Доба змін і надій

Холодними кам’яними коридорами ступала впевнено, без поспіху. Поодинока прислуга вихором пролітала повз Безлику жницю, хвилюючись, що її моторошний убивчий погляд затримається на них довше, ніж на кілька секунд: часом, екзархиня не поступалася жорстокістю й навіженістю горезвісному монарху, та сьогодні Макрієні не було ніякого діла ні до кого, крім як самої себе. Вона була рішуче налаштована вичавити з короля ці кілька днів відпустки за будь-яку ціну, та й спір програвати не хотілося…

Глибоко вдихнувши й понуро видихнувши, Макі штовхнула тяжку браму в Малу залу аудієнцій. Короля не було. Зате була інша, не менш неприємна особистість.

- Де Його Величність? – ось так з порогу, без привітань і поклонів, випалила екзархиня.

- Добридень, Мокрице. Ти вже зовсім здичавіла? І слів привітання не згадаєш? – невдоволено цокнула язиком струнка красуня. Панянка розсілася на бильці трону, від чого й без того округлі стегна розпливлися на ще більш принадний манір. Закинувши нога на ногу, вона зосереджено підпилювала червоні гострі кігтики. Її маленькі пухкенькі вуста були в тон нігтям. Від плечей і до самих колін розсипалося лискуче хвилясте чорне волосся. Бліда панна невдоволено свердлила Макі «по-королівськи» синіми очима.

- Дика, по-твоєму, тут я, а кігті, як у пантери, у нас точиш ти. Цікаво-цікаво, – Макрієна підійшла до жінки, скинувши чорний каптур. Екзархиня не могла похизуватися таким пишним волоссям, як ця молода панянка, – усього лише трохи довше плечей, тонке, ламке, злегка вилося на скронях, а головне… Світло місячних ламп сліпучим сяйвом відбивалося від геть сивої маківки. – І тобі гожої днини, Христафіє. То де король? – цю малявку панна Мальбурск’є ох як не любила, але та – наречена її господаря, тож доводилося терпіти. Хоча, якщо відверто, терпіти шпильки малого стерва набагато легше, ніж безумства Кріґдана.

Христафія скривилася так, немов побачила найогиднішу у світі істоту:

- Змирися. Цю гидь, – аристократка вказала на волосся екзархині. – Не сховає жодна чарівна фарба, бо ти сама і є гиддю, ельдрійко. Христафія вважала себе вихованою панянкою, тож в обличчя Макі не плюнула, хоча їй і дуже кортіло.

Та навіть без принизливого плювка ця отруйна зміюка, немов інстинктивно, відчувала, де слабке місце жертви – цілила завжди в ціль.

Колись і в Макрієни було довге лискуче смоляне волосся, аж до п’ят, до тієї самої днини… Зрадлива свідомість подеколи линула рікою пам’яті до тих спогадів, на чиї змертвілі рештки натикатися геть не хотілося: занадто болісними були ті перші злами, коли топтали світлі надії вразливого розуму ю́нки.

Жінка лишень сильніше насупилася в спробах відігнати кровожерливих почвар минулого. Та голос, що, як завше, долинув раптово: нізвідки й скрізь, змусив екзархиню виструнчитися, чекати небезпеки з кожного куточка. Навіть власне тіло в цю мить здалося чужим і ворожим.

- Христе, тобі б вгамуватися трішки. Вона ж тебе не лупцює не тому, що не може, а тому, що руки бруднити зайвий раз не хоче. Однак, якщо допечеш нашу вельмишановну екзархиню Мальбур’єтте, боюся, тут навіть я буду безсилим, – буденно відмітила свою жалюгідність чи не найсильніша постать королівства, поступово відділяючись від тіней, з якими була в один тон. Та від мороку вона відрізнялася двома палаючими вогнями: то в затінку чорних пасом волосся виблискували медвяно-бурштинові котячі очі короля Кріґдана.

- Хіба може нікчемна екзархиня зрівнятися з величчю короля? Ваша Ясновельможносте, – Макі низько вклонилася, потупивши погляд у підлогу. Скільки не вчися людей читати, а з Кріґданом ніколи не вгадаєш. Та ранок він розпочав із явної насмішки та легкої провокації, тож ельдрійка щиро сподівалася, що обрана нею сьогодні стратегія покори виявиться тією єдиною правильною.

- А зі мною ти такою шанобливою не була, – скривилася в насмішці Христафія. Настрій їй попсувало ще й допотопне звернення короля «Христя». Ну що за Христя – в дупі листя? Хоч король і був молодим (однак його супутниця взагалі юною, майже ровесницею новоспеченого екзарха Ран’Шада), проте ось цих трендів на всіляких «Стефі» геть не поділяв.

Та ці двоє – нерозлийвода: взагалі не зважаючи на випади маленької неотруйної змійки, продовжили розмову так, наче дівчини в залі й не було.

- Що привело тебе сьогодні сюди? – король поволі всівся на трон, ліниво закинувши ногу на коліно, та в очах виблискував неабиякий інтерес. Макрієна завітала до нього з власної ініціативи… Інше питання, що посприяло такій небувальщині?..

- Доповідаю. Сьогодні позбулася сто сорок шостого та сто сорок сьомого, – знову низько вклонилася Макі.

- І? – повисла коротка мовчанка. – Останнім часом ти шлеш мені звіти кістяним сапсаном, щодо цілей зі списку теж, то чому сьогодні з’явилася власною персоною? Кому я маю завдячувати за таку радість? – раніше ельдрійка й мріяти не могла про те, щоб ось так легко спекатися короля: ніщо не було достатнім виправданням, щоб розлучитися хоча б ненадовго. Тепер же король смиренно терпів її безглузду й геть недієву за звичних обставин відмовку:

«Я не поряд, бо невпинно днями й ночами виконую роботу, якою ти мене, власне, і завалив».

Мовчати, коли щось геть не до вподоби, – не в дусі Кріґдана. Та нині, ця мовчанка блякла на тлі того задоволення, яке отримував чоловік, спостерігаючи за тим, як його найулюбленіша піддана невідступно слідує волі свого монарха. Той, взагалі, міг і сам відслідкувати та повбивати ту наволоч. Може, навіть впорався б швидше. Та було щось у тому збочено збудливе, коли ЙОГО єдину надію відбирала ВОНА власними тендітними руками. Заради цього можна знести ту му́ку. Зрештою, вона все одно лишиться поряд.

- Я тяжко працювала. За один день мені вдалося спіймати аж двох зі списку, – та хіба тяжка праця колись була гідним аргументом для нього? Принаймні спробувати можна – усе ліпше, ніж ось так стовбичити, немов води в рот набрала.

- І? – знову протягнув король, наче насміхався. Жінка дратувалася й заледве могла зібратися з думками, та сьогодні Кріґ терплячістю не вирізнявся: – Швидше-швидше. Не впізнаю тебе, Макрієно, щоб ти – та тягла кота за яйця? Кажи вже, у чому справа?

- Хочу у відпустку. Я заслуговую на це. Хоча б кілька днів, – а що вже вербу грушами обвішувати, а осицю кислицями*, скаже, як є. Хіба їй не можна хотіти?

- Відпустку? – котячі очі недобре потьмяніли. Не приходить, бо підчищає його «борги»… Гаразд, але… Вештатися казна-де без діла – це вже занадто.

- Щедрість короля не знає меж, – продовжувала напирати Макрієна, вочевидь, пригадалося їй, на що об заклад побилася. – Усього лише маленький відгул на кілька днів. Ти навіть не помітиш моєї відсутності, – громовий бас, наскільки це взагалі було можливо, м’яко задзвенів. Нічим не знехтує, аби видерти бажане.

- Навіть не помічу твоєї відсутності? – хворобливий блиск в очах не свідчив ні про що хороше. Густа тінь зі швидкість вітру метнулася до екзархині, міцно обхопивши її за горло. Таким самим різким рухом король притягнув жінку до себе. Тінь усе ще міцно стискала її горлянку, позбавляючи можливості вдихнути повітря на повну, коли Кріґдан хрипко прошепотів: – Макрієно, я відчуваю твою відсутність кожну хвилину, коли тебе нема поряд. Ти й гадки не маєш, як сильно мене згризає зсередини той факт, що ти не перед моїми очима бодай пів доби, – таки не стримався. – Як я можу відпустити тебе на кілька днів невідомо куди? Ти ж сама чудово знаєш, що без тебе я не те що без рук, без голови! – поки король ось так воркотав до своєї найвідданішої підданої, Христафія аж багровими плямами від обурення вкривалася. У такі моменти дівчина особливо гостро відчувала, що ніяка вона йому не наречена – пусте місце. Принаймні, допоки в стінах цього замку тут і там вигулькує ця підстаркувата гостровуха повія.

Боковим зором Кріґдан уловив настрій своєї «нареченої», тож вирішив укотре її не обнадіювати й розвіяти думки молодої панянки щодо власної важливості в житті монарха, якщо та ше не докумекала власним розумом:

- Ти все ще тут? – чоловік повернув свій прекрасний відточений профіль у бік дівчини, паралельно погладжуючи підборіддя сивочолої ельдрійки.

Отетеріла Христафія тільки й могла, що мовчки розтуляти і стуляти рота, немов риба в ставку.

- Вшивайся! – важкий грюк по підлокітнику, а потім геть ніжне: - Будь ласка…

- Покличеш, як закінчите, – байдуже махнула дівчина, намагаючись стримати тремтіння. Вона кинула останній важкий погляд через плече перед тим, як зачинити за собою масивну браму: «І чому батькові закортіло породичатися саме з цим юродивим? Я донька не примхлива, мене цілком би влаштував й екзарх чи якийсь вельможа з нашого екзархату, але ж ні, батечку короля подавай. Аби ще тільки цей король на наступній сімейній вечері мою голову на блюді для страв не подав», – Христафію аж усю пересмикнуло від такої мальовничої картини: видиво жасне, та від того не менш реалістичне…

Деякий час король мовчав, пильно розглядаючи екзархиню в себе на колінах, а потім раптом видав:

- Не подобається, – бліда чоловіча рука ніжно провела по змарнілому жіночому обличчі. Потворний шрам на все обличчя й зморшки вмить зникли, хіба що одна лишилася – та, що гнівливою складкою залягла між брів. – Так краще. Люблю милуватися твоєю справжньою вродою. От тільки… – Кріґдан з усієї сили тицьнув пальцем у лоба. – Годі так супитися, а то навіть найдорожчі чарівні креми не допоможуть.

- Якщо ти можеш начаклувати мені шрам та кілька зморшок, щоб я була схожа на звичайну жінку середніх літ, то, впевнена, що тобі під силу й кілька складок, навпаки, прибрати.

- Складно, не складно, але навіть моя магія не зрівняється з красою ельдрійки, най навіть не чистокровної. Хоча мушу визнати, що екзотичний мікс ельфа, друїда та темного чаклуна в тобі – це найпрекрасніше, що могла породити природа.

- Якщо тобі так сильно подобається цей екзотичний мікс, то нащо накладати на мене ці потворні чари? Я зрання сама себе в дзеркалі лякаюся! – обурювалася Макрієна.

- Неодружена красуня-екзархиня з ельдрійською кров’ю буде привертати до себе забагато уваги. І так десятки років чоловіки звертали собі шиї, проводжаючи тебе хтивими поглядами. Страшна й похмура – ти не така цікава ціль для політичного союзу, що досить вигідно для мене. Тож лишайся дикою почварою для людей, а для мене, і тільки для мене, ти завжди будеш чарівною ельдрійкою. Ніхто, окрім мене, не зможе зняти ці чари, а якщо й були такі таланти, то від них уже й кісток давно не лишилося.

Так, давно вже й кісток не лишилося… Кріґдан старанно подбав про те, щоб стерти їх у порох до останнього хрящика. Тепер ілюзії такого рівня були підвладні лише королю, а значить і милуватися красою Макрієни, навіть їй самій, можна лише з дозволу Його Величності.

Макі свердлила поглядом порожнечу, знову поринаючи все глибше в далекі спогади. Ельдрійка поступово переставала помічати все навкруги, а очі затягувало поволокою болісного минулого, допоки:

- Макрієно! – гучний окрик і струс виштовхнули жінку з гнітючих спогадів. Екзархиня так поринула в марево, що навіть звалилася додолу, щойно Кріґдан підкинув її на колінах. Вона втупилася розгубленим поглядом у того, хто сидів на троні.

- Макі, з тобою все гаразд? – у голосі відчувалися нотки занепокоєння. Та хіба той, хто не знає жалю до жодної живої істоти, може насправді непокоїтися про когось? – король пильно вивчав зблідле обличчя своєї підданої. Він підозрював, яку надірвану струну її душі так необережно-тонко зачепив, та все ж зробив вигляд, наче не помітив.

- Кажу ж. Утомилася, – екзархиня підняла зацькований погляд на свого ката. Подумки вже була готова витримати черговий плювок «смертельної» отрути, та Кріґдан, на диво, рану більше не ятрив.

- Один день, – беземоційно промовив король. – Завтра вранці ти маєш бути в палаці. І це не обговорюється.

- Навіщо це я тобі в палаці з самого рання? – з недовірою зіщулилася Макі.

- Екзарх Хідент приїздить до Креск’єтте. На офіційну зустріч.

- І? – очікувала жінка. – Він і раніше приїздив, то що з того? На жодному з візитів ти не вимагав від мене обов’язкової присутності. Що змінилося?

- Абсолютно нічого. Просто ця зустріч особлива. Прибудуть усі екзархи та знать.

- Що ти задумав? – під лопаткою неприємно закололо. А що, як дізнався про її змову?

- Нічого особливого, – на блідому обличчі повільно розповзалася самовдоволена посмішка. – Але… Гадаю, тобі сподобається, – Кріґдан прикусив нижню губу, оголюючи лише одне гостреньке ікло.

Макі аж здригнулася від цих слів. Така реакція не залишилася непоміченою королем. Він гучно розсміявся:

- Розслаб дупу, тобі це нічим не загрожуватиме, – однак вираз його обличчя вказував на геть протилежне. Обіцянки-цяцянки… Хоча своїх Кріґдан ніколи й не порушував. Просто загрозу вони з Макрієною по-різному трактувати тут можуть…

Екзархиня продовжила розглядати короля так, неначе бачила його вперше. Вона все ще не розуміла, що в голові в цього демона, хоча й провела з ним пліч-о-пліч трохи більше, аніж половину свого життя.

- Не дивись на мене так. Я нічого не скажу. Це має лишатися ін-три-го-ю.

- У тебе, на диво, дуже гарний настрій сьогодні, – не втрималася від маленької шпильки: з усього можливого пихата усмішка короля дратувала чи не найбільше.

- А ти його зіпсуй і тоді навіть цього дня відпочинку не отримаєш. Змушу драїти катівню, – відповів спокійно, усе з тим осміхом на вустах, та навіть так попередження звучало вельми переконливо.

- … – на мить Макі заціпеніла, а потім взялася чолом підлогу ледь не бити. – О, мій королю, щиро дякую за таку Вашу щедрість. Вічно пам’ятатиму Вашу ласку й з’явлюся до палацу рано-вранці, як Ви й наказували, – жінка поквапилася підвестися й дременути до дверей, передчуваючи нову біду на дурну голову (і який біс її смикнув про настрій заїкнутися?), та не встигла вона гаразд і за ручку залізну вхопитися, як різка задуха, майже до памороків, змусила екзархиню схопитися за горло. Макрієна на силу повернула голову в бік короля, очі в неї засльозилися, а обличчя розпашіло.

- І пам’ятай, Макрієно. Тільки без дурниць, – потемнілі очі загрозливо зблиснули, немов сонячне проміння. Темна мітка, що обвивалася навколо тонкої жіночої шиї, навпаки, вкрившись насиченим чорним, зблідла до світло-сірого – відпустив.

- Ах… – екзархиня жадібно хапала повітря. Кинувши останній ненависний погляд на Кріґдана, вона вибігла з Малої зали. – «Колись я позбудуся цього прокляття й тебе разом із ним! Я обов’язково виборю свою свободу», – Макрієна торкнулася мітки на шиї. Ґейс. Кріґдан ніколи не ґавить можливості нагадати їй, що з того дня, як вони вперше зустрілися віч-на-віч, Макі втратила себе. Стала безвільною лялькою, котрій не звільнитися ні в житті, ні в смерті…

*тут обіграно фразеологізм «на вербі́ гру́ші, а на оси́ці кисли́ці» – навигадувати нісенітниці, брехати