Відшукати скарб

– Вітаємо! Хто такі та куди їдете крізь наші землі? – низьким голосом промовив один з правоохоронців, трохи старший на вигляд, й в його руках миттєво виникла магічна сфера чорного кольору.

– Руора, донька Темного Володаря Мировальда Другого, – промовила дівчина, торкнувшись рукою сфери. Та замерехтіла й змінила колір на білий й троль, зчитавши інформацію ще раз оглянув дівчину.

– Ельфійка, – хмикнув молодший патрульний. – Біженка. Багато вас тут стало...

– Такі вже часи. Я вже кілька місяців живу на землях тролів. Знахарка Сара дала мені прихисток, – проговорила Руора, подарувавши тролю невдоволений погляд.

– Бачу, – знову промовив перший. Він й справді виявився старшим у цій групі. – Ну, а ти хто будеш? Ти надто відрізняєшся від місцевих, – він подивився на чоловіка.

Олексій кинув на Руору благальний погляд, адже не знав, як діяти та що казати у такій ситуації. Він не мав ані документів, не знав місцевих правил та законів.

На щастя, дівчина сама його представила правоохоронцям.

– Олексій. Він дійсно не місцевий. Але, шановні пани, батько просив мене супроводити його в Драконове Ложе... Ви ж не будете нехтувати наказом нашого Володаря?

– Ми маємо перевірити твої слова. Руку, – молодший з тролів гнівно подивився на пару мандрівників.

Олексій слухняно протягнув руку та обережно торкнувся сфери.

Вона знову замерехтіла, але залишилася чорною. Ніякої інформації не з'явилося.

– В нашій системі жодних даних на нього немає... – розгублено промовив молодший троль.

– Бо так треба, – наголосила Руора.

– Знову ваші ельфійські вибрики. Один артефакт поцупили, війну влаштували, нашу сферу обліку громадян блокуєте... – невдоволено промовив молодший та одразу отримав за це гнівний погляд та ляща від старшого колеги.

– Вам відомо куди надсилати скарги, – проговорила Руора, подивившись на нього.

– Вибачте, принцесо, – старший троль вклонився. – Гарної подорожі, не затримуємо.

- Дякуємо, - дівчина торкнулась ногами свого коня та рушила вперед. Олексій теж не став затримуватися, лише наостанок оглянув тролей. Він все ще не звик до їхнього вигляду.

- Ми стали правопорушниками? – спитав нарешті, коли вони віддалилися на значну відстань від місця перевірки.

- Ні, з чого ти взяв? – здивувалася Руора.

- Я не маю жодних дозволів чи документів…

- Я твій документ, - хмикнула Руора. – Вважай, що тобі пощастило, що тебе знайшла я. І ми придумаємо як тебе повернути назад додому.

- Дякую, - буркнув Олексій. Він не став сперечатися. Адже розумів, що без допомоги Руори він би дійсно не впорався.

Сонце почало сідати й нарешті мандрівники видохнули. Спекотний день передав права прохолодному вечору. Нескінченні, здавалося, поля теж залишилися позаду й тепер дорога проходила крізь букову рощу.

Як тільки вони виїхали з неї, з’явилися перші будиночки, а на вулицях невеликого містечка юрбився різноманітний люд, що поспішав до головної площі, з якої лунала весела музика.

- Схоже, тут якесь свято сьогодні, - проговорив Олексій. – Їдемо туди, де музика. Там має бути якась їжа. Я страшенно зголоднів.

- Ввечері у поселеннях часто збирається молодь, влаштовуються танці.

- Цікаве тут життя.

- Звичайне, - знизала плечима Руора. – На таких заходах частіше за все утворюються нові пари та укладаються заручини. Тому ти правий – на площі проводять ярмарок й пригощають смачними наїдками та дірі. Тому, їдемо туди. До того ж нам треба дізнатися, хто може прийняти нас на ночівлю.

Руора з Олексієм зупинилися біля громадської стайні, де залишили коней під надійним наглядом працівниць й рушили вперед по звивистій вулиці.

На площі було досить гучно, а через великий натовп розгледіти щось на імпровізований сцені було вкрай важко. Схоже, тут розгорталася якась театральна постанова, адже дієві особи не лише щось вигукували, а й виконували акробатичні номери.

- Ходімо ближче, - Олексій потягнув Руору за руку крізь натовп, прибираючись ближче до сцени.