Лист без зворотної адреси

За вікном сонячний день обіцяє бути приємним. Відкривши очі,  я відчула свіжість та тепло, які проникли через відкрите вікно. Відчувався запах осені. Мій годинник блимав цифрами - десять нуль нуль. Рішуче піднявшись з ліжка, я почула, як під вікном щебечуть пташки, створюючи природний саундтрек для цього прекрасного ранку. Розпакувавши свої речі, я вирішила, що сьогоднішній день буде приурочений татовій машині, яка довгий час потребувала ремонту. Завантаживши прання та випивши чашку ароматної кави, я з спустилась в гараж.

Машина була частиною нашої родинної спадщини, і вона завжди мала особливе місце в серці тата. Тому я вирішила приділити їй належну увагу. Сівши в машину, я натисла кнопку запуску двигуна, але на жаль, нічого не відбулося. Мотор не завівся. Довелося шукати коробку з інструментами. Щоб додати динаміці своїй роботі я увімкнула  гучно радіо. Під музичний супровід я почала аналізувати стан машини та шукати способи відновлення її працездатності. Спогади про той час, коли я проводила багато часу з татом в цьому гаражі, розчулили мене. Він багато чому мене навчив. Пам'ятаю, як в дванадцять років ми вирушили на першу спільну поїздку за місто, де на території старого заводу була наша імпровізована автошкола. Найважче мені було з паралельним паркуванням задом. Тато завжди був суперечливо спокійний та терплячий. Ці спогади зробили цей момент особливим, і я вдячна татові за всі навички, які він мені передав. 

Час в роботі промайнув швидко, виникло бажання зробити паузу. Сад завжди був моїм улюбленим місцем для відпочинку. Моя оаза спокою, де старий клен дарує приємну прохолоду, закриваючи більшу частину двору від сонячних променів. Сівши на зручну лаву, я заплющила очі і спробувала розслабитися. Але раптом пролунав дзвінок у будинок, перериваючи мої миті релаксу. З легкою зневоленістю відірвавшись від сонячних променів, я витерла брудні руки ганчіркою і підійшла до дверей. Відчинивши їх, я побачила хлопця, який стояв переді мною, тримаючи в руках букет квітів.

- Добрий день, ви Анна? - запитав кур'єр, тримаючи букет білих троянд.

-Так! - зі здивуванням відповіла я, витираючи руки об себе.

- Доставка квітів.  Замовлення на ваше ім’я. Прошу поставити підпис. - сказав він, подаючи мені бланк для підпису.

Задоволено підписавши замовлення, я взяла величезний букет і віддячила кур'єру. Захоплена красою цих квітів, я побачила серед них листівку з написом: "Вибач за вчорашній вечір".

Я зрозуміла від кого така люб'язність. Виникло бажання жбурнути квіти об стіну, та мене зупинило, те що я  навела лад в домі.  Сміттєвий бак стояв надворі - викину їх там. Але, коли я відчинила двері, мене приголомшила несподівана картина - на порозі сидів Ігор. Намагаючись втримати контролю над емоціями,  я підійшла до нього і вигукнула:

- Іди геть!

- Тобі що  квіти не сподобалися? - глянувши на мене знизу Ігор, ніби насміхався. 

- Ти знущаєшся? Забери свій бісовий букет! - Я жбурнула квіти до його ніг і рішуче попрямувала до будинку, не звертаючи уваги на його  слова.

- Зачекай! - Він піднявся і схопив мене за руку, не дав мені втекти. - Не йди, Анно, заради бога! Заради нас!

- Відчепися! - Я намагалася вирватися, але Ігор тримав мене міцно.

- І не проси. Одного разу я  тебе втратив і це була найбільша помилка.. - сказав він, тримаючи мене  міцно в обіймах.

Я стояла нерухомо, злість паралізувала мене. Я не могла зрозуміти, чому Ігор так наполегливо намагається повернути мене у своє життя. Раніше, коли ми ще могли спілкуватися, хоч і з певними труднощами, ця ситуація виглядала зовсім інакше. Тепер же відношення між нами стало надто складним. Ігор несподівано з'явився в моєму житті, абсолютно не враховуючи моїх бажань. Це викликало внутрішню паніку, і вся ситуація нагадувала параною, що лише посилювало мої страхи та відчай. Відношення до Ігоря змінилося настільки, що тепер я не могла спокійно спілкуватися з ним, а його дії мене лякали.

- Анно, пробач мені, - продовжував Ігор, - я хочу бути з тобою, кохати тебе, прокидатися поруч...  Скажи хоч щось, не мовчи.

- Я не хочу нічого говорити! - відштовхнувши Ігоря, я відійшла назад. - Прошу тебе, не роби мені боляче.  Повторюю вкотре, тобі не варто тут бути!

Щоб я не сказала, йому не доходить. Це марна трата часу. Ми кілька хвилин стояли мовчки й дивилися одне одному в очі. Земля йшла з-під ніг від вибуху емоцій. Злість рвала душу на шмаття. Ці зустрічі доводять мене до відчаю.

- Ти прекрасна, - поправляючи моє волосся, Ігор перервав паузу. - Тільки не плач, я не хочу бачити твої сльози.

- Не побачиш. У тебе дружина, син, собака... Не знаю, можливо, ще когось пропустила!  До біса! - Не знаю, як пояснити людині очевидні речі.

Повернувшись, я побачила Марію, яка стояла неподалік. Судячи з її здивованого обличчя, вона була свідком нашої розмови. Ще цього мені не вистачало. 

- Ігоре! Як це розуміти? - запитала Марія.

- Мері,  як ти тут опинилася? - розгубившись, Ігор не знав, що говорити, через плутанину емоцій.

- Ні, любий, це питання я хочу поставити тобі! Якого біса? Паскудство! - обурювалася дружина, і її голос тремтів від гніву та розчарування. - Як ти міг? Анно, а ти дала мені слово!

- Знаєте що? З мене досить! Пішли ви всі, під три чорти! - Я була не в собі. Відчувала себе облитою брудом, такого повороту подій я не могла собі уявити. Я різко відвернулася і відкривши двері, увійшла в будинок. Ігор з Марією ще деякий час з'ясовували між собою стосунки, але це мене не хвилювало.

Я ввімкнула гучно музику, щоб не чути їх суперечки, й почала шукати алкоголь. Не знаю чому, але мені захотілося випити. Відкривши віскі, я зробила ковток. Це допомогло прийти до тями. Сівши на підлогу, я намагалася заспокоїтися. Останнім часом зі мною коїться повна маячня. Я не могла подумати, що стану учасником сімейних чвар. Минуле прилипло до мене ніби якесь лайно. Як позбутися надокучливості Ігоря та всього, що з ним пов’язано? 

Пара годин та деякі хатні справи допомогли стерти думки про паршивий ранок. Бувши в Італії я закохалася у їхню кухню з усією її вишуканістю та простотою смаків. Щоб порадувати свій організм і трішки повернутися до тих чарівних моментів, я вирішила приготувати справжні італійські макарони. Фетучіні завжди були моїми улюбленими. Шинка, обсмажена на оливковому маслі, випускала неймовірний аромат. Під час приготування, я створила соус з яєць, змішаний з  пармезаном. Додавши, трішки свіжого перцю, щоб додати страві особливий смак. За цим процесом, я  змогла відволіктися від проблем, і результатом стала смачна страва. На столі лежав телефон і  я чекала на дзвінок від Павла. Через пару хвилин  почувся звук вібрації - я підняла слухавку.

 - Привіт! Нарешті я вдома і страшенно голодний, - сказав Павло втомленим голосом.

- Я приготувала смачну пасту. Маю ще порцію, тому можу поділитися з тобою, - відповіла я.

- Ти знущаєшся! Я планую підсмажити кілька яєць із сосисками, - відповів Павло зі смутком у голосі, відкривши перед собою холодильник.

-  Мені  шкода. - саркастично відповіла я.

- Ну, холостяцький спосіб життя має свої недоліки, - промовив Павло.

- Не треба скаржитись, - поклавши до рота пасту, я продовжила їсти.

- Ну як так можна? Я схожий на сенбернара з повним ротом слини, - Павло заздрив моїй вечері.

- Наступного разу обіцяю приготувати тобі щось смачненьке, - затягнувши до рота останню макаронину, я втішала хлопця.

- Я маю гарну новину, - Павло діставши продукти з холодильника, продовжував розмову.

-  Уважно слухаю.

- Ми підписуємо з будівельною компанією Ігоря контракт на будівництво спортивного комплексу. Якщо ти згодна, я б хотів зупинитися у тебе на кілька днів.

- Буду чекати. - відповіла я.

Наша розмова, як завжди, перетворювалася на довгий діалог. Погодившись на пропозицію Павла, я раділа продовженню наших стосунків. Але неадекватна поведінка Ігоря змушувала мене нервувати. Я не хотіла стати причиною розриву дружніх зв'язків між Павлом та Ігорем.

За вікном шумів дощ, надаючи навколишньому світу особливу меланхолійну атмосферу. Мій погляд упіймав віддзеркалення крапель на склі, які об’єднувалися, створюючи маленькі річки. Кожна крапля вільно рухалась донизу, немов символізуючи потік часу, який безжально рухався вперед, щоб потім безслідно зникнути з поля зору.  В будинку оселилася осіння прохолода, яка спонукала мене розпалити камін. За декілька хвилин, полум’я тихим потріскуванням співало мені колискову. 

Наперекір тому, що моїм ліжком була софа - я виспалась і  почувалася бадьоро. Прийнявши освіжаючий душ, мозок прокинувся, а разом з ним прийшла ідея влаштувати незабутній сюрприз для своєї найкращої подруги, Олени. Я відчувала, що це буде чудовий спосіб порадувати її та зробити цей день особливим.  Тож, я взяла телефон і набрала її номер.

- Привіт, люба! Як настрій? - запитала, я з радістю.

- О, як приємно чути, що ти про мене згадала. Що трапилося? - запитала Олена з цікавістю.

- Потрібна твоя допомога. Підеш зі мною у салон?

- Звісно, я згодна! - з радістю погодилася подруга.

Ми домовилися зустрітися через годину. Для Олени це можливість відпочити від щоденних обов'язків та пригадати, що вона - не тільки дружина та мати, але й приваблива жінка.

- Я вільна! На кілька годин, але вільна! - голосно вигукнула Олена, залишаючи свій дім.

- Чудово! Рушаймо робити себе красунями! Бо ми того варті. - сказала я, дивлячись, як подруга біжить до машини.

- Я дуже рада, що ти мене забрала. - обійнявши мене, Олена ще раз глянула назад, впевнитись, що за нею ніхто не біжить.

- Та сідай ти вже у машину, - сівши за кермо, я продовжила розмову. - Сьогодні ти мій навігатор.  

Олена розповіла мені про салон, який розташований на околиці міста. Проїжджаючи повз рідне місто, ми загадували дитинство і місця, де провели безліч незабутніх моментів. Дружнє спілкування ще зі шкільних років переросло у справжню дружбу, яка триває і досі.

Прибувши на місце, ми припаркували машину і попрямували у світ краси. Приємна музика лунала в повітрі, а аромати, що переповнювали простір, занурили нас у світ насолоди й релаксу. Масаж ніг був найкращим початком дня. Після відвідування кабінетів краси, ми з Оленою присіли в просторому залі, насолодитися ароматним трав'яним чаєм.

- Анно, можна поставити запитання? - запитала Олена, дивлячись на мене з цікавістю.

- Звісно, ​​запитуй! Після масажу я готова відповісти на все, що завгодно, - відповіла я з усмішкою.

-  Як складаються стосунки з Павлом? Це щось серйозне, або це просто зустрічі заради фізичних відносин? – продовжувала ставити запитання Олена.

-  Наші зустрічі не лише для тілесних утіх. Принаймні хочеться у це вірити. - невпевнено відповідала. 

- Вірити собі чи йому? - уточнила подруга, глянувши мені у очі.

- Ти розумієш, що важко було змусити себе довіряти. - я переконувала себе, що я роблю все вірно.

-  Навіть якщо ці зустрічі заради сексу, я не бачу у цьому нічого поганого. - взявши мене за руку, Олена дала зрозуміти, що завжди на моїй стороні.

- Я мала досвід стосунків без почуттів. І з цього нічого хорошого не вийшло. Прозвучить наївно - та я довіряю Павлу. - продовжувала я розмову.

- Хм... Це ж чудово! Ти заслуговуєш на щастя. -  сказала Олена, посміхнувшись.

Підтримка Олени багатого вартує. У певні моменти життя вона була старшою сестрою, а інколи і матір’ю. Шкода, що я не завжди дослухаюся до її слушних порад.  

Наш час закінчився. Красиві та сповнені енергії, ми вийшли з салону. Приємно відчувати себе жінкою, а тим паче доглянутою. 

Я заздалегідь забронювала столик у ресторані. Запланована мною вечеря для друзів. В їхньому житті бракує романтики. Коли двері ресторану розпахнулися, ми спершу помітили Олега, з букетом квітів в руках. Він посміхався і виглядав неймовірно чарівно. Олену вразив цей сюрприз. Подивившись на нас, вона запитала:

-  А де діти? Ви божевільні!

- З батьками, люба, - посміхаючись, відповів Олег.

Залишивши друзів, я вирушила на вечірню прогулянку. Ледь чутний плескіт води створював приємну мелодію, заманюючи мене прогулятися вздовж набережної. Невдовзі прийде осінь зі своєю прохолодою, тому я максимально хочу насолодитися літнім теплом.

Знявши взуття, я йшла босоніж по піску. Сонце повільно опускається за обрій, залишаючи за собою прекрасну палітру кольорів на небосхилі. Я ввімкнула відеозв’язок, показавши Павлу неймовірний захід сонця. Небо розцвіло пастельними відтінками, розфарбовуючи світ у незвичайно нижні кольори. Відтінки рожевого, фіолетового і золотавого розтікалися по небу, створюючи неймовірну картину, яка виглядала, наче магія. 

Ми разом провели за горизонт сьогоднішній день. Нічне місто яскраво засяяло теплими вогниками на фоні темного полотна. На протилежному березі, вздовж річки простяглася дорога. Вода намагалася спіймати рухливі вогники автомобільних фар, створюючи химерні лінії.  Мій телефон майже розрядився, сигналізуючи дзвінким сигналом. Відправивши одне одному повітряні поцілунки, ми попрощалися.

Підійшовши до сходів, я обтрусила ступні від піску та взула кросівки. Крок за кроком я подолала половину відстані. Зупинившись на пару хвилин для перепочинку, я помітила знайому особу - Марію. Вона сиділа трішки нижче, обійнявши руками перело. Намагаючись пройти повз непоміченою - я зупинилася, почувши її плач. Дивлячись на неї, я переконувала себе не робити дурниць. Та моя совість змусила мене підійти та запитати: 

- Маріє! Що ти тут робиш?

-  Хм… Анна? - Вона дивилася на мене з відразою. -  Відпочиваю.  Тобі яке діло?

- У такий час, сама? -  я  спробувала дізнатися, що ж трапилося. - Вибач, я можу чимось допомогти?

- Дякую, сучко! Ти допомогла, приїхавши сюди… - Марія поводила себе неадекватно.

- Без образ. Ти випила зайвого вочевидь.  -  я намагалася стримати емоції Марії.

- Яке тобі діло, скільки я випила? - перебираючи руками поруччя, вона намагалася підвестися. 

- Тобі потрібно додому, - я намагалася їй допомогти.

- Та хто ти така! - відштовхнувши мене, Марія знову всілася на сходи та продовжила. -  Нікуди я не поїду. Мать Тереза знайшлася…

Марія продовжувала говорити нісенітниці. Насилу забравши у неї телефон, я вирішила зателефонувати її чоловікові. Судячи з кількості пропущених дзвінків, він її шукав. Набравши номер, я чекала відповіді.

- Маріє, ти де? -  схвильовано запитав Ігор.

-  Це не Марія, - неохоче промовила я.

- Анна? - Ігор здивувався, почувши мій голос. - Що сталося? 

Я розповіла, де нас знайти. Віддавши телефон Марії, спершись на поручні я чекала на Ігоря. В мою адресу і далі лунали образливі слова з вуст Марії. Розумію, що вона переживає складний момент, і я ненавмисно стала об'єктом їх сімейних чвар. Проте, діватися мені не було куди, бо я дала слово Ігорю, що залишуся тут до його приходу. І нарешті, після довгого очікування, з'явилася машина, і це був він.

- Анно! Як ви тут опинилися? Що сталося? - запитав Ігор, переймаючись.

- Не став дурних питань. Більше часу приділяй своїй дружині. - я розвернулася та пішла геть. 

Ігор намагався щось сказати, але я удала, що не чую.  Прискоривши  кроки, хотілося якнайшвидше залишити це місце. Сівши в машину, я обійняла руками кермо, поклавши на нього голову. Жахливий біль стискав мою грудну клітину, спазмами блокуючи дихання. Не знаю, скільки часу я провела у стані шоку, але, врешті-решт, вирішила потихеньку їхати додому. Темрява поглинула навколишній світ. Увімкнувши фари, я намагалася сконцентруватися на дорозі, відганяючи погані думки. 

Додавши обертів, я їхала порожнім містом. Гучна музика лунала в салоні мого авто, і вона буквально наповнювала кожний куточок простору. Я все гучніше наспівувала знайомі слова, що змішувалися з викидами негативних емоцій.

Засліпивши фарами, несподівано з’явився інший автомобіль. Зіткнення було жорстким. Моє авто викинуло з траси і я втратила контроль над ситуацією. Як кадри з фільму в моїй свідомості виникали моменти життя. Я відчула, що втрачаю контроль над реальністю, падаючи  у прірву. Світло, несподівано різке і сліпуче, пронизало мої очі. Я намагалася говорити, але від болю мені хотілося тільки кричати. Голос стихав на вустах, і знову сон поглинав мене. Тиша.

Яскраве світло змусило  мене зажмурити очі. Доторкнувшись рукою обличчя, я відчула біль і зрозуміла, що маю зламаний ніс. Крізь пластирі виднілися плями сухої крові на моїх руках. Спроба піднятися супроводжувалася пульсуючим болем, що пройшлася по всьому тілу. Мені здавалося, що я проспала декілька днів. Поряд стояв букет квітів, аромат яких я не відчувала.  Мені сильно захотілося пити і я потягнулася за склянкою.

- Тобі не можна підійматися! - почувся знайомий голос.

-  Води… - прошепотіла я,  знову поклавши голову на подушку.

- Як ти, люба? -  подаючи мені склянку з водою, у Павла затрусилися руки.  

- Дякую! - випивши воду, я запитала. - Який сьогодні день?

- П’ятниця, кохана. - забравши серветкою залишки води з моїх губ, відповів Павло.

- Я  не пам'ятаю, що сталося. В одну хвилину ...    я відчула удар. Страшно! - очі налилися слізьми, а руки тремтіли від страху.

- Усе добре, люба. -  Павло взяв  мої руки й почав їх цілувати, зігріваючи долоні своїм подихом.

-  Я так розумію вигляд у мене ще той?  - посміхнувшись сказала я.

- Хм... ти красуня! - глянувши на мене, відповів він. 

- Ти знущаєшся? 

 - Я з тобою. І тепер ні на крок від тебе. Ти мені потрібна, навіть із перебитим носом.

Вставати мені заборонили. Моє ліжко - зона комфорту, яку я не мала права залишати без дозволу. Тішило, що поряд мій надійний друг - Павло. Він розповідав про все, що спадало йому на думку, і я не могла уявити кращого способу провести цей час. Усі його розповіді були сповнені життєвого оптимізму. Він розповів про свої пригоди, смішні історії. Його сміх був таким заразливим, що я не могла стриматися, тримаючи руки навколо носа, щоб хоч якось зменшити біль від сміху. Попри прикру ситуацію - я жива і це мене тішило. Нашу бесіду перервав стукіт у двері -  це був лікар.

- Доброго ранку! Бачу, вам тут доволі весело.

- Мене лікують сміхом! - тримаючи за руку Павла, сказала я.

- Як додаток до основного лікування може бути. А тепер якщо серйозно, як ви себе почуваєте? Чи паморочиться голова? - Ставлячи мені запитання, лікар розпочав огляд.

- Запаморочення відчуваю. Ніс не дихає. Неприємно  болить спина. - відповідала я на запитання лікаря.

-  Добре, що пасок безпеки був пристебнутий. Він врятував вам життя! - лікар наголосив, на тому, що ця аварія могла б мати інший фінал.

- Лікарю, чим я можу бути ще корисним? - запитав Павло.

- Догляд. Ми призначили лікування, але усе залежить від Анни. - поклавши руку на плече Павла, відповів лікар.

- Дякуємо! - сказала я лікарю.

Ми залишилися наодинці. Павло, присівши поряд, поклав голову на мій живіт. Відчувши його тепло, я уповільнила подих і почала гладити його волосся вкрай обережно, боячись сполохати. Під впливом ліків бажання спати ставало сильнішим, і я змушена була закрити очі. Цілковитий спокій та впевненість у тому, що поруч зі мною є той, хто дбає про мене, змусили мене заснути.

Вечоріло. Я прокинулася від того, що мені не вистачає повітря. Через зламаний ніс доволі важко дихати, і я мусила змиритися з цим дискомфортом. У палаті нікого не було. Однак, голоси, що лунали з коридору здалися мені знайомими - це були Павло та Ігор. Судячи з того, що ручка на дверях весь час смикалась, хтось її міцно тримав. Врешті-решт, двері під натиском відчинилися. Я відвернула голову, побачивши Ігоря. Неможливість виразити свої почуття зробили мене безсилою перед ним.

- Я винен у тому, що сталося… Анно, вибач… - Ігор підійшов до мене, нерішуче шукаючи слова, які міг би сказати. 

Ще більше відвернувши голову, я дала зрозуміти, що не хочу його бачити і  слухати його виправдання. Павло все зрозумів і взяв ініціативу у свої руки, намагаючись відвернути увагу Ігоря. 

- Друже, ти переконався, що з Анною все гаразд. Тобі пора йти!

- Не тобі вирішувати, що мені робити.  - глянувши на друга,  відповів він.

- Тут не місце і не час з'ясовувати стосунки. Не роби дурниць. - продовжив Павло, стримуючи перепалку між ними.

Я мовчазно слухала їх розмову, намагаючись мовчати. Та мій терпець урвався.

- Ігор, дякую за візит,  - сказала, стомленим голосом. - Я сподіваюся, він останній!

- Навіщо ти так Анно! - не розуміючи мого прохання, нахабно продовжував він.

- Тобі допомогти піти? - Павло намагався втрутитися.

- Та пішов ти! Що ти лізеш у наші стосунки? - Ігор підійшов ближче до Павла.

- Не наривайся! Я не подивлюся, що ти мій друг, можу і врізати! - стиснувши кулак, Павло намагався стримувати свій гнів.

- Спробуй! - зі злістю в очах Ігор викликав на конфлікт друга.

- Досить! Битва самців на сьогодні завершена. - хриплим голосом, крикнула я.

Павло, штовхаючи в спину друга, вивів його з палати. Крізь відчинені двері, я чула кроки, які розносилися відлунням лікарняними коридорами. Поведінка Ігоря мене відверто бісила. Емоційна хвиля накрила мене, і я, тримаючи руками край ліжка, намагалася вгамувати свої внутрішні переживання. Невже, я ніколи не позбудуся, його надокучливості?

Відійшовши за межі лікарні, хлопці вирішили продовжити суперечку. Павла дратувала безвідповідальна поведінка друга.

- Ігор, що за хрінь? Що на тебе найшло? - першим розпочав Павло, звівши брови разом.

- А не пішов би ти… - тримаючи в зубах сигарку, Ігор намагався підпалити запальничкою, прикриваючи від вітру рукою. 

- Давай, без образ. - Павло, вкотре намагався вгамувати його норов, стиснувши руки від напруження.

- Навіщо ти весь час корчиш із себе святого, - випускаючи дім, Ігор продовжував нести нісенітниці. -  Тобі нагадати скількох ти затягнув у ліжко, а потім кинув! Мачо, мать твою! 

- До чого це? - не розуміючи, суті розмови, Павло розвів руками.

- Анна, тобі не іграшка.

- Схаменися нарешті! Не тобі вирішувати за Анну, вона зробила свій вибір.  - глянувши, як друг нервово затягує цигарку, Павло переконував його у неправоті дій.

- І цей вибір ти? - засміявся Ігор, випускаючи демонстративно дим на вітер. - Це ще ми подивимося. Анна моя...

Павло не дав договорити Ігорю і з усієї сили вдарив кулаком в обличчя, влучивши в ніс.

-  Ще раз побачу  поряд з  Анною, розмова буде не настільки приємною. - потираючи кулак, Павло попередив востаннє.

Ігор намагався щось сказати в слід другу, але той удав, що не чує його та пішов геть. Вітер загасив недопалок, що лежав на мокрому асфальті серед жовтого листя скрапленого краплями крові. В цей момент сутичка між друзями здається вичерпала себе, залишивши гіркий присмак відчаю.

Вигнати їх обох було абсолютно дурницею, це підштовхнуло їх до ще більшої суперечки. Пізно я зрозуміла, що вони так просто не розійдуться. І час в такі моменти тягнеться повільно, ніби знущається.

Почувши кроки, що лунають з коридору, я зрозуміла, що це Павло. Він зайшов у палату, ховаючи руку в кишені піджака.

- Пробач нам, ідіотів... Я не буду запитувати про минуле. Мене це не стосується. Якщо потрібен час, я готовий  чекати.

- Я марно сподівалася, що минуле не завдасть нікому шкоди. - подивившись Павлу у  вічі, я заплакала. - Мені, справді, шкода.

- Припини себе звинувачувати. - вкриваючи мене покривалом, Павло тихим голосом заспокоював мене. - Я посиджу поруч.  Коли ти заснеш -  я поїду в готель.

- Так, відпочинок мені не завадить. - погодилась я, тримаючи його руки у долонях. Спробувавши не звертати увагу на сліди від бійки, я слухала як Павло, монотонно розповідав історії зі свого дитинства.  Не знаю, що на мене так вплинуло, його оксамитовий голос чи хороша доза снодійного, та  я заснула.