір, вільний від додаткових робіт, від статей, галасливих політиків, подій, інтерв'ю та тяжких спроб дістатися з центру на його вулицю. Не квапливо діставав ватман, олівці і цілий набір гумок розкладав по столу. Кинув погляд на стару фотографію священника із дружиною та купкою дітей. На складений в окрему папку ескіз дизайну нової будівлі, яку йому замовили ще з місяць тому. Майже готова, нічого, ще постоїть. Поки що нема натхнення. Ввімкнув комп'ютер, дочекався завантаження. Зайшов на сторінку із фотомоделями його друга, фотографа. Задумливо почав гортати сторінки пабліку з красунями. Вперед, назад. В такі моменти краще було не відволікати, і вона займалася своїми справами. Кіт, що пригрівся в променях сонця, так і засинав на кухні, і ніщо не заважало вибрати собі модель.

Кілька штрихів окреслювали контур, усміхнений напівпрофіль. Тіло, в міру розвинуте, не модно-анорексичне, звичайне. Власне, там і тіла ще не було: кілька рисок-кривульок. Олівець, спершу невпевнено, потім все швидше вимальовував деталі, іншим наносилась штриховка.

Саме в такі моменти вона любила підходити, ставати за спиною, спиратися на спинку стільця та спостерігати. Іноді він ставив ліричних Secret Garden чи Тошіо Масуду. Десь гуділо місто, вітерець гойдав штори та листя за вікном. Похилі промені палали на стіну. Саме так в кімнату надходило казкове диво.

Чомусь у всіх його малюнках вона вгадувала себе. В тому, що він подарував знайомим, були її очі. В тому, який висить на стіні посмішка. А зараз олівці боролися із неслухняним густим чубчиком, який налазив на очі. Так, шкідливо, мама їй завжди говорила: воно ж лізе в очі! Але так пасувало тим очам, як же можна обрізати. І посмішка знову її, і порухи.

Темнішало, за вікном серед зеленої штори повільно засвітився єдиний на всю вулицю білий ліхтар. М'яке зеленкувате світло огорнуло кімнату, чарівні цяточки вогнів з будинку навпроти визирали крізь листя. Прокидалися нічні цвіркуни, співали своїх пісень, які переривалися хіба-що гавканням поодинокого собаки на прогулянці чи неквапливим шурхотом шин коло під'їзду.

Вона перехилялася через плече, ніжно обіймала за шию, випромінювала все тепло, що мала в собі, даруючи натхнення, наснагу, сили. Пригорталася і завмирала від безмежного щастя, яке текло, струїлося крізь неї, і, вона вірила, передавалася йому. А через нього і його малюнкам, статтям, нехитрим стравам: всьому, чим жив, з чим працював її обранець.

Клацнув вимикач, кількома спалахами засвітилася лампа денного світла. З десяток штрихів завершили малюнок: симпатичне дівча на борту яхти. Все майже як завжди. Подібно до того, самого першого малюнка, що ховався в рамочці на самій секретній поличці. Тільки яхти там не було: дівчина з густим чубчиком, променистими очима та привітною посмішкою стояла на сходах ескалатора в метро. Трохи здивована, трохи збентежена: ціла гамма почуттів. В той день він надовго застряг в підземці: когось там штовхнули в натовпі під потяг, і довелося їхати іншими шляхами.

Такою він запам'ятав ту незнайомку, образ врізався в пам’ять, міцно засів там, допоки не перейшов на листок паперу. Всі ці роки, від малюнка до малюнка повертався на світ, дивився на його друзів зі стін, з поличок. Навіть інший колір волосся, інша міміка, жести, інший зріст чи, приміром, форма голови не могли приховати особливих рис, притаманних тільки одній людині.

Яку він ніколи більше не зустріне.

Хоча вона була поряд. Завжди. Його вірною незримою половинкою. Невидимим привидом. З тої ж миті, коли побачила його на ескалаторі.