Історії старого будинку

Купка дітлашні поверталася зі школи на свій куток. Йшли широко, юрбою серед шляху мимо глиняних хаток із солом'яними стріхами, повз ставок, в якому плавав човен сторожу рибгоспу. Ставок облаштували нещодавно, колись там були торф'яні копанки і не одне дитя знайшло погибель в тих страшних ямах. Повоєнне село, яке оминули бої, поспішало відбудовувати, відроджувати господарство. Про нові будинки ніхто не думав, дай Бог, аби на столі було, та й до столу.

Дітлахи перегукувалися, пересміювалися. Посередині двоє старшеньких дівчат-підлітків, навколо дріботіли менші. Коло кожного повороту юрба зупинялася, хтось повертав у бокові вулиці, інші довго і галасливо проводжали, тоді знімалися і крокували далі. Ще з тиждень тому мусіли пробиратися травичкою, і то остерігатися, аби де послизнутися в багно. Особливо не приємно, як ти в чистому платтячку, а мимо гуркоче трактор з МТС чи летить конякою скажений Панько. Пральні процедури на вечір забезпечено. Це хлопчакам було все одно, вони що в суху, що в дощову погоду приходили забрьохані, брудні, шаркали ногами і казали:

- Я більше не буду.

- Ой лишенько, - хапалися матір за серце.

- От я тобі зараз, шибенику, тато брали паска, грізно дивилися на сина.

Останні тройко дітей дуже чепурна дівчинка та двоє хлопчаків повернули на вузьку вуличку. По хлопцям видно було, що встигли і почубитися, і помиритися, і пограти у футбола. Обох ввечері чекали неприємні розмови, але вони не дуже тим переймалися, просто йшли й реготали із усього, що траплялось їм на зустріч.

Раптово із двору, мимо якого саме проходили, щось заревло.

- Ой, свиню колють! - зблідла дівчинка. Вона схопилася міцно за портфеля і побігла додому, через дві хати. Хлопчаки не рішучо постояли, потім направилися до тину.

- Диви, Васьо, це ж не кабан!

- Мабуть, Капиця знов напився, - відповів Вася. Він прикрив піджаком подерту сорочку а раптом сусідка побачить і скаже матері.

Дійсно, на траві коло ганку стояв та качався здоровенний, вже не молодий чоловік, Лука Капиця. Він періодично ревів, наче щось його душило. Тітка Валя, яка зазвичай на такі ексцеси реагувала трохи іншими словами, тільки стурбовано гладила чоловіка по спині. Вона не звертала уваги на хлопчаків, з в її очах читалося що, щось йшло не так.

Раптом Лука похитнувся, заточився і почав осідати спиною назад.

- Люди, що ж це таке! - заголосила тітка Валя. Вона з розпачем озирнулася, побачила хлопчаків: - Васю, Иво, біжіть до фельдшера, до брігадіра, нехай поможуть.

- Ти туда, я на ферму, миттєво змикитили і розбіглися в різні боки.

Першим прийшов фельдшер, молодий, щойно з міста, Сашко Вернидуб. Він уважно оглянув пацієнта, подивився у очі. Той лежав на спині і важко дихав, лише коли не коли пробував щось сказати. Але замість того на весь куток долітало нелюдське ревіння.

- Валентино, - підкреслено ввічливо мовив Сашко, - я його сам не затягну. Ви б на бригаду сходили, мо там хтось є.

- Та зараз же, Ива туди побіг. Чи цей... - жінка глянула на свого чоловіка і раптом заголосила.

- Що тут робиться? - на подвір'я зайшов бригадир, дядько Петро. - Доброго дня, Сашку.

- Та ось... - тихо нагнувся до бригадирового вуха: - Помирає.

- Да, діла...

Між тим почали сходитись люди. Жінки, які не були в полі, хтось заглянув, повертаючись зі зміни на фермі, дітлахи купками висіли на тину.

- Що ж це з ним? питалася одна жіночка.

- Мабуть, помирає, безапеляційно відповіла їй баба Федора, за сумісництвом рідна тітка Луки Капиці. Ото як помирали мій батько, так само було.

- Це йому за Вальку Петрову. На невістці женивсь, долинало десь позаду. Як ото похоронка прийшла, він за неї, та й в комору.

- Еге ж, а потім дитину яку привели. Геть все в шерсті, мов те котеня.

- І поховали швидко.

Люди стурбовано дивилися то на Капицю, на його зарюмсану дружину, то на бригадира. Його, фронтовика з орденами, вони поважали. Отже, як скаже, так і буде. Той озирнувся, нагукав їздового:

- А йди-но сюди. Сашку, ви беріть разом за руки, я за ноги та понесли до хати.

Насилу підійнявши Капиця був важкеньким, затягли до сіней, звідти до світлиці, де й поклали на радно прямо на підлогу. На лавці він не влежав би, а на лежанку було високо міг звалитися. Лука тільки ревів, качався з боку в бік, і нічого не говорив.

- Давно він так? - спитав дядько Петро у тітки Валі.

- Зранку наче здоровий був, а це щось заслаб. Олександре Пантелеймоновичу, може ви б йому якого порошка дали? - дружина перестала плакати, просто сіла на єдиного стільця коло столу.

- Можна і порошку, - фельдшер розкрив свою сумку, щось там довго шукав. Ну, хіба так. Давайте йому зранку і ввечері.

- Добре, синку, добре. Як одужає, то занесем тобі меду.

Лікар тільки відмахнувся. Він вийшов на подвір'я, оглянув громаду, що потроху розходилась. За ним визирнув бригадир:

- Ну, як, буде жити?

- Він помирає, і ніякі порошки йому не допоможуть. Вночі або на ранок помре.

Проте Капиця не відійшов на той світ ані вночі, ані на наступний день. Так само лежав, нічого не їв і ревів. Бабульки, які заходили до тітки Валі, хрестилися і казали одна одній:

- То нечиста сила. То йому за гріхи так. З невісткою жити. А ще ж він убивця!

В здоровому радянському суспільстві нечистій силі місця не було, але про всяк випадок викликали спеціаліста. Священик отець Данило, років тридцяти, прибув з якогось віддаленого села, мало не з іншого району. Він довго дивився на помираючого, потім повернувся до лікаря, який саме нагодився:

- Третій день так реве?

- Авжеж, - лікар виглядав не менш стурбовано. Ліки не допомагали це було очевидно, але пацієнт і не думав помирати.

- Мабуть, гріх на ньому який є.

- А є, панотцю, одізвалася старенька Федора. Зиркнула на тітку Валю. Він же батюшку убив в революцію.

Нічого на те не відповів отець Данило, позіхнув. Дістав із сумки рясу, натягнув на стару гімнастерку з орденами, та прийнявся служити чин. Мало не в перше в своїй практиці зіштовхнувся з таким незвичним випадком. Всяке було, а ще скільки буде! За місяць хотів йди в Лавру послушником. А поки що мався служити тут, серед людей.

Капиця помер через декілька днів. Він нічого не їв, не пив, тільки важко ревів, наче душа рвалася геть з якогось полону, а щось страшне і важке не давало їй можливості вийти.