Відшукати скарб

В хатинці, куди Руора привела хлопця, було доволі тепло й пахло травами.

– Сідай-но, – дівчина кивнула на табуретку біля стола.

– Дякую, – Олексій розглядав все навколо із цікавістю. Дерев’яна хата, невеличка кухня, в кутку якої стояла біла піч, поруч із нею лежали дрова.

За вікном зовсім стемніло. Руора підійшла до стіни та випустила з руки згусток енергії у дерев’яний факел. В приміщенні одразу стало світліше та затишніше.

– Де я? – спитав хлопець. – Тут що немає газу та електрики?

– Еле-чого? – не зрозуміла дівчина.

– Світло дає електрика, – спробував пояснити Олексій.

– Ми освітлюємо хати за допомогою магії. Це звичайна побутова річ. Кожна дитина здатна запалити факели. Їжу ми готуємо на вогню. Он піч, бачиш? – дівчина вказала рукою в кут кімнати. – Взимку вона ще дає тепло…

– У нас вже давно все не так, – знизав плечима хлопець. – Що це за місце таке?

– Об’єднанні землі Адар. Володіння тролів. – Звідки ж ти до нас звалився, бідовий?

– Із Сімферополю я, – відповів хлопець, намагаючись зрозуміти чи не знущається з нього дівчина. Адже він добре знав географію своєї країни та планети загалом, й такої назви ніколи не чув. Та й як він міг опинитися в цьому Адарі, коли спускався туристичною тропою в Кримських горах?

– Срімфе… що? Не знаю такого місця. – Це які землі? На гнома ти не схожий та й на дракона теж. Навіть на тих гадів, Світлих ельфів, що війну розпочали… – дівчина прискіпливо подивилася на нього та зітхнула.

– Це півострів Крим, Україна, – почав пояснювати хлопець.

– Ніколи про такі землі не чула, – Руора взялася розпалювати піч. – Ти голодний, мабуть?

– Хіба що трохи, – Олексій зручніше влаштувався на табуреті та відкрив свій рюкзак. – Я маю з собою хліб, згущене молоко…

– Зараз картоплю зроблю. – Перебила його дівчина та взялася чистити овочі та нарізати їх соломкою. – Ти хоч розкажи поки де ці твої землі розташовані. Як ти потрапив до нас зі свого Срімфепороля?

– Сімферополя, – поправив хлопець дівчину. – Я й сам хотів би це знати. Ти кажеш, у вас війна?

– Так, вже майже рік, – кивнула дівчина.

– В нас теж була війна, – Олексій зітхнув. – Лише нещодавно відсвяткували Перемогу. Я повернувся у свій рідний Крим, де пройшло все моє дитинство. Багато років півострів був під окупацією. І ось нарешті ми звільнили його. Я так скучив по рідним місцям, що вирушив у гори. Я хотів піднятися на одну зі своїх улюблених вершин, знову помилуватися краєвидами, що відкривалися з Чатир-Дагу, але спускаючись по тропі послизнувся та покотився по схилу до урвища… Пам’ятаю, що перечепився за якусь гілку та вдарився сильно коліном. А потім – нічого… Суцільна темрява, а коли прийшов до тями й почав кликати на допомогу, то прийшла ти.

– Дива та й годі. Схоже, тебе якимось чином закинуло в наш Адар. Я так розумію, наші світи щось типу паралельних. Я ніколи раніше не чула про реальних потраплянців, хоча в нашій історії згадуються такі випадки.

– І як звідси вибратися? – подивився на неї чоловік.

– Якби ж я сама знала, – дівчина поставила на вогонь велику пательню, поклала в неї картоплю, додала олії й вже за кілька хвилин на кухні розповсюдилися аромати, від яких бурчало в животі.

– І що ж мені тепер робити? – Олексій почухав потилицю.

– Залишайся у мене, – твердо промовила дівчина. – Принаймні на цю ніч. Немає сенсу тинятися зараз по селищу. А далі будемо думати, чим можна тобі допомогти. Звісно, у нас зараз не найкращі часи, триває війна, але, раз доля так вирішила, то…

– Ну й жарти у цієї долі, – хлопець посміхнувся. – А що там з картоплею?

– Готова, – Руора скуштувала шматочок прямо з пательні. – Смачна й хрумка. – Дівчина поклала їжу в тарілку та поставила перед гостем. – Смачного тобі, Олексію.

Дівчина поставила на стіл також дві чашки ароматного чаю, витягла сир та сметану й влаштувалася навпроти Олексія. Він відмітив про себе, що продукти тут цілком знайомі йому, тож, не варто хвилюватися, що можна отруїтися чи померти з голоду.

– Тепер твоя черга розповідати, де я опинився, – Олексій подивився на дівчину навпроти себе. Незнайомка була дуже привабливою дівчиною, приблизно його віку.

– Адар складається з кількох територій, кожна з яких належить певній расі, але в нас один Володар. Вже кілька століть влада належить Темним ельфам, саме Темний Володар є нашим правителем. Мудрим та Справедливим. Але це не до вподоби Світлим ельфам. Вони вже не вперше хочуть перехопити владу та тримати весь світ у своїх руках. Але я впевнена, їм й цього разу не вдасться перемогти. Вони зухвалі егоїсти. Думають лише про себе, а не про все цивільне населення Адару. Темному Володарю вдалося досягти порозуміння з усіма расами та зокрема їхніми Очільниками.

– А скільки у вас тут рас? – поцікавився хлопець.

– Всього п’ять. Темні ельфи та Світлі ельфи. Їхні Землі знаходяться на Півночі Адару та розділені між двома народами приблизно порівну. На Заході знаходяться Землі Гномів, на Сході – тролів. Південь займають дракони. Це горна місцевість. Ще є нейтральні землі. Або Чарівний Фейський Ліс. Він знаходиться на південному сході.

– І чим він такий Чарівний цей Ліс?

– Там живуть феї. Недарма він Фейський. Це Духи Лісу, що живуть поміж квітів та дерев.

– Тобто це не окрема раса?

– Вони магічні створіння. Чарівні. Саме тому ця територія вважається нейтральною. Але й за прохід через свій Ліс, феї беруть певну плату. Для кожного вона різна. А ще вони вміють змінювати свій зовнішній вигляд. То ж, достеменно невідомо як насправді виглядають ці феї.

– Нічого собі! Магія, феї… Це так незвично. Ну, а ти сама до якої раси належиш?

– Я – темна ельфійка, – відповіла Руора.

– Ще скажи, що ти донька Темного Володаря, – хмикнув хлопець, розглядаючи дівчину. Він звернув увагу на її вушка, що дійсно мали специфічну форму – трохи загострені догори.

– А що це змінить? – не зрозуміла дівчина. – Яке це має значення?

– Для мене в принципі – ніякого. Хоча ні. Це було б занадто для одного дня, бо інакше я точну почну себе порівнювати з героєм якогось сучасного фентезі-роману. Потраплянець та принцеса…

Руора розсміялася.

– Тоді можеш починати писати цей свій роман. Може, популярним стане, коли ти додому повернешся, хтозна.

– Тобто ти дійсно донька Володаря? – хлопець перестав жувати та уважно дивився на дівчину.

– Та розслабся ти! Мій батько, хоч й Володар, та не людожер! Й цей статус все одно ні на що не впливає. Трон наслідує мій брат, – дівчина посміхалася. – А нас виховували так, що ми можемо цілком прожити в самих простих умовах. У Темних немає культу влади…

– Оце я влипнув!

Руора ніяк не могла зрозуміти, що мав на увазі її несподіваний гість.

– Добре, вже пізно. Треба лягати спати, а зранку вирішимо, що нам далі робити. Сходимо до Сари й в таверну. Спитаємо місцевих, можливо, їм відомо, як тебе повернути додому.

– Дякую, – пробурмотів хлопець. – Вечеря була смачною.

– На здоров’я. Якщо треба помитися з дороги, то душ – праворуч по коридору, – вказала дівчина рукою у потрібному напрямку. – Я поки підготую тобі кімнату, в цій хатинці, на щастя, є одна вільна.