Лист без зворотної адреси

Під крилом літака пропливали  хмари. Сидячи біля ілюмінатора намагаюся зосередитися, тому про себе читала молитву. Мій атеїзм нікуди не дівся. Пройшовши такий життєвий шлях з мене не вийшла гарна християнка. Я не скажу, що я не вірю в щось вище і розумніше за нас, та мій світогляд відрізняється він нав’язаних нам релігійних канонів. Я уявляю, що мої слова линуть висот, проходять крізь хмари і їх хтось почує. 

- Мамо, ти як? - Запитав Женя.

- Усе гаразд. Ти тільки поглянь як  встає сонце. Таке не часто побачиш. - Максимально нахилившись назад, я показала дитині вид на схід сонця.

Пригорнувшись до мене, Женя дивився, як літак зменшуємо висоту.  Річард сидів поряд, одягнувши навушники. Він став боятися літати після того як ми проходили евакуацію під час бойових дій. Сильний чоловік, вигляд якого ніколи не видасть внутрішнього страху, тримав в руках телефон  та гортав плейлист.  Ми разом поверталися до місця де почалася наша історія. 

Час у дорозі пролетів швидко, ми сиділи в таксі та їхали містом. Крізь вікно я розглядала все навколо. Будинки, які здавалися такими знайомими, змінилися, додавши нових деталей але все ще мали той самий характер і неповторність. Мені  досі не вірилося, що мене не було тут тринадцять років. Зв’язок з рідною країною залишається в мені незримою ниткою, яка не розірвалася протягом усього цього часу. Про війну, яка закінчилася три роки тому, візуально  нічого не нагадувало. Лишень ряди могил, як криваві рани в пам'яті людей, говорять про жертви принесені війною. Проїжаючи повз них час ніби сповільнився, лишень вогні свічок, розташованих на надгробних плитах, тремтіли від подиху вітру. Втрачені життя, мрії та надії запечатані тут назавжди. Я не змогла стримати сліз. Мені знову мариться Павло: він  сидить поруч, ніжно обіймаючи. Його дотики я відчувала реально.  Розум всіляко відмовлявся сприймати примарну присутність, а  серце жадібно боролася за миттєву ілюзію. Стискаючи хустинку в руках, я старалась приховати свою схвильованість та  пригоршувшись до сина. Шкода, що він не бачив батька та не мав можливості рости з ним. Ця втрата була болісною для мене, оскільки я завжди мріяла про те, щоб наша родина була щасливою разом. В дитинстві замість колискової я часто перечитувала синові листи. Ці листи, були залишком нашого спільного життя і вони стали єдиною можливістю побути разом. 

Знайомий ліс. Уздовж дороги стояли ті ж самі високі смереки, крізь які сонце малювало довжелезні тіні. Для мене це світла гавань спокою та гармої, де живе частина моєї душі.  Я попросила водія зупинити авто, щоб піти до будинку пішки. Відчути під ногами землю, вдихнути на повні груди п’янкого повітря та стерти прірву в скільки років відсутності.  Женя захотів піти зі мною.

- Анно, не заперечуєш, я поїду до будинку та вивантажу речі? - Сказав Річард та залишився в машині.

- Так, звісно. Ми прийдемо скоро. - Відповіла я.

- Не поспішайте. Я вас почекаю - визираючи з вікна машини, продовжив чоловік.

- Гаразд.- махнувши в слід рукою, сказала я. Проводжаючи поглядом таксі.

Вздовж озера, я йшла разом з сином. Все таке до болі знайоме. Пристань від вологи місцями покрилася мохом. ЇЇ било прибережними хвилями, озеро сьогодні було неспокійним. За старими деревами, що скрипіли під подихом вітру, виднівся  будинок. Огорнутий серпанком, він виглядав самотнім. Ми зупинилися і я завмерла. Раптом у моїй голові заграла музика, свідомість видала мені день нашого весілля. Закривши очі, я чітко бачила події з минулого, серце знову защемило від болю. Говорять, що немає можливості переміщатися  в часі та душа зі свідомістю не живуть законами, які придумали люди, тому здатні зробити цей шлях вічним, з’єднуючи нас. 

- Мамо, ти внормі? - поклавши руку на плече син, спустив мене на землю.

- Змішані почуття. - обіймаючи Женю, сказала я.

- Ти схвильована. Не бійся я з тобою!- дивлячись на мене продовжив заспокоювати Женя. 

 - Я тебе дуже люблю. Ти  справжній чоловік.- ще сильніше обійнявши його, я вкотре раділа, що маю сина.

- Я допоможу дістати з машини багаж Річарду. - Женя пішов на домогу.

- Молодець! Я спробую відчинити будинок, сподіваюся ключ підійде. - підійшовши ближче, я декілька секунд вагалася зробити перший крок.

Ступивши на ґанок, який скрипів під ногами, я вставила ключ в замок, повернувши його - двері відчинилися. Страшно. Я стояла посеред коридору і шукала в собі силу продовжити рух. Мені здавалося, що, увійшовши всередину, я побачу Павла та Бориса:  вони, сидячи біля вікна, грають у шахи. Тихо потріскують дрова в каміні, на столі димить трубка з тютюном. Побачивши мою розгубленість, чоловік взяв мене за руку,  та повів у будинок. 

- Ось ми на місці... Не віриться. Усе без змін.-  Пошепки сказав Річард.  

- Так. Ти маєш рацію. - Зайшовши в будинок, я шукала очима знайомі речі. - Дивись, шахи на столі стоять і книги на полиці, які припали пилом. Усе на своїх місцях, окрім людей. 

Маленький будинок посеред лісу, став мені домівкою. Час залишив свої відбитки  на дерев'яній підлозі у вигляді подряпин та потертості від слідів. Вікна були трішки брудними та оксамитовими та все ж таки пропускали ранкові промені. Моя улюблена книжкова полиця зберігає в собі безліч історій під шаром пилу, що осів на обкладинках. Вони досі пахли тютюновим димом. В каміні, засипані попелом, спогади в очікуванні щоб їх оживили вогнем.

 -  Таке відчуття, що будинок нас чекав. - Річард, знімаючи куртку, підійшов до мене.

- Я теж таке відчула. - погодилась я, сівши в крісло поряд з вікном.

Хлопці вирішили оглянути будинок самостійно і пішли далі. Мені потрібно набратися сил, щоб розповісти Євгену про це чудове місце. Я рада, що змогла повернутися, та якою ціною. Болісно піднімати з глибин свідомості щасливі моменти. Я весь час плачу, навіть згадуючи  щасливе минуле. 

- Мамо, а  точно ніхто не живе в домі? Я знайшов на кухні чашку з  кавою. Підозрюю, що її хтось не допив. - Почувся голос Жені з кухні.

 Його слова мене спантеличили. Відповіді я не мала.  Поки я в здогадках намагалася знайти цьому розумне пояснення, у будинок  зайшла жінка.

- Доброго дня... Анна? Так це ви, схожа. - Розглядаючи мене, говорила незнайомка. - І вас я знаю. А ось ви, хлопче, копія свого батька... Прошу вибачення.  Я - Марта. 

Річард почувши звук  дверей, що відчиняються разом з сином вийшли з кухні.

- Дуже приємно - в один голос сказали ми, дивлячись на незнайому жінку.

- Я доглядаю за будинком на прохання Бориса. Я не знала, що ви приїдете сьогодні.- Марта зайшла до кімнати.

- Ми теж про вас не знали.- Річард з подивом глянув на мене.

- Ми майже сусіди. Мій дім за струмком. Я під час окупації допомагала Борису по господарству. Нас об'єднало спільне горе. Ми не дочекалися живими  з війни своїх дітей.

-  Вибачте, я не знала. Борис довго не дзвонив і не писав. Зв'язку з ним не було. Ми думали, що його теж немає в живих. Самі розумієте...- Витираючи сльози, говорила я.

- Тут немає вашої провини. Він довго тримався, а потім різко здав, закрився в собі. Проханням Бориса було дочекатися вас. Він дуже хотів побачити онука. Останній лист, який він отримав, просив мене перечитувати щовечора і засинав, тримаючи фотографію малюка в руках. - Марта від сказаного розплакалася. 

Я не витримала і підійшовши до неї, обійняла. Жінка, яка пережила багато горя у своєму житті, сьогодні розділяла і наше. Я, не знаючи її, відчула таку ауру любові, що словами не передати. 

- Ну, ну... донечко, перестань. Сльозами нікого не повернути. - Подивившись на мене, сказала старенька. - Якщо я вам заважаю, то я можу піти.

- Ви що таке говорите?  Не потрібно нікуди йти. - Підійшовши до нас, сказав Річард.

- Я рада, що ви приїхали. Цей будинок був порожнім, а сьогодні він ожив... У мене є смачний чай та печиво. Зараз приготую все. А ви відпочиньте з дороги. - Продовжила Марта.

- Не варто так турбуватися. Я вам допоможу все зробити. Ходімо на кухню. - Обійнявши стареньку, я запропонувала свою допомогу.

- Розкажіть про Бориса ще. Мені дуже не вистачає його. Він був дивовижною людиною. Життя виділило мало часу спілкування з ним, але я вдячна йому за все, особливо за сина. - Продовжувала я.

- Час нещадний. Ти не плач, донечко... Дивись, який у тебе син. Заради нього ти маєш посміхатися і жити. І будь вдячна тому чоловікові, що поруч із тобою. - Ставлячи на плиту чайник, продовжувала Марта. - Річард, якщо я правильно кажу?

- Так. Річард моя фортеця зараз. - відповіла я.

- Знаєш, кохання воно відбивається в усьому. У вчинках, словах... Мій життєвий досвід це довів неодноразово. - Дивлячись на мене, посміхалася, говорила вона.

- Я головою все розумію, але серце говорить інше. Незважаючи на такий довгий час, я не навчилася любити іншого. Павло тут, у моєму серці. - Стисненим кулаком, я вдарила по грудях та намагалася говорити і не плакати. - Ось і все.  Для мене він досі  живий!

Знову не втримала в собі переживання та сльозами виплеснула назовні. Час, це лише вакуум, у якому ми ховаємо свої біль. Вдихаючи аромат чаю, я гріла руки гарячим горнятком. Спираючись на кухонні двері, я спостерігала, як син сидів поряд вікном та переставляв на шаховій дошці фігури. Десь я вже споглядала цю картину. Він копія батька не тільки зовні, а й звичками.

- Подобаються шахи? - підійшовши до сина, я присіла поряд.

- Так вони круті. Я таких ніколи не бачив. Шкода, що я не вмію грати. - Тримаючи в руках фігуру, Женя уважно її розглядав.

-  У них є історія. Це шахи твого дідіся. Він привіз їх з Африки. Ще має бути блокнот. Потрібно його знайти, адже там записи гри.  - Вставши, я підійшла до книжкового стеллажа. Вони припорошені пилом стояли на полицях чогось чекали. У каміні вже горів вогонь, який розвів Річард. Тепло зігрівало будинок теплим подихом. Запітнілі вікна закривали вид на похмуру погоду на вулиці. Здається збирається на дощ.

- Анно, я залишу вас на кілька годин. - Одягаючи куртку, сказав чоловік.  Швидко зачинив за собою двері, не давши мені можливості нічого сказати. Це мене  насторожило.

- Сину, ти не в курсі, куди поїхав Річард? - Розгублено я подивилася на хлопця.

- Ні, він мені нічого не сказав. - Відповів Женя.

- Дивна поведінка. Нічого не сказавши мені. - я стривожилась поведінкою чоловіка. Він ніколи себе так не поводив.

- Мама, я хочу прогуляться надворі. Мені тут подобається.  – Запитав син.

- Звичайно, тільки одягнися тепліше. На вулиці сиро. А я пошукаю записник. - Подаючи синові кофтину, я дивилася на нього і раділа, що він у мене є.

- Анно, не потрібно хвилюватися, все буде добре. - втрутилася Марта, допиваючи чай. Вона тихенько сиділа на кухні і спостерігала за нами.

- Сподіваюся. Вам зі сторони видніше. Ви праві, я занадто  вимоглива не лишень до себе. - допив вже холодний чай, сказала я.

- Ви просто боїтесь втратити їх. Тому ваша поведінка виправдана. - Марта доболі була права. Мені хотілося вірити Річчі. Мабуть, я занадто все нагнітаю. Вигадую собі неіснуючі проблеми, мені б розібратися з існуючими. 

Я спостерігала за Мартою. Мені сподобалася сивина її волосся. Нехай, я скажу дурість, але старість була їй до лиця. Не знаю як це пояснити та її очі горіли таким вогником любові, незважаючи на її трагічну історію. Ми ще трішки поговорили про різні речі. Вона всіляко намагалася мене підтримати. Та мій смуток все більше зростав у цьому домі де все нагадує про чоловіка. Марта, розуміючи мій стан, вирішила залишити мене наодинці. Я провела її до виходу, подякувавши за підтримку та допомогу. 

Тепер найважче: крок за кроком, я піднімалася на другий поверх. Мені здавалося, що чую посторонні кроки в будинку, хоча нікого не було. Відчинивши двері в спальню, я зайшла та зупинилася. Навпроти стояло велике дзеркало, на якому висіла біле простирадло. Перед очима знову відтворилася картинка з дня весілля. Взявши в руки полотно, я стянула його. У відображенні була я, але вже інша. Посмішка крізь сльози на моєму обличчі. Мені здавалося, що я бачу незнайому людину. Спотворена реальність. Заплющивши очі, я, тихо наспівуючи нашу пісню, почала кружляти. На обличчі з’явилася посмішка від відчуття ейфорії. До свідомості постукали видіння. Кружляючи в танці разом з коханим, я ніби відриваючись від землі, линула до небес. Яскраве мерехтіння ліхтариків створювало ілізію зоряного неба. Примарне піднесення тривало б довше, якби я не вдарилися об край столу, що спустило мене на землю. Стискаючи полотно в руках, я підійшла до вікна.  Глянувши в далечінь, я поглядом проводжа спогади за гірські вершини. Я не помітила як повернувся син. Він трішки промок під дощем, тому пішов грітися до теплої ванни. А я спустилась до низу і продовжила шукати записник Бориса. Річарда досі не було, я турбувалася, тому подзвонила йому:

- Річ, о котрій тебе чекати? Ти неочікувано нас залишив, нічого не сказавши.

- Я буду пізно, не чекай мене. У мене ще є справи.- поспіхом відповів він, та  вимкнув телефон.

Його поведінка мене насторожує, я починаю придумувати собі різні дурниці та банально нервувати. Між нами ніколи не було секретів.  Принаймні до сьогодні. Я розібрала сумку з продуктами, що ми привезли. Приготувавши  пару сендвічів, я частину залишила для чоловіка, а інші взяла з собою щоб перекусити. Сівши навпроти каміну я чекала, коли спуститься син. 

- Супер, я зголоднів. - побачивши бутерброди, Женя вмостився поряд. Він мав кумедний вигляд, хлопчисько з мокрим волоссям, яке стирчало в різні сторони, був ще більше схожий на Павла в день нашого знайомства.

- Поглянь, що я знайшла! - я показала блокнот Бориса синові. 

- Клас! Розкажи що тут написано. - Женя з задоволення гортав сторінки. Ми разом  намагалися розібратися в записах. Як виявилося там були не лишень помітки про хід  гри, а й фото дідуся з дружиною, яке я раніше не бачила. Вони на ньому були молодими та щасливими. Я підкинула у вогнище пару дровин, щоб зберегти тепло в будинку. Женя вирішив піти відпочивати, він вибрав кімнату дідуся. Там було багато раритетних речей які його зацікавили. Я теж піднялася до спальні. Одягнувши піжаму я прилягла на ліжко. Не знаю, скільки часу я провела в роздумах. Дощ за вікном посилився, стукаючи по даху мансарди заколисував мене.  Через пару годин гарного сну я прокинувшись та виявила, що вкрита пледом. На дивані спить Річард із книжкою в руках. Я так міцно спала, що не чула, коли він повернувся. Підійшовши до нього, я вкрила його покривалом і присіла поруч. Він солодко сопів. Його тату з часом потускніли, та мали вінтажний вигляд. Без них я його не уявляю. Женя натякав мені, що теж хоче татуювання. Я не заперечувала та згоди теж не дала, надіючись що підліткові уподобання з часом змінюються. Річард гарно справляється з роллю батька. Нажаль своїх дітей він, як виявилося з часом, мати не може. Безмежна вдячність чоловікові, котрий неодноразово рятував мене від життєвих трагедій. Любов між нами зароджувалася важко та довго, з часом просто звикаєш і живеш.

До ранку ще далеко, а мій сон розчинився. Зачинивши двері, я вийшла з кімнати.  Вирішила зазирнути до сина.  Він спав, тримаючи в руках пульт від телевізора. Я легенько забрала його і поклала на стіл. Женя, як  батько, любив спати на животі, обіймаючи ногами ковдру. Щоб не розбудити його, я на шпиньках вийшла та зачинила двері.  Винизу на кухні горів світильник, напевно, хтось забув його вимкнути. Наливаючи собі склянку води, я зробила кілька ковтків. В будинку стояла мертва тиша, вогнище тихенько жаріло, кидаючи по кімнаті маленькі спалахи світла. Довго не могла знайти собі місця, я як примара блукала будинком. Набутий страх залишатися самій зростав, тому  я повернулася до кімнати. Мене зацікавила книга, яку читав Річ. Гортаючи сторінки, я випадково впустила її, з гуркотом вона впала на підлогу. Добре, що він спав міцно. Піднявши книжку, я побачила лист, який випав зсередини. Це був запечатаний конверт на моє ім'я, але без зворотної адреси. Руки затремтіли та виникло головне питання: що там всередині? Подумавши про наслідки, я переконала себе не відкривати конверт та поклала назад. Ця ситуація дуже підозріла, виходить я погано знаю Річарда. Аналізуючи останні події та його поведінку, я намагалася знайти зв’язок з загадковим листом. Не знайшовши логічних пояснень я вирішила, що вранці обов’язково поговорю відверто з чоловіком. Погасивши світло настільної лампи, я  спробувала заснути.