Лист без зворотної адреси

Звуки ранкового пробудження лягли в основі мого настрою, а промені сонця, які зігрівали кімнату, надавали додаткового комфорту. Мене вабив аромат кави, який повільно розчиняється у повітрі. Павла поруч не було, тому я вирішила піти на кухню. Спускаючись по сходах, приємною несподіванкою було побачити незнайомця. Сивочолий чоловік, із трубкою в роті, порався біля плити. Запах тютюну разом із кавою був специфічний, але мені подобалося. Почувши мої кроки, він повернувся і ми зустрілися поглядами. Він усміхнувся та промовив першим:

- Доброго ранку! 

- І вам, доброго ранку! - невпевнено вимовила я.

-  Борис! - батько Павла. А ви - Анна? - простягнув мені руку чоловік.

- Так, дуже приємно. - рукостисканням відповіла Борису.

- Прошу, сідайте! Я саме приготував каву. - розливаючи у чашки напій, говорив чоловік. -  Паша зараз прийде. Він думав, що ви не помітите його відсутності. 

- Дякую. Не вмію довго спати… У вас тут неймовірно. Будинок у такому чудовому місці.  - я намагалася не мовчати й говорити те, що спадало на думку.

- Я теж люблю це місце. Після смерті дружини переїхав сюди. Ми часто проводили тут вихідні ... - смуток в очах Бориса, ховався за тютюновим димом.

- Прикро втрачати рідних... Дуже. - тримаючи  в руках гаряче горнятко кави, я з сумом підтвердила факт втрати.

- Ви давно знайомі? - Борис вирішив змінити тему розмови. - Павло мені про вас говорив, але мені цікаво послухати вас.

- Ми знайомі два тижні. Намагаємося зрозуміти, хто ми одне для одного. -  було ніяково говорити на цю тему, на моїх щоках з’явився рум'янець.

- Знаєте, Анно, що я вам скажу. Не важливо, скільки ви знайомі.  Мені вистачило кілька годин, щоб зрозуміти, що я закохався. Павло не хлопчик і ви не перша жінка в його житті. Але жодна з них не переступила поріг цього будинку. Якщо він пустив вас у свій світ, то це багато про що говорить. Я не прихильник втручатися у стосунки сина. Насолоджуйтеся кожною хвилиною, адже час має властивість закінчуватися. Повірте підстаркуватому маразматику. - усміхаючись, говорив Борис.

Слова Бориса звучали мудро і водночас відкривали його теплий і тямущий підхід до стосунків. Новий день почався несподівано, але він приносив із собою не лише аромат кави та тютюну, але й нові можливості для спілкування й розуміння. 

Минуло півгодини, як повернувся Павло з ранкової прогулянки, тримаючи в руках букет польових  квітів. 

-  От дідько, не встиг. Ти мала б ще спати. -  зітхнувши, сказав Павло.

- А що я зробила не так? - глянувши на обох чоловіків, виглядаючи розгублено.

- Рано прокинулася. -  разом сказали хлопці.

 - Судячи з вигляду сина, я знаю де він був. Біля підніжжя гори є луки, де цвітуть ці квіти. - сказав Борис, струшуючи попіл з в попільничку.

- Це тобі. - підійшовши до мене, Павло віддав квіти.

- Красиві. Неймовірний аромат! - я притисла квіти до грудей та зупинила погляд, вдивляючись у темно-зелені очі чоловіка.

Батько все зрозумів, тому тихенько зачинив двері  та вийшов у двір.  Павло ще ближче підійшов до мене та пошепки сказав:

- Анно, я кохаю тебе... Поглянь, я як хлопчисько поліз за квітами  чортзна-куди. - поправляючи мені волосся, говорив він.

- Ти божевільний!  Боюся уявити, що буде далі?!

Ранок з коханою людиною завжди приносить радість, особливо коли кожен новий день відкривається перед тобою як таємниця, і ти ніколи не знаєш, що можна очікувати від цього дня в хорошому розумінні слова.  Мине час - багато чого змінитися. Та відкриваючи закутки свідомості, ми зуміємо скористатися  спогадами, що змушують нас посміхатися. 

Від одного ставало сумно, що ввечері повертатися додому. Після сніданку ми вирішили вирушити на риболовлю. Борис приготував усе необхідне, і човен чекав біля пірса. Коли ми відпливли від берега, то хлопці вирішили навчити  мене рибалити. Гучним сміхом ми розполохали всю рибу, і нам так і не вдалося нічого вловити. Борис запропонував нам покинути цю справу й зайнятися чим завгодно, лишень не риболовлею. Ми навіть не намагалися сперечатися. Причалив до берега, ми пішли, а батько продовжив свою справу без нас.

- Мені здається, що рибалка - не моя справа, - сказала я зітхаючи.

- Аналогічно. Батько мене з дитинства вчив, але такого рибалки як він із мене не вийшло. Він цілий день може сидіти в човні. - відповів Павло.

- Хм... так, ти не та людина, що буде сидіти на одному місці. - погодилася я, посміхнувшись.

- Так швидко минули вихідні. Можливо, ти нікуди не поїдеш? - обіймаючи мене, говорив Павло. - Я звик, що ти поруч...

- Знаю... Та я маю  безліч справ. Банально звучить. - я вкотре зрозуміла, що не можу без нього.

Після невеликої прогулянки ми повернулися до будинку. На порозі, мов лінивий страж, лежав пес. Відкривши одне око, він дав зрозуміти, що не збирається робити ніяких рухів, тільки ледь махнув хвостом. Ми оцінили привітання, обережно переступаючи його, зайшли в дім. Всередині панувала приємна прохолода. Знявши промокле взуття, я відчула дотик холодної підлоги.  Відразу захотілося зігрітися та одягнути теплі шкарпетки. До від’їзду залишалося пару годин, тому я вирішила прийняти душ, щоб змити запах риби, який залишився після нашої прогулянки. Павло цим часом вирішив приготувати гарячі сендвічі. Теплий хліб з сиром манив на кухню не лишень мене. Лорд теж не втримався від спокуси посмакувати смачненьким. Він вмить сидів поряд з нами та жалісним поглядом просив шматочок. Тим часом повернувся Борис.

- Вибачте, думав, не встигну. Я, між іншим, упіймав рибу і не одну. Шкода, Анно, що ви нас залишаєте, так і не скуштувавши смачної страви. Ви маєте пообіцяти, що приїдете ще. Я буду вас чекати. - сказав батько зі смутком в голосі.

- Дуже приємно…  Я не зрозумів, до кого ти маєш приїхати? - не дав мені відповісти, перебив Павло. - Батьку, вона  власне, моя дівчина!

- Ревнує! - з усмішкою додав Борис, постукав сина по плечу. - Ти не дивись, що я сивий, мені завжди подобалися красиві дівчата.

- Ти подивися на нього. Щойно ти до нас приїхала, він ожив. - продовжив  Павло.

- Оживають мумії, а я чоловік у розквіті сил. - спираючись на стіну, Борис знімав чоботи.

- Приєднаєтеся до нас? - запропонувала я Борису.

- Із радістю!  Ось тільки руки помию. - погодився він.

Посидівши ще пару хвилин разом, ми допиваючи трав'яний чай, споглядали як сонце котиться додолу.Потім я глянула на ручний годинник і нагадала Павлові, що нам вже пора вирушати на вокзал. Обійнявши Бориса, я ще раз подякувала за все. Він залишився вдома, а ми з Павлом поїхали. Дорогою згадували про проведені разом дні. Із собою я забираю спогади, частинку цього місця і при цьому залишаю тут своє серце. До прибуття потяга залишалося ще кілька хвилин. Я вирішила подякувати за приємно проведений час:

- Спасибі хлопці за теплу зустріч. Повір, це багатого вартує. Та...

- Не говори нічого,  - поцілунком Павло перервав мої слова. - Я приїду до тебе, якщо ти згодна.

-  Так. Я згодна. - погодилася я.

- Я буду сумувати, - сказав Павло, виймаючи пасмо мого волосся, що заплуталося в шалик. -  Шкода, що так швидко промайнули вихідні. 

Тим часом коли ми обмінювалися останніми словами прощання, на перон прибув потяг. Його гучний гудок розривав повітря, нагадуючи нам, що наша зустріч завершується. Ми стояли поруч, тримаючись за руки, і дивилися на вікна потягу, які були освітлені відблисками вечірнього міста. Ще раз обійнявшись, ми обмінялись поцілунками та попрощалися, відчуваючи сум у серцях, але й величезну радість через те, що ми були разом. Сівши в купе, я притулилася до вікна і подумки була з Павлом. Віддаляючись я згадувала моменти, що ми провели разом. Не знаю, чому саме зараз, але мені хотілося плакати. Сльози ковзали по моїх щоках і відображали справжній мої почуття.  Це були сльози щастя і суму водночас, які виражали всю суперечливість моїх емоцій. Та я раділа цим змінам у своєму житті, вони були знаком  чогось нового. Інтенсивні прогулянки далася взнаки, тому я вирішила хоча б трішки поспати. Обійнявши подушку, я поринула в сон. На жаль, відпочити вдосталь мені не вдалося, бо під час поїздки до купе приєдналися інші пасажири.  Їхати залишалося ще кілька годин, тому я вирішила нарешті дочитати розпочату книгу.

Приїхавши на вокзал, я взяла таксі. Надворі панувала доволі прохолодна атмосфера після тривалого дощу, який не зазнавав перерв протягом всіх вихідних. Мокрий асфальт блищав у відблисках вуличних ліхтарів, а вода капала з дахів будинків, створюючи монотонний звук. Машина швидко заїхала у двір мого будинку, і я подякувала водієві, розрахувавшись за поїздку. Витягнувши свої важкі сумки з багажника, я вирушила до головного входу. Прямуючи до свого будинку, я помітила, що на сходах сидить Ігор. Він сидів замислений, зігнувши спиною, а в його руках була пляшка з алкоголем. Вигляд Ігоря був не найкращим, він мав незадоволену міміку і пронизливий погляд, який свідчив про те, що не одну годину він на мене чекає. Не так я планувала завершити свій день. Набравшись сміливості, я підійшла до нього  та запитала:

- Якого біса ти тут робиш?

- Чекаю... Чому тебе немає вдома? - він демонстративно допив алкоголь.

- Тобі не здається, що ти адресою помилився? -  намагаючись знайти ключі, я у своїй голові шукала потрібні слова. 

- Все вірно… це твій дім. - продовжував не складно говорити Ігор.

 - У такий пізній час!? Це виглядає…  Паскудно, це виглядає! Я викличу таксі, і ти поїдеш додому. -  мене розізлило його нахабство.

- Ні, ні...  Додому не хочу. Я скучив, Анна… - Ігор недбало викинув пляшку на землю, де вона зіткнулася з асфальтом, віддавши наміченим скляним звуком. 

- Ти п'яний, Ігорю. - вставив ключ, я відчинила двері.

На вулиці було прохолодно і  я мала єдине бажання, як ніколи раніше: після довгого дня закутатися в м'яку ковдру, віддатися обіймам сну. Та судячи з ситуації це буде нескоро. Моя долоня відчула холодну металеву ручку, під натиском я відчинила двері  і зайшла в будинок.  Ігор залишився стояти надворі.

- Є трохи, я випив зайвого. -  опершись на дверну раму, він намагався утримати рівновагу. -  Можна мені зайти?

- Навіщо ти прийшов? - я, знімаючи плащ, продовжувала розмову. - Не варто було цього робити.  Дурня якась!

- Я багато дурниць накоїв. Цінувати починаєш, коли втрачаєш. Я люблю тебе, Анно!

- Що ти хочеш натомість почути? Зрозумій, нас давно не існує, - болісно стиснуло в грудях від його слів.

- Ми можемо все повернути… - невпевнено прошепотів він.

 - Я не хочу тебе бачити, чути, розмовляти... Розумій це як хочеш! Забирайся не тільки з мого будинку, а й з мого життя! 

Ігор стояв мовчки, потираючи собі потилицю. Присівши в крісло, я заплакала. Ненавиджу себе за те, що не можу приховати свою слабкість. Кожна сльоза, що ковзала по моїй щоці, здавалася мені принизливою, нагадуючи про мою вразливість. 

- Анно, вибач мені! - Присівши на коліна поряд, Ігор, взявши мої долоні у свої руки, намагався заспокоїти. В його очах відображалося каяття, а голос тремтів від сорому. - Я не хотів тебе образити.

Тиша заполонила простір. Його подих торкається моїх рук. Тремтіння пробігло тілом, а долоні спітніли від хвилювання.  Його дотики були холодними та доволі неприємними. 

-  Прошу, не плач… Все пішло шкереберть. Замість щасливого життя разом тепер маємо іншу реальність. - Ігоря понесло на філософські нісенітниці, які були недоречними. - Я дурень…  Даремно я прийшов...

Закрилися двері. В будинку стояла тиша, і я чула, як стукає власне серце. Стан дезорієнтації в просторі та часі поглинав мене, і мені здавалося, що реальність розпливається перед моїми очима. Я намагалася розкласти думки по поличках у своїй голові. Сидячи в кріслі, притиснувши коліна руками, я  жадібно ковтала повітря. Безодня між нами. Ніяких почуттів, крім відрази, я не мала. Багато зусиль та часу потрачено, щоб позбутися бажання жити заради Ігоря. Жалкую, що наразі доводиться проходити ці випробування.  Якщо він заплутався в почуттях та життєвих принципах, мені щиро шкода. Для мене він минуле. Та судячи з останніх подій він іншої думки. Ми створюємо собі проблеми й це схоже на садомазохізм. Що з нами не так?

Розбиваючи тишу, пролунав телефонний дзвінок, я не відразу почула його. 

- Алло! - пошепки сказала я.

- Привіт, я кілька хвилин телефоную! - схвильовано промовив Павло.

- Я не почула... Вибач. - витираючи обличчя від сліз, я намагалася звучати спокійно. 

- Як ти доїхала? 

-  Потяг прибув за розкладом, а далі я викликала таксі, бо у нас дощить і досі.

- Ти добряче втомилася, люба. 

- Так, якщо чесно. Хочеться спати. - завдяки розмові з Павлом, я змогла збалансувати своє дихання та звучати більш впевнено та спокійно.

- В такому разі відпочивай. Я теж майже сплю... - все тихіше говорив Павло.

- Дякую! Люблю тебе! - пошепки сказала я.

Поклавши телефон, я спробувала прогнати надокучливі думки. Та я програла цей нерівний бій.  Мені не вдалося стримати хвилю  болючих спогадів. Я кохала Ігоря. Я запитувала себе: "Чому я так реагую? Що зі мною не так?" Якого біса, я картаю себе безглуздими думками та спогадами. Я ж обіцяла собі бути сильною, а натомість поводжу себе як малолітне дівчисько. Аж самій бридко. Я ще та емоційна садомазохістка.

Ще одна спроба перемкнути думки, завдяки вправам для дихання. Нарешті мій мозок запрацював правильно. Кілька днів, проведених разом з Павлом, перетворилися на яскраві моменти щастя, відсікаючи мене від усіх життєвих негараздів. Ми насолоджувалися неймовірними вихідними, буваючи в таких чарівних місцях, де кожен краєвид наповнював енергією та вибухом емоцій. Я досі вражена тим, які дивовижні місця існують, і шкода, що раніше я не мала можливості їх відкрити. Павло став для мене більше, ніж просто другом. Я щиро вірю в продовження наших стосунків.