Лист без зворотної адреси

Краплями стукавши по металевому карнизу дощ розбудив мене. Я прокинулася, витираючи від сну важкі повіки. З відкритого вікна до мене линув аромат свіжого дощу. Витягнувши руку до нічного столика, я сонно доторкнувся до екрану телефона. Сяючий дисплей вразив очі, показуючи, що годиннику майже сьома. Мене осінило - я обіцяла подзвонити Павлу. Спираючись на подушки,  я чекала відповіді на іншому кінці лінії. 

- Алло! - прошепотів Павло.

- Доброго ранку!  Прокидаємося. - сказала я.

- Уже сьома?  Жах. Дозволь ще трішки поспати? Будь ласка! - продовжив він. - Анно, як тобі вдається вставати без проблем? Я так не можу. 

- Понеділок, він завжди такий.

- Сьогодні на роботу.  Понеділок, до біса! Ти мене вибач, я завжди неадекватний зранку… Доброго ранку!  Тобі  гарно спалось?

- Чудово, я саме прокинулася. 

- Дякую, що розбудила. Шкода, що тебе немає поруч, душ зранку бадьорить. - продовжував Павло.

- Хм... Ти про щось інше думати можеш?

- Як я можу думати про щось іще. Ти мене заводиш. - Пошепки, навмисно збуджував мене Павло. - Можливо придумаємо, як нам зустрітися знову.

- Напевно буде правильним дочекатися вихідних. - запропонувала я. Необхідно обміркувати все, що сталося в цей маленький проміжок часу.

- Ти маєш рацію. Я на роботі весь тиждень і раніше ніяк, як би я цього не хотів. Гаразд, буду вибиратися з ліжка.  Мене чекають великі справи! Я зателефоную.

Настрій був гарний. Сьогодні мене чекає багато справ, і одна з них - гараж, де стояла татова машина. Вона виглядала трохи зношеною. У бардачку машини я випадково натрапила на фотографію нашої щасливої ​​сім'ї: тато, мама і я. Серце стиснулось від сумної ностальгії. Прикро, що вони пішли з життя так рано. Мені було шістнадцять, коли від раку померла мама. Батько зумів взяти себе в руки та перемкнути біль втрати на любов. Маму він не замінив, але його підтримка була дуже сильною. Він намагався щосили заповнити своєю турботою порожнечу. Рік за роком його здоров'я погіршилося. Він намагався триматися, але без мами йому було погано і через пару років його теж не стало. Я взяла фотографію в руки, пригорнулась губами та закрила очі. Це моя найцінніша скарбничка спогадів. Мені досі не вистачає їхньої любові, критики, розмов за сніданком. Ностальгія накрила мене хвилею емоцій.  Я зберігаю в цьому гаражі старі й дорогі моєму серцю речі. Особливо машину, яку я зможу колись відремонтувати. 

Думаючи про подальші кроки, мені спадає на думку знову відвідати місто. Зібралися неоплачені рахунки, а також потрібно забрати замовлення у поштоматі. Припаркувавши автомобіль на місці призначення, я вирушила до банку. Після обідньої перерви в банку було досить мало людей. Сплативши усі платежі, я повернулась назад  до парковки. Не оглядаючись по сторонах, я шукала свій телефон. Ненавиджу великі сумки, у них весь час щось пропадає саме в той момент, коли тобі це потрібно.  Піднявши погляд на пішохідному переході, я помітила дружину Ігоря. Спробуючи пройти повз неї, я намагалася уникнути зустрічі, удавши, що не помічаю її. Однак долі не обманеш, і ситуація вийшла з-під контролю.

- Анно? Привіт! - Першою промовила вона.

- Привіт! - Збентежено глянувши на неї, не знаючи що відповісти, сказала теж саме.

- Потрібно дещо обговорити. Раз ми зустрілися, прошу тебе прийняти мою пропозицію. - підійшовши до мене ближче, сказала Марія.

Я була здивована продовженням нашого діалогу.  У мене не було ні найменшого бажання розмовляти з нею, та Марія була наполеглива і продовжила:

- Ця розмова важлива для нас обох. Давай знайдемо більш приватне місце для розмови. В машині наприклад - не хочу лишніх свідків. - пояснила Марія.

- Ти впевнена в доцільності нашої розмови?  - Я всіляко намагалася відмовити Марію.

- Ти сумніваєшся? - запитала Марія, зберігаючи стриманість в голосі, але видно було, що вона відчуває напругу.

- Ну... це складна ситуація, і я не знаю, чи варто нам її розглядати, - визнала я, намагаючись зібрати свої думки.

Прийшовши на стоянку, ми сіли в її машину. Невелика пауза в очікуванні початку цієї розмови мене дратувала. Марія зупинила паузу та продовжила:

- Анно, ти з Ігорем порвала давно і це минуле...

- Так, але це питання чи підтвердження? - перепитала я, намагаючись знайти оптимальний тон.

- Це питання, - зізналася Марія.

- Ну, якщо це питання, то так. І що далі? - запитала я, роблячи зусилля не втратити контроль над ситуацією.

- Питання складніше, Анно. Чесно, відповідь мені важлива. Чи ти все ще кохаєш Ігоря? - Марія нервово затиснула кермо, її пальці немов боролися з напругою.

- Кохання я давно не відчуваю, сама розумієш чому. - відповіла я, відчуваючи, що її питання торкається болючого місця.

- Анно, з того, що я вчора бачила,  як Ігор намагається з тобою себе поводити. Він не може відпустити минулого, - сказала Марія, діставши пачку сигарет.

- Хочеш, щоб я підтвердила твоє спостереження? Так, якби він дійсно хотів привернути мою увагу, то що? - висловила я свою думку з певною дозою образи.

- Ти вже розумієш, на що я намагаюсь звернути увагу? - запитала Марія, випускаючи дим у вікно.

- Ну звісно, ти хочеш мене попередити, щоб я не малювала марні надії, - відповіла я, вiдчуваючи, як напруга зростає між нами.

- Так, Анно, ти розумієш мене. Ця розмова важлива для мене. Ігор – мій чоловік, і я б хотіла, щоб ти трималася подалі! - Відкрито сказала Марія.

- Ти почула, все що хотіла? Мені не цікаві твої особисті проблеми з чоловіком. Я не герой цієї драми. Маю багато справ. - Я намагалася закінчити цю дурнувату розмову.

Не сказали ні слова, я вийшла з машини і мовчки відійшла геть. Останнім часом, здається, я магніт для таких неприємних зустрічей. Поклавши руки в кишені, я подумки крокувала, відчуваючи в собі суміш роздратування та втоми. Сівши у свою машину, я спостерігала, як Марія нервово курила цигарку за цигаркою, випускаючи дим крізь опущене скло. В якийсь момент я в ній побачила себе. Мен стало її  шкода. 

 Згадалося, як після смерті тата мені швидко довелося подорослішати. Спроби навчатися в коледжі,  у поєднанні з нічною роботою офіціанта  у нічному клубі були важкими. Одного разу вранці, я йшла з роботи вулицею, перебираючи ногами зморшкуватий асфальт.

- Дівчино, давайте я вас підвезу. - незнайомий хлопець призупинив машину  та відчинив двері.

- Не варто. Я краще пішки. - відповіла я.

- Мене Ігор звати. Я тут працюю водієм, і, власне кажучи, дуже часто помічаю вас, коли ви йдете з роботи. - пояснив він, намагаючись розкрити свої наміри.

- Тобто, ви за мною стежили?

- О ні, ні. Вибачте, я можливо неправильно висловився. Просто... Вирішив познайомитися, - пояснив Ігор, хапаючи у повітрі слова.

- Ну, скажімо, ви обрали не найкращий час для цього, - відповіла я, відчувши себе мішенню у надзвичайно цікавому сценарії. Єдине, що я хотіла - це прийти додому і заснути.

Так вперше я зустріла Ігоря. Він  працював водієм у власника клубу. Кілька спроб зав'язати зі мною стосунки таки увінчалися успіхом. Мені здавалося, я знайшла ідеальну людину. Після смерті батьків я була на межі виснаження від постійної потреби бути сильною, долати труднощі й вирішувати всі проблеми самостійно. Ігор увійшов у моє життя як свіжий подих. Він був старший за мене, із серпанково-сірими очима і виразним харизматичним виглядом. Від перших зустрічей я відчула до нього безмежну симпатію та  закохалася. Мені було з ним добре і головне я могла відчувати себе слабкою. Спільне майбутнє, повне обіцянок та планів, виглядало ідеальним. Та я не могла припустити, що в нього були інші плани на життя. Усе, що ми разом малювали в наших мріях, в один день зникло. 

Літній вечір, я після роботи зібралася додому, Ігор сказав мені, що зайнятий і не зможе мене забрати. Це мене не здивувало, я вирішила пройтися, адже  його графік був непередбачуваний. Попереду були вихідні, мені захотілося приготувати вечерю. Зайшовши в маленький магазинчик, я купила вина, та  затрималася з вибором смачного сиру. Стоячи біля вітрини, побачила знайомий автомобіль.  Це був Ігор, він вийшов із машини разом із незнайомою мені тоді дівчиною. Я спостерігала і нічого не підозрюючи, продовжувала купувати продукти. Усе б було добре, тільки вони почали  відверто фліртувати та цілуватися. Я стояла прикута до землі,  та могла повірити своїм очам.  Зрада -це слово на повторі крутилося у моїй голові. Я не можу відновити той вечір у себе в голові. Пам'ятаю, що опинилася вдома дуже пізно в нетверезому стані. Я знайшла цигарки, що забув Ігор та скурила кілька штук. До цього я ніколи не палила. Сидячи на підлозі, я п'яними очима спостерігала, як сигаретний дим зникав у просторі, безладними згустками.

Тиждень пролетів, залишивши позаду велику кількість подій та емоцій. Короткий проміжок часу буквально поповнювався подіями, які я намагалася впорядкувати у своїй голові. Після зустрічі з Павлом, я відкрила для себе новий бік почуттів – здатність любити та бути щасливою. Тільки от минуле настирливо про себе нагадувало.

Вечір п'ятниці. Після тривалого тижня  щоденних справ я нарешті мала можливість розслабитися.  Завалившись на м'який диван у залі, я тримала в руках чашку з чаєм та насолоджувалася трав’яним ароматом.  Мій телефон  видав звуки вібрації на столі, і я з радістю підняла його, бачачи ім’я Павла на дисплеї. Ми обговорювали плани на  вихідні і прийшли до висновку, що проведемо їх разом. Замовивши квиток на потяг, я в напівсонному стані зібрала речі. Павло передив, що нас чекають активні прогулянки, тому мій гардероб мав бути максимально зручним та практичним. Тож я обрала найбільш практичний одяг: легкі брюки з високою посадкою, які дозволяють вільно рухатися, та вентильовану спортивну кофту. До того ж, я взяла пару зручних кросівок, адже вони стали моїми найкращими друзями під час подорожей. На годиннику було близько дванадцятої, прийнявши душ, я завалилася спати, знаючи, що завтра нас чекають захоплюючі пригоди та яскраві моменти, які ми створимо разом..

Свіжий ранок обволікав будинки та дерева, стелячись низько над землею. Декілька розсіяних світлових точок у вікнах свідчили про те, що хтось уже розпочав свій день. Туман легко розтане і місто знову оживе. А наразі - поодинокі таксі рухалися містом у бік вокзалу. Я вже сиділа у вагоні, спостерігаючи за пасажирами.  Щоб з користю  провести час в дорозі, я взяла із собою книгу. Розмістившись у комфортному купе, я замовила собі каву та розпочала читати нову історію.

Сонце піднялося все вище. Його промені пробивалися крізь густі хмари туману, створюючи пастельну палітру. Відблиск сонячного світла додав сяйва цій меланхолійній картині. Поклавши книгу, я спостерігала, як у вікні зі швидкістю руху змінюються пейзажі. Природа готуються до переходу в новий сезон, розкриваючи свою красу перед останнім теплом.  Запах кави пронісся повітрям, і я відчула, як вона додає мені енергії. Я тримала в руках  чашку, а аромат та смак напою створювали гармонію зі спокійним ранком, відчуваючи, що новий день має багато приємних сюрпризів для мене.

- Доброго ранку! -  почувся рідний голос. 

- Привіт. І справді добрий. - сказала я.

Страшенно скучив! Чекаю на тебе вже кілька хвилин, а потяг, на жаль, затримався. - Павло виразно висловив своє невдоволення.

- Я скучила не менше за тебе. Ти не вмієш чекати. - допиваючи залишки кави, я продовжила нашу розмову з відтінком гумору.

Потяг прибував до пункту призначення. Я збирала свої речі, слідкуючи за вікном, де розгорталися нові краєвиди. Старовинний вокзал із величезними дерев'яними вікнами з'явився переді мною, в них відображалися мимоволі проходячі потяги та поспішні пасажири. Я відчувала атмосферу затишку, яка царювала в цьому місці. 

На пероні мене чекав Павло, тримаючи в руках букет квітів. Моє серце забилося швидше від радості. Я вийшла з вагона і швидко підійшла до нього. Наші погляди зустрілися, і в цей момент слова стали непотрібними. Павло пригорнув мене та почав  кружляти.

- Як круто, що ти тут! - він відпустив мене, посміхнувся і додав - Ось тобі, тримай!

- Дякую! - Притиснувши квіти до себе, я поцілувала Павла.

- Віддай сумку - я понесу. Машина на стоянці. Кілька хвилин, і ми будемо на місці. Ти втомилася та голодна з дороги? Терпіння. - Павло так швидко говорив, що я не мала змоги нічого сказати. Я йшла поряд  та  слухала.

Сівши в авто, ми рушили далі. Проїхавши кілька кварталів, ми опинилися за містом. У машині грала музика місцевого ретро радіо. Уздовж дороги височіли величезні сосни, їх гілки ніби обіймали сонце, створюючи  графічні візерунки на землі. Пейзаж виглядає наче з фотографій. Звернувши з головної дороги, ми в'їхали на лісову стежку. Повітря було напоєне ароматами хвої та землі. Відкривши вікно, я слухала спів птахів, які створювали власний симфонічний концерт. Під колесами авто чутно хрускотіння гілочок, створюючи відчуття об'ємного простору природи. За черговим поворотом я побачила неймовірної краси озеро. Його поверхня горіла від сонячних променів, створюючи мозаїку з блискіток. Глибокий синій колір води конкурував з бездонною гамою зеленого лісу, яка оточувала його береги. Непохитна площина водойми приймала кольори всього навколо: насичена зелень прибережних трав, та вохристо-червоні тони стовбурів сосен, у ньому відображається листя усіх кольорів. Та над усім цим переважала небесна блакить того неповторного відтінку, який буває тільки тут. 

- Майже приїхали. Як тобі це місце? - Перервав тишу запитанням Павло.

- Неймовірно! Не можу надихатися повітрям та ароматом лісу. - Ще більше нахилившись над відкритим вікном, я захоплювалася неймовірною красою навколишнього світу.

- Райське місце. Відпочинок для мене останнім часом став розкішшю. Таки, я неправильно використовую час. - Павло міцно стиснув мою руку, передаючи свої емоції. 

- Я щаслива бути тут.  Нам усім не завадить гарний відпочинок. - посміхаючись, я підтримувала розмову.

  - Батько буде тільки завтра. Типу, свої справи. Хоча які можуть бути у нього справи?  Для нього це нетипова поведінка. - Павло посміхнувся та підморгнув, коли ми вже приїхали до будинку.

Ми вийшли з авто.  Перед нами стояв дерев’яний будинок  біля озера, потопаючи в смереках, навпроти цих велетнів він здавався крихітним. Невеличка пристань, мала при собі кілька дерев'яних човнів. За озером відкривався ще прекрасніший краєвид. У цих місцях я жодного разу не бувала, тому була приємно здивована.

- Вітаємо в раю! - Павло жартівливо розкинув руки, вказуючи на навколишню красу. - Тут можна забути про всі клопоти та турботи й насолоджуватися моментом.

- Я вже починаю розуміти, чому ти це місце обрав. - відповіла я, дивлячись навколо.

Ми ввійшли до будинку, і мене вразив запах дерева та легкий аромат тютюну. Від першого погляду на інтер'єр стало очевидно, хто живе тут. Все віддавало особистий характер власника. Стіна у вигляді стелажа з книгами вразила мене не менше, ніж місцевість навколо. Великі, з темними рамами, вікна пропускали сонячне проміння, а частинки пилу піднімаючись, танцювали під звук цокання годинника. На столі, поряд з каміном, лежала  дошка з шахами. Вони привернули мою увагу: кожна фігурка була з головою африканської тварини ручної роботи. Вони стояли так, наче залишилися в середині незакінченої гри. Мені стало цікаво і я поставила питання Павлу:

- Незвичайні фігури. Звідки вони?

- Батько служив в Африці. Пам'ятаю,  що він привіз мені, коли я був малим. Навчив мене грати. - Поставивши речі в холі, Павло відповів на мої запитання.

- Гра в процесі? Фігури начебто не в початковому положенні. - Продовжила я запитувати.

- Ти маєш рацію, - Павло підійшов до мене позаду та міцно обійняв - цю гру ми граємо з батьком, тільки тоді, коли я тут. Через деякий час намагаємося згадати хід гри. Ось цей записник із дуже давньою історією. Батько робить помітки, щоб ми могли продовжити, коли знову зустрінемось.

- Цікавий підхід до гри, - прокоментувала я. - І скільки ж часу триває ця партія?

- Два роки. - Цілуючи мене в шию, прошепотів Павло. Його ніжний подих змусив мене тремтіти,  а обійми стали ще міцнішими. - Я  радий, що ти приїхала.

- Я також. - повернувшись, я подивилась Павлу в очі. - Я думала про нас. Давай, не поспішати. І якщо серйозно, я дуже голодна.

- Голодна жінка - це страшна істота. - Павло взяв мене за руку  та повів на кухню. - Омлет приготую. Як на рахунок заварної кави?

- Згода! Я можу допомогти.

Ти ж не сумніваєшся у моїх кулінарних здібностях? - звівши плечі вгору, він посміхнувся. - Я все зроблю сам. Принаймні, спробу.

Приємно спостерігати за чоловіком на кухні.  Пов'язавши фартух, він розпочав процес приготування з такою завзятістю, наче це було для нього домашнім завданням.  Цим часом я вирішила розпитати Павла про його батька:

- Ти казав, що тут живе твій батько, як його звати?

- Борис. Інколи я називаю його Бос Борис. Він тобі подобається. Після смерті мами він прийшов сюди на кілька днів, щоб зосередитися. Але, як це традиційно буває, це кілька днів перетворилося на роки.

- Шкода, я не знала. Чудово, що у тебе хоч тато живий. У мене нікого немає. -  я стримувала сльози, що намагалися вирватися на волю.

- Давай, минуле залишимо в минулому! - Павло стояв біля плити, говорячи з рішучістю.

- Ти маєш рацію. - я погодилася з ним, помивши руки, я сіла за стіл.

- Обід готовий. Я вважаю, що вийшло непогано. Принаймні, я старався. - Сідаючи  поряд, сказав Павло. Ми домовилися не розповідати нічого, що б нам зіпсувало настрій.

День видався гарний для прогулянки. Споглядати цю красу з вікна - це одне, а от пройтися цими місцями, то зовсім інше. На подвір'ї мене чекав новий сюрприз - чарівний лабрадор на прiзвисько "Лорд". Його веселі очі та звірячий оптимізм враз розвеселили мене. Вирушаючи на прогулянку, ми взяли Лорда з собою. Його радість була безмежною, коли він зрозумів, що ми йдемо гуляти.Вже на початку маршруту стало зрозуміло, що озеро значно більше, ніж я уявляла.  Щоб обійти його знадобилося чимало сил. Павло всіляко мене підбадьорював, а під кінець навіть глузував. Єдиним хто був радий цій подорожі  це був пес. Він весело стрибав, та бігав весь час до води, щоб спіймати гілку, яку йому кидав Павло.

- І навіщо я погодилася. Прогулянка! Хтось говорив, що це звичайна прогулянка. Це більше схоже на марафон. -  я висловлювала своє невдоволення. 

- Ще трохи! Ми вже близько, - підбадьорював Павло. - Анно, подивися на морду "Лорда". Він готовий ще два кола пробігти. 

Попри складнощі ландшафту, я була задоволена. Адже змогла побачити неймовірної краси місця. Втома розчинялася з кожним вдихом гірського повітря, у шурхотінні листя і потоках смарагдової води. Після довгого підйому, ми зупинилися, щоб відпочити. Павло тримав мене за руку і ми слухали, як живе планета навколо нас. Я пригорнулась до Павла, поклавши голову на його коліна. Гарячі промені сонця гріють моє обличчя, і я відчуваю в собі глибокий спокій. Павло гладив мене по волоссю, і ми разом насолоджувалися цим моментом. Я подивилась вгору, на небо, і мої пальці показуючи на хмари малювали  химерні форми. Ми сперечалися, яка хмарина на, що схожа більше. Тут, в цих горах, час майже зупиняється, і кожна мить розтягується, набуваючи особливої ​​ваги. Якби час зміг говорити, він би нам сказав: "Повільно насолоджуйтеся красою навколишнього світу".

Ми втомлені, голодні, але щасливі повернулися додому. Також пес, після такої довгої прогулянки, напившись вдосталь води, відразу приліг на ґанку та заснув, намагаючись відігнати від себе втому. Насамперед я мріяла про гарячий душ. Мені здавалося, що я пахну не краще за пса. Знімаючи взуття біля дверей, я запитала:

- Де я можу розташовуватися? Мені потрібна ванна кімната.

- Хвилинку, я покажу.  Іди за мною. - відповів Павло, взявши мене за руку. Разом ми вирушили на другий поверх. Він відчинив двері зі скрипом і продовжив розмову - Гадаю, тут буде зручно. Ось душ, чисті рушники, шампунь… і я.

- Хм... ну тут без тебе ніяк... - Подивившись у його очі, сказала я. 

Тим часом Павло увімкнув душ, між нами виникла напруга. Крок за кроком ми опинилися під потоком теплої води. Дотики губ та його щетини збуджували бажання знову бути разом. Знімаючи промоклий одяг, ми жадали продовження. Я жадібно дихала його спітнілим тілом  Мої руки зробили свій шлях по його тілу, відчуваючи тепло і напруженість його м'язів. З кожним наступним дотиком, ми занурювалися глибше в наше почуття, втрачаючи зв'язок з реальністю. Під шумом води, наші рухи стали плавними й ритмічними Міцні чоловічі руки притискали мене до холодного кахлю, створюючи цілковиті занурення в миті нашого об'єднання. Я відчувала, як моє тіло відреагувало на кожен його дотик, а наші поцілунки були сповнені бажанням, немов вони розпалювали вогонь у середовищі нас. Денна втома від прогулянки змилась водою, залишаючи лише відчуття неймовірного екстазу і насолоди. Відчуття насолоди від процесу посилювало адреналін у нашій крові, перетворюючись на бурхливі емоції та незабутні враження. В обіймах бажаного чоловіка, я розчинилася повністю. Такого сексу у мене давно не було.

- Не розумію, але я не можу тобі відмовити, коли ми кохаємося. Після цього я приходжу до тями. - Зізналась я, злегка збентежена власними почуттями.

- Анно! Ти сексуальна жінка. Мені з тобою добре. - Витираючи мені спину, Павло, ніжно торкаючись губами моєї шкіри, говори далі. - Я хочу бути з тобою.

День повільно переходив у вечір. Сонце розфарбовувало гори у відтінки золотисто-рожевого. Промені пробивалися крізь вершини дерев і створювали гру світла і тіні на землі. Цей хлопець був, як живий феєрверк емоцій, що постійно мене дивував. Він запропонував продовжити наш день у місцевому ресторанчику, який, за його словами, готував богоподібну пасту. Коли ми сіли за стіл, відразу ж почалася нова порція веселощів. Павло не міг стримати свій гумор, і це було просто заразливо. Моментами виникало бажання стукнути його по плечу, або, самій почати сміятися до сліз. 

Закінчивши трапезу та випив пляшку вина, ми викликали таксі й поїхали назад. Через гірську місцевість сонце швидко ховалося за горизонт. Сутінки наздогнали нас біля будинку. Залишивши речі в домі, ми разом попрямували на задній двір. Вечір обіцяє бути особливим. Я спостерігала, як Павло розпалював багаття. Полум’я розгорялося все яскравіше, освітлюючи навколишню місцевість. Я обравши собі м'яке крісло,  занурилася в його обійми. Вогнище дарувало затишок, і я відчувала, як м'язи моєї спини розслабляються від тепла і спокою.   Поруч лежав пес, який підставляв своє пузо, з проханням його погладити.

- "Лорд", ти зрадник! А як же я? - обурювався Павло - Анно, що ти з ним зробила, він від тебе ні на крок не відходить?

- Я люблю собак.

- Я починаю заздрити. - пожартував Павло, додаючи ще дров у багаття..

- Ти смішний, — спостерігаючи як горить вогонь, я закуталась у ковдру.

- Багаття готове, — сказав Павло, сідаючи біля мене. — Тепер ми можемо зігрітися. У мене є пропозиція.

- У мене таке відчуття, що це підступний план, — сказав я, визираючи з-під ковдри.

- Майже. Бачиш озеро? Вода у ньому те, що треба. Поплаваємо?

- Ти з глузду з'їхав! Вода холодна... Ні, і не думай! -  я заперечувала його капосну ідею. - Не дивись на мене так.

- Ти мені не довіряєш?  - Павло, пританцьовуючи, почав знімати з себе сорочку. - Ти зможеш!

- Ти божевільний! Я на таке не підписувалася. - у мене не було бажання купатися в холодній воді.

- Боягузка! Вона не холодна. Трохи освіжає, справді. - Павло підійшов до мене і взявши за руки, підняв мене зі стільця.

- Гаразд! -  я вирішила ризикнути, знявши з себе верхній одяг. - Будь ласка, я сама!

На вулиці було тепло, не дивлячись, що вже майже осінь. Багаття, потріскуючи за спиною, розсікало тишу ночі, створюючи магічну атмосферу. Ми  повільними кроками підійшли до озера. Торкаючись ногою  води, я відскочила назад.

-О, чорт! Ця вода  не для мене! - вигукнула я з панікою в голосі.

Та доки я вимовляла ці слова, він підхопив мене і потягнув за собою. Вода і справді була холодною, я почала  гніватися та кричати. Але Павло вирішив не здаватися, він притиснув мене до себе сильніше та пошепки сказав:

- Ти сама б не зайшла. Вибач.  Я люблю тебе, Анно.

Його слова вразили, а холодна вода підсилила відчуття екстремального освідчення у коханні. Він знову і знову доводить, що є моєю половинкою. Під палкими поцілунками уста палахкотіли, немов зірки на небі, які відбивалися у воді й здавалося, що небо саме зараз розцвітає перед нами в нескінченній величі. Холод уже не мав значення, я його взагалі не відчувала. Пригорнувшись до Павла, я сказала:

- Ти божевільний, якого я кохаю.

Мокрі та щасливі, закутавшись у ковдру, ми зігрівалися поряд з багаттям. Схиливши голову, я пригорнулась ближче до Павла. Рука в руці, перебираючи пальцями повітря, відбивали від багаття тіні на стіні будинку. Полум'я грало під подихом вітру, малюючи чудернацькі форми, відриваючись линуло вгору й розчинялося у зоряному небі.