Історії старого будинку

- Де ж це Галинка, Сашко занепокоєно глянув на годинник. Малася бути вдома ще з годину тому. Телефонувала з Майдану: буду о п'ятій, зазирну тільки до «Фуршету», молока купити. І досі ні слуху, ні духу. Телефон поза зоною...

Сашко був категорично проти її походів на Майдан. Ні, він не підтримував чинну владу, між москвою та Брюсселем однозначно обирав друге. Ходив зрідка на Віча, відносив їжу, ще там щось, чого потребувала Самооборона. Але щоб туди вчащала дружина, та ще й вагітна! Ніколи і нізащо.

Спершу він думав серйозно поговорити зі своєю обраницею. Дуже серйозно і категорично. Дитина зараз важливіша, хай навіть мати на п'ятому місяці, це нічого не змінює. Вона має берегти себе. Адже і йому можна було б знайди додатковий час в не простому розкладі начальника відділу логістики. Можна якось підмінятись, заїжджати в обід, чи після роботи.

"Хоча все це малореально. Це добре, коли ти вчитель, або селян з полонини, чи відставний полковник-афганець, студент чи хай навіть викладач. А якщо твоя фірма працює з 9 і до 7 по факту. Якщо твої власники не поспішають оголошувати страйк навіть за умови особистого знайомства з лідерами оппо?"

Сашко стурбовано глянув на годинника, тоді схопив мобільний телефон і вискочив на вулицю. Озирнувся, в темряві чи не причаїлись якісь «тітушки», тоді майже бігом кинувся до супермаркету. На зустріч йшли люди: якісь бабуні тягли торби з гречкою, мабуть залишки вимітали. Кілька пар поверталося додому, або йшло на прогулянку, хтось вигулював собак, хтось біг на вечірню зарядку. Життя тривало, наче за кілька районів звідси не палали шини, наче не викрадали активістів, наче от-от не гряне розв'язка. Фінал висів в повітрі. Тільки все ніяк не міг розпочатися. Так казав його брат, художник.

Сашко вдивлявся в людей, шукаючи свою половинку. Навколо лише чужі обличчя.

- Тільки не це, з нею все добре, сердився на себе за те, що не поїхав, не зустрівся, зайнявся вечерею, наче на дворі не революція та розгул бандюків, а суцільний Казантип.

Ні дорогою, ні біля «Фуршету» її не було. Сашко став коло входу, аби бачити всіх відвідувачів, набрав номер. "Абонент поза зоною" монотонним голосом пробубонів динамік.

Отже, його Галинка може бути тільки на Майдані. І треба їхати туди. Сашко викинув цигарку, сплюнув, набрав брата Івана:

- Друже, в мене дружина десь затримується. Я на Майдан, може знайду. Можеш під'їхати, побути дома. Може повернеться, то дасте мені знати.

Отже, квартира під наглядом, тепер вперед. Сашко їхав спорожнілим вечірнім містом, мимо старовинного будинку дерев'яного двоповерхового будинку, який ось-ось мали знести, до метро. А там кілька станцій до Льва Толстого, звідти пішки. Він вирішив почати зі всіх тих знайомих, які були на Майдані. Зателефонував спершу кращій подрузі Галини, потім спільним приятелям, потім якомусь далекому родичу, потім колегам, чиї телефони випадково потрапили до його книжки. Аж раптом додзвонився до давнього друга дитинства Григора.

- Так, бачив десь з годину тому, так, десь була, стільки визначеності в невизначеній фразі!

- Ти де зараз?

- Коло Поштамту, зустрінемось біля колони.

Він йшов через натовп, ось і колони, ось і Григір. І раптом всередині відчув зростаючу напруженість. Так буває лише напередодні небезпеки, біди. В дитинстві це проявляється перед тим, як тобі влетить за давно забуту шкоду чи отримаєш несподівану двійку. Напруженість зростала так, що довелося спертися на скло, під яким насилу розрізнялися безневинні написи часів Помаранчевої. На ній вони познайомились, коли він пристав до гурту медиків-студентів. Вони разом пили вино, грілися в якійсь наливайці та чекали на оголошення результатів виборів Президента. Як давно то було! Якими наївними здаються тодішні переживання.

- Що з тобою?

Раптом попустило. І всередині утворилася незнана досі порожнеча. Вакуум. Назавжди.

- Вона загинула.

- Яке там! Що ти верзеш! - Григір озирнувся. Ще ж тут була. Десь...

Проте не знайшлася ані в медчастині, ані в Михайлівському, ані в Будинку Профспілок, ані в Консі. Хтось бачив Галину години дві тому, хтось три. Вияснили, що вона мала таки йти додому, що з кимсь розмовляла по телефону, мабуть, з чоловіком, що хтось там до неї підходив. Аж надто підозрілий, на думку Сашка. І на тому все.

Вони шукали всю ніч, пройшлися пішки маршрутом додому, дорогою перестріли бійців місцевої самооборони.

- Так, якусь дівчину тут схопили наче, раптом пригадав один із них. Мені сусідка казала, що бачила, як під'їхала якась машина, вхопили, затягнули всередину.

Заяву в міліції, як не дивно, взяли. Навіть не стали умовляти зачекати ранку. Стомлені, знервовані, міліціонери готувалися до чогось. Папірець, Сашко був впевнений, тут же потрапив в купу таких же в смітнику.

Наступні дні пролинули як одна мить. Сашко сприймав все оточуюче, як сон, як паралельну реальність. Разом зі всіма пішов до Верховної Ради. Бився з тітушками, здається, когось таки добряче зачепив. Він бачив, як з бритої голови злетіла куценька шапочка, як кров полилася на перелякану мармизу. Як почали тікати геть ті, хто ще кілька хвилин тому поривався знищити всіх "майданутих". Мимо свистіли кулі, що навіть додавало сил.

Потім був штурм барикад. БТРи, які врізалися в мішки з піском, раптово спалахували, немов солом'яні та відкочувались назад. Палав Будинок Профспілок, і в душі Сашко чув зойки кожного вмираючого там. Це додавало сил, штовхало йти вперед, на барикади. Тільки стомленість, фізична виснаженість змушувала іти на перепочинок. Загальна стривоженість, загальна майже зневіра оминали стороною. Цікавило лише одне: очі беркуту, ненависні, які необхідно будь що видряпати. Разом з життям. Тільки вони стояли по той бік барикад, озброєні, а він тут, разом з патріотами з битою в руках.

В четвер над ранок раптово хитка рівновага похилилась, покотилась. Все почалося з того, що беркути спробували підпалити Консерваторію, де перев'язували поранених. А звідти пролунали автоматні черги. І міліція побігла. За нею рвонув натовп.

І раптом в цей момент смерть поманила Сашка. Злість, страх, ненависть, жага до помсти відійшли кудись далеко. Він зробив крок, перебрався через барикади і випаленим Майданом покрокував до Інститутської. Десь попереду перегруповувалися міліціонери, поряд групками перебігали соратники. Чомусь в голові крутилася не "Палала шина" чи щось таке, революційне, а якась старенька біт-група. Сашко зробив крок, другий, раптово завмер, зупинився. Земля пішла назустріч, голова вибухнула диким болем і відключила свідомість. Останньою картинкою промайнули якісь чарівні воїни, Воїни Світла. Вони мчали вперед, на своїх зачарованих конях, зносячи ряди кримських спецназівців. На своїх плечах несли перемогу, незриму для живих.