Доба змін і надій

…

У Великій Залі аудієнцій було гамірно. Поряд із королем юрмилася купа людей: від слуг до купців і вельмож. Та приміщення швидко спорожніло, щойно туди залетів величезний кістяний сапсан повністю вибивши скло у вікні під стелею.

Під акомпанемент людських криків та пронизливого верещання птаха, посмішка короля лише ширшала.

Коли в залі не лишилося жодної живої душі, окрім монарха, сапсан плавно зманеврував униз. На палець Кріґданові приземлилася вже маленька чарівна пташечка. Король ніжно погладив колібрі правицею. Від тієї ласки птах ще сильніше прилинув до чоловіка.

- Ха, ще хто в цьому королівстві наганяє більшого жаху на людей... Га, Макрієно? – ця витівка з кістяним сапсаном справді потішила короля.

Нарешті Кріґдан розгорнув записку, прикріплену до ноги птаха. Як завжди, небагатослівну:

«Вирушила за наступним. Слід веде кудись у Дюбельс'єтте».

- Яка завзятість до роботи... Певне, навіть тістечками себе не почастувала, – за мить король знову перемкнувся на птаха. – Зупинишся в Дюбельск'є, я домовлюся, – колібрі кліпнув чорними кришталевими очима і високо злетів усе набираючи швидкості з кожним помахом крил.

…

Легкий, але добре чутний стук у двері.

- Христафіє, серденько, мені потрібна… – Кріґдан так і застиг навіть не переступивши поріг. – Твоя допомога…

Вигляд дівчини справді вразив короля. Він не був певен, чи бачив панянку Дюбельск'є хоча б раз у настільки пошарпаному стані. Волосся скуйовджене так, ніби пташки вили в ньому гнізда роками. Під очима залягли глибокі чорні тіні впереміш із макіяжем. Обличчя все розчервонілося й припухло. Благородні сапфіри вже не поблискували погордою, натомість у них жеврів вогонь безумства та відчаю.

- Крі… Кріґдане… – щойно вгледівши короля, дівчина відразу ж сповзла з ліжка. – Ні, Ваша Величносте! Благаю… Допоможу з чим завгодно, тільки дозвольте лишитися в палаці. Будь ласка… Навіть на статус нареченої не претендуватиму. Усього лише придворною дамою… Цього буде більш аніж вдосталь! – Христафія підповзла до монарха навкарачки й міцно вчепилася йому в ногу. Благально заглядала в пусті очі, що сяяли яскравіше сонця.

- Христафіє, не вигадуй. І взагалі підведися, що за виставу ти тут влаштувала? – Кріґ намагався обережно вивільнитися з цупкої хватки панянки, та все було марно. Тож королю нічого не лишилося, окрім як схопити дівчину за плечі й труснути.

- Будь ласка… – Христафія шумно втягнула повітря та потік сліз усе не спинявся. Король зітхнув і потягнув напівобм'якле тіло назад до ліжка. Схопив зі столика поруч маленький графин і наповнив склянку по вінця:

- Пий. Багато й маленькими ковтками, – людині з таким поглядом важко було опиратися, тож Христя, учергове схлипнувши, кивнула й осушила всю склянку.

- Зрозумій. Тобі так буде тільки краще. Ти ще молода, і в тебе все життя попереду, однак родовите походження рано чи пізно схилить тебе до одруження. Байдуже, хочеш ти цього чи ні, це станеться. То ліпше ж, якщо це буде хтось на кшталт екзарха Ран'Шада. Молодий, відповідальний, шанобливий… І цей перелік можна продовжувати до нескінченності. Звісно, його маска може дещо відлякувати, але є чоловіки й страшніші на вроду, і, повір, свиняче рило – найменша з їх вад, якщо це взагалі недолік на тлі всього іншого… Я певен, Хідент буде зразковим сім'янином. А ти зможеш народити чудових спадкоємців. Тоді як я спроможний дати тобі лише титул королеви, і той доволі хиткий, якщо враховувати, як часто змінювалася влада в Крестовії за останнє десятиліття. Та навіть менше, ніж за десяток років! Тож не сприймай це як якесь покарання чи заслання, навпаки, це подарунок. Найбільший, який я тільки здатен для тебе зробити.

- Але...

- Двері палацу завжди відчинені для тебе, – випередив її Кріґдан.

Христафія мовчки кивнула. Може, у його словах і є раціональне зерно... Та і якщо добре поміркувати, чи вплине її розповідь хоч якось на короля? Навряд... Але дівчина точно зіпсує стосунки з Ран'Шадом навіть ще на поріг його дому не ступивши. Зрештою, кожен має право на свої секрети, якими б лячними вони не були.

Тож натомість Христафія нагадала:

- Ти казав, тобі потрібна допомога.

- А, так. Мені треба скласти листа. Я був би вдячний, якби ти долучилася.

- Що за лист і кому? – дівчина оживилася й тепер поглядала на короля з цікавістю.

- Твоєму батьку. Мені потрібно, щоб він прихистив у себе Макрієну на деякий час. У Дюбельс'єтте вона вперше, тож я не хотів би, щоб вона вскочила в якусь халепу ось так вештаючись у чужих землях.

І тут Макрієна...

Від обурення Христафія аж підскочила.

- Зрозумів, наполягати не буду, – поведінку колишньої нареченої король трактував однозначно.

- Ні... – дівчина прикусила губу, щоб опанувати себе. Рот наповнив солонуватий металічний присмак – такою сильною була її ненависть. – Я-я допоможу...

Через деякий час із листом було покінчено.

- Дуже тобі дякую, – ввічливо посміхнувся король. – Пам'ятай, ти завжди можеш до мене звернутися, – серйозно мовив Кріґдан, та за мить в очах уже заграли бісики. – А особливо, якщо тебе ображатиме Ран'Шад!

Христафія напружилася. Король зрозумів, що пожартував невлад, тож відкашлявшись запевнив:

- Та не хвилюйся, екзарх Хідент буде ставитися до тебе значно краще, ніж міг би я. Хоча Діжку він навряд обскакає, хе-хе. На те ж він і люблячий батько.

Христафія лишень слабко всміхнулася у відповідь. Запала незручна мовчанка. Тож король рівно згорнув листа й кинув на прощання:

- Ну, щасти... А, і обов'язково повідом, який весільний подарунок ти б собі хотіла, бо інакше його обере Макрієна, – лиховісна усмішка.

Щойно король вийшов, Христафія мовила сама до себе:

- А от я Макрієні подаруночок уже пригледіла, – дівчина задумливо постукувала гострими нігтями по столу. Згодом схопила ручку й папір.

Того дня Діжезеру Дюбельск'є надійшло два листи й один пакунок. Із цих трьох речей звернення короля мало найменшу вагу.

…

Спершу Діжезер здивувався. Буквально щойно повернувся з Креск’єтте́, а вже на порозі чекав лист від корони.

Уже за мить екзарха охопило хвилювання, бо ж послання було підписане не тільки королем, а й власною донькою. Дюбельск'є подумки вже прокручував причину двох підписів на листі:

«От мала пройдисвітка! Невже так вправно королю на вуха присіла, що спромоглася навіть розірвання заручин із Хідентом виканючити?» – не те щоб це сильно бентежило екзарха, але старигань сильно сумнівався в уміннях своєї дочки домовлятися на вигідних для неї ж умовах.

Та варто було Діжці зачепитися краємо ока за перші рядки листа, як усередині все похололо. Чоловіка охопив справжній відчай. Він неодноразово чув про дивні інциденти в палаці, а позаяк у володіння Дюбельск'є стікалися найрізноманітніші плітки, то й скласти два та два екзархові нічого не вартувало. Тоді це, звісно ж, Діжку ніяк не обходило, але зараз… Прохання короля прихистити Макрієну в маєтку Дюбельск’є – те саме, що й голову на плаху скласти. Та навіть останній телепень знав про славу цього дому!

Однак ось, уже за пів годинки, екзарх тримав у руках іншого листа. Без підпису. Та ці парфуми, якими був просякнутий увесь пергамент, Діжка просто не міг не впізнати, адже «Чорну жоржину» він вигадав сам. Цим чарівним загадковим ароматом можна насолодитися тільки в маєтку Дюбельск’є, а носити його дозволено лише одній людині…

«Любий батечку,

Гадаю, ти вже отримав листа від мене з Кріґданом. Не квапся посипати голову попелом*. Певна, ти ще проживеш довгі роки в доброму здоров'ї та при гарній тямі.

Ти, мабуть, здивуєшся, але зірку з неба зривати, щоб догодити Макрієні, тобі не доведеться. Просто зустрінь її як і будь-якого благородного чоловіка, що мав честь спинитися в нашому славнозвісному маєтку. Так, ти все правильно зрозумів. Саме як чоловіка.

Також будь готовим, що екзархиня Мальбурск’є в палаці та в житті – абсолютно різні люди. Звісно я неодноразово розповідала тобі про це раніше, але чути з переказів інших і побачити на власні очі – не одне й те саме. Потім зрозумієш…

Тату, не думай, що я дурненьке дівча, яке лише засліплене особистою неприязню до екзархині. Цього не відняти, але й у прірву я б тебе не штовхала, бо ріднішого нікого не маю. Очевидно, що король такий прийом не схвалив би, але ж і Макрієна не його п’ятирічна донька, щоб у всьому прислухатися до Кріґдана.

Якщо зробиш усе правильно, то екзархиня Мальбурск’є може опиниться в нас на гачку. Ця стара шкапа теж не проти розважитися, аби тільки не під пильним наглядом золотих очей…

А, і ледь не забула! Окрім листа, направляю тобі також невеличкий пакунок. Залишиш його в тій кімнаті, куди поселиш Макрієну. Це їй від мене дарунок. Просто не уявляю жінки, якій би воно пасувало ліпше…

З найщирішими побажаннями,

Твоя єдина донька Стефі»

…

«Зупинишся в Дюбельск'є, я домовлюся», – здивовано кліпнула Макрієна.

«Зупинишся в Дюбельск'є, я домовлюся» – і змахнула рукою ще раз.

«Зупинишся в Дюбельск'є, я домовлюся» – і ще раз. Ну аби точно пересвідчитися, що не примарилося.

Іще. Іще. Іще. Аж допоки навіть пташка не витримала й, роздратовано «крякнувши», почала перетворюватися назад у форму сапсана.

- Добре-добре, я зрозуміла, – невдоволено скривилася Макі. – І взагалі-то, я твоя господиня, тож моя воля для тебе – закон, – жінка гордовито задерла носа. Птах якусь хвильку мовчки свердлив власницю гострими пронизливими очима, а потім так само безмовно відлетів.

- Агов, ну ти куди? Образився, чи що? – екзархиня з риком зітхнула. Цей домашній улюбленець завше був норовливим, надто коли мова заходила про короля.

- Але, дідько, він це серйозно? Заночувати в Дюбельск'є? Може, таки наплутав… – до останнього не вгавала Макі, хоча глибоко в душі й розуміла, що Кріґдан, з його то педантичністю, ніколи й нічого не плутає та не забуває.

Макі розлючено копнула каменюку під ногами:

- От зараза! Я вже виїхала. Ні́коли мені по чину виряджатися й по каретах сукні протирати. Нехай вибачає. Але... – ельдрійка замислилася. – Без подарунка не можна! – екзархиня хутко заскочила на коня й помчала в інший бік.

...

Жінка знала, що екзарх Дюбельск'є любить речі екстравагантні, що не завжди означає дорогі. Тож у світлій голівоньці Макрієни визріла непогана ідея.

- Дайте пляшку чогось найбільш пристойного, – увірвалася в першу-ліпшу придорожню таверну, немов вихор, навіть капюшона не зняла.

Шинкар відразу відчув, що з цією панянкою краще баляндраси задушевні не точити. Віддати, що просить, і най вшивається.

- Найкраще, що є. Вибачайте, королів та принцес тут не обслуговуємо.

- Нічого, як не вирве, то вже буде казка. Дякую, – Макі схопила пляшку й усміхнулася, однак посмішка з-під полів каптура радше скидалася на лихий вищир. – А не підкажете, часом швальні тут ніде поряд немає?

- На під'їзді до Дюбельс'єтте, якщо, звісно, цим шляхом поїдете, – шинкар кивнув на дорогу. – Звернете наліво на стежку. Там буде невелике поселення. Кравчині там просто чарівниці! І здеруть у два чи то навіть три рази менше, аніж у Дюбельс'єтте або столиці – перевірено!

Посмішка Макі потеплішала: еге, не всі могли дозволити собі Креск’єтте, але щоб і Діжка по цінах зі столицею зрівнявся… Певне, ще не всі зуби діамантами вкрив. Жінка докинула другу золоту монету і вирушила за вказівкою шинкаря.

У майстерні пахло напрочуд приємно. Скрізь, із тканинами в руках, сновигали молоді й не дуже панянки. Часом на око Макрієні траплялися навіть зовсім маленькі дівчатка. Будівля була великою та двоповерховою, проте всередині в центрі було порожньо, лише повздовжні балкони виднілися з обох боків. Однак відсутня частина поверху була затишно й навіть дещо оригінально обставлена: чого тільки вартував височезний фонтан із найрізноманітнішого швацького приладдя. Словом – маленька країна фей-кравчинь. Коли шинкар згадав про селище, яке насправді було доволі незначним, то Макі геть не очікувала, що натрапить на швальню таких масштабів…

- Тим ліпше, – екзархиня знизала плечима й сіпнула ту жінку, котра здавалася менш заклопотаною.

- Перепрошую, мені б швиденько. І… Замовлення дещо нетипове.

Майстриня якийсь час глипала на Макрієну, а потім привітно всміхнулася:

- Так, звісно. Прошу Вас сюди. За термінові замовлення в нас подвійний тариф. Вас влаштує?

- Цілком.

- Скільки років працюю, а з таким замовленням стикаюся вперше, – жінка середніх літ сильніше нап’яла окуляри. Від цього поруху її гачкуватий ніс здався ще закрученішим. – Дуже… Яскрава ідея.

- Зможете виконати? – Макі не полишала надії. – А ще мені потрібно якось підписати основну тканину на пляшці.

- Так-так, усе зробимо. Із вибором чорнил для декоративного письма у нас, на жаль, не густо, однак, пам'ятаю, золоті десь завалялися. Влаштує?

- Мг.

- Бажаєте самостійно підписати тканину?

- Так, якщо це можливо.

Макі зручніше перехопила кісточку і взялася методично виводити кожну букву.

- Панно-панно, у Вас просто неймовірно гарний почерк! Навіть писці, котрі мають найбільший попит, позаздрили б таким умінням. Це ж де Ви так набили руку, якщо не таємниця? – поцікавилася молодиця, котра принесла Макрієні чорнила та кісточки.

Макрієна несвідомо стисла кісточку сильніше. Велика золота пляма розтеклася навсібіч. На питання кравчині екзархиня відповідати не стала.

- Перепрошую, у Вас часом не знайдеться ще такої тканини?

Старша майстриня невдоволено зиркнула на працівницю:

- Піди принеси. І більше, щоб клієнтці над вухом не дзижчала.

Та у відповідь слухняно кивнула й опісля не зронила ні пари з уст.

- Готово, – Макі ще кілька разів дмухнула на напис.

- Нехай воно ще трішки підсохне. А Ви тим часом можете поки почекати в приймальні поряд із фонтаном. Дівчата принесуть чай та закуски, якщо бажаєте.

Коли екзархиня вийшла з кімнати, кравчиня з гачкуватим носом таки взяла до рук підписану тканину. Кінцівки її непевно затремтіли, а окуляри, що сповзли на самісінький кінчик, вона так і не посунула назад.

- Ваше замовлення готове. Пройдіть, будь ласка, до прилавка. Там зможете й розрахуватися, – повідомила молода веснянкувата дівчинка, що саме забирала тацю в Макрієни.

- Вітаю, з Вас…

- Кхм… – немов просто з повітря, поряд із дівчиною за прилавком з'явилася жінка з гачкуватим носом.

- Тримайте Ваше замовлення. Сподіваюся, панна ще не раз вшанує своїм візитом нашу скромну швальню. На все добре! – зазвичай похмура майстриня, тепер тягнула посмішку на всі тридцять два.

- Я тут проїздом… – Макі загадково блиснула очима. – Але матиму на увазі. І Вам хорошого дня!

Уже коли екзархиня розвернулася до виходу, дівчина, що розраховувала клієнтів, раптом стрепенулася:

- Так, а…

- Цить, – шикнула на неї гачкувата й ще раз помахала на прощання Макрієні. Та зі свого боку лиш зловісно всміхнулася.

…

Промисловий екзархат, як і очікувалося, зустрів Макі густими сірими хмарами. Не те щоб це було прям аж такою особливістю, адже Крестовія гаразд не бачила сонця вже тисячі років, однак небо в Дюбельс'єтте все ж було значно темнішим, що зумовлено рясними викидами газів. Хай там як, цей екзархат славиться своїми фабриками, а ще…

- Панно Мальбурск’є, що ж це Ви так, і без вісточки? – широко всміхався Діжка, вітаючи свою гостю. – Звісно, Його Величність мене попередив про Ваш візит, але ми не знали, коли саме Ви до нас навідаєтеся, тому готувалися поспіхом. Будь ласка, не вважайте за нечемність, якщо щось буде Вам не до душі. Сміливо кажіть, і ми постараємося влаштувати все як найкраще!

- Добридень, екзарху Дюбельск'є. Не приховуватиму, мій візит до Ваших прекрасних володінь і для самої став великим сюрпризом! – з-під каптура блиснула білосніжна хижа усмішка.

Діжка аж здригнувся та вигляду не подав. У голові відразу зринули давні слова Христафії: «Екзархиня не німа». Про себе ж екзарх подумав: «Геть не німа! Навпаки, дуже навіть голосиста. Не кожен чоловік із таким вродиться, а тут мала тендітна жінка»…

Відразу ж в пам’яті зринули й інші доньчині оповідки: «А ще… Усе її обличчя сполосане шрамами. Ніхто достоту не знає, звідки вони в неї та ще й у такій кількості, але… Ходять чутки, що справа це рук короля. Якщо ж це справді не пусті вигадки слуг, то страшенно цікаво, за що ж він її так»…

Діжка ковтнув слину. Готувався. Знав, що от-от екзархиня скине плаща, і він на власні очі побачить її обличчя. Без прикрас. Без дорогоцінних вишуканих масок та червоної помади. Справжнє, але вже не таке, як було колись. Під каптуром нині ховалося не те обличчя юнки, котре він вперше побачив у домі її батька. Згодом панич звісно мав змогу милуватися красою панянки в палаці, але геть недовго це тривало…

Мить, і Макі скинула свою накидку. Діжка затамував подих. Коли зустрівся поглядом із величезними глибокими очима, єдиним, що вціліло на обличчі ельдрійки з тих далеких часів, у голові спалахнула думка: «От віскряк*, таку красу зіпсувати!»

- Кхм… А що ж ми стоїмо на порозі? Геть не ґречно з могу боку. Проходьте-проходьте, люба екзархине – вип’ємо з Вами по келиху!

- Гм, до речі! Щодо келиха… Хоч я і квапилася, та про гарні манери не забула, й один подаруночок для Вас усе ж підшукала. Сподіваюся, сподобається, – і посмішка така… Хитра.

- Заінтригували, екзархине, справді заінтригували! – Діжка простягнув руку Макрієні. Нехай вона сьогодні й не при параді: у шкіряних обладунках, без зачіски та гриму, та все ж бездоганно зберігала той образ екзархині, що так тяжко вибудовувала всі ці роки. Справжня леді!

Вино вже розлили по келихах. Слуги були вправні, чемні та, як і належить, напівоголені. На обличчі екзархині не здригнувся жоден м’яз. Ніщо не вказувало на те, що на блідих щоках от-от з’явиться м’який дівочий рум’янець.

Тепер уже Діжка навсправжки замислився над порадою Христі зустріти Макрієну так, як здебільшого тут зустрічають гостей. Сам біс зна, що там твориться в тому палаці й чого надивилася його мала. Може й має рацію…

Тож усе частіше чоловіки незнаної краси на будь-який зріст, колір та смак зносили різноманітні наїдки та пиття. Тим часом екзарх узявся розгортати подарунок.

- Хай йому… – не стримався Діжка. З пакунка визирала не пляшка вина, а справжній витвір мистецтва. За основу слугувала мішковина, проте на грубій тканині за допомогою техніки скручування* була вишита оголена жінка. Її довгі різнокольорові коси тягнулися по всій осі пляшки, сплітаючись в акуратний бантик біля горловини. На мішковині золотими фарбами охайно виведено: «Шанованому господарю цих земель, екзарху Діжезеру Дюбельск'є, із найщирішими побажаннями від екзархині Мальбурск’є».

Діжезер ковзнув вдоволеним масним поглядом по Макрієні:

- Знаєте, панно, такий подарунок і відкорковувати шкода.

- На те ж і розрахунок, екзарху. Бо хіба ж могла я пригостити Вас вином кращим, ніж маєте Ви у своїх погребах? – Макі підняла келих і зробила невеликий ковток.

- Хе-хе-хе, Ви мені лестите, Макрієно! – ну зовсім уже старий екзарх розімлів від компанії такої чуйної панянки. – Чи можу я до Вас так звертатися?

- Звісно, Діжезере. Не бачу сенсу зберігати надмірні формальності в такій теплій атмосфері.

- Ми з Вами не часто вели бесіди в палаці… То як поживаєте?

- Я загалом у палаці бесіди не часто веду. А поза його межами вони в мене, на жаль, короткі. Тож Ви точно нічого не втратили. Поживаю… Доволі непогано. Старість поки не припікає. А Ви як?

Екзарх сам собі всміхнувся, бо не злічити, скільки разів Христафія називала екзархиню старою шкапою, чи ще якось – на схожий манір.

- Як і завше, відчуваю себе молодиком! Дякую, – Діжка усвідомлював, що розмова поступово вривається, а він ще так багато хотів розпитати. Не дає йому таки спокою власна цікавість. – Хоча час летить так швидко. Пам’ятаю Вас зовсім маленькою… Так гарно Ви співали, можна було слухати годинами: настільки зачаровував Ваш спів! Нині ж Ви, певне, занедужали?

- Еге… Можна й так сказати.

- Знаєте, до Гізунск’є ледь рукою не подати, і є в мене там різні цікаві знайомства…

- Ха… – Макрієна не стримувала насмішки. – Гадаєте, ті дурисвіти зможуть щось вдіяти, якщо сам королівський лікар не впорався?

- Ну, за великим рахунком і Сап’єнтій із краю так званих «дурисвітів», принаймні вчився в них, але Ви мене справді здивували… Щоб він, та ліки не знайти? Мені здавалося, що Сап’єнтій здатен саму смерть обхитрувати, а вже таку дрібницю…

- А ось так воно трапляється, пане Дюбельск'є. Уявляєте? – Макрієна раптом зайшлася хворобливим сміхом. – Ліки-то насправді є, от тільки шкоди від них значно більше, аніж користі.

- Яка прикрість… Я багато віддав би, аби мати змогу ще хоча б раз послухати божественний спів такої прекрасної лісної німфи, як Ви, Макрієно.

- Мені теж дуже шкода, екзарху. Та, на жаль, я й сама не знаю, що мушу віддати, аби повернути давно втрачене. Та якщо вже не складається, то нащо дарма сохнути з печалі?

- Ваша правда, Макрієно. То оросімо наші вуста черговим келихом, аби й вони з горя не всохлися, хехе? – Діжка намагався пом'якшити обстановку, бо ж мав ще багато, про що екзархиню розпитати. І добре розумів, що приємного в тих запитаннях мало, бо ліпшими вони за перше точно не були. А може статися й таке, що навіть гіршими… Тут уже дізнається, лише коли запитає.

- Я звісно чув, що шрами прикрашають чоловіків, але щоб екзархиню – бачу вперше! Як же воно так сталося, якщо не таємниця? – Діжезер напружився. Не знав, як зреагує екзархиня й чого очікувати від неї. Може й цапне, як розлючена тигриця.

- Вам добре відомо, з якого я екзархату. Тож вважайте, це моя особиста емблема, – посмішка екзархині все ширшала. Тепер їй навіть стало цікаво, які ще дурні запитання для неї підготував Діжка, та щоб дізнатися, необхідно було зберегти товариську й невимушену атмосферу, щоб цей плішивий дід не засцяв і далі розпитувати.

- Знаю-знаю, як не знати! Надто вже добре Ви увічнили ім'я свого екзархату та його роль у житті королівства. Меч і щит короля, еге ж?

- Ну то вип'ємо за те, аби мечі наші завжди були гострі, а щити міцні? За благо нашого королівства! – Макрієна високо здійняла келих. Порух був настільки різким, що добра частина напою розплескалася довкола.

Діжезер уважно прослідкував за цим жестом. Внутрішнє чуття підказувало, що зовсім не від сп'яніння рухи екзархині стали такими безконтрольними, та все ж вирішив випробувати свою удачу втретє:

- А це якась нова мода в столиці на сріблясте волосся? Це, мабуть, і Христафія з таким додому явитися може. Ох, і любить вона всілякі такі модні штучки! – так, ненароком поцікавився екзарх.

- Діжезеру, як не поштиво викривати панянку на маленькій брехні, – Макрієна звабливо всміхнулася й пояснила: – Злукавила я, коли сказала, що старість мене не допікає. Як бачите – уже посивіла.

- Та годі Вам. У Крестовії жінки здебільшого такі однотипні, чорняві, а Ви… – Діжка зробив невелику паузу, насолоджуючись зацікавленістю гості. – Ви, екзархине, геть інша справа: вкриті сріблом – ще чарівніші!

- Ох, пане, з такими компліментами я, гляди, і фарбуватися геть перестану, – жінка залилася легким і, наскільки це взагалі було можливо, приємним сміхом.

Макі нахилила свій келих у бік Діжчиного, та на цьому розмова не увірвалася:

- Певне, Вам відомо, які слабкі на здоров'я ельдрійці та… Скільки ж сили ховається в цих тендітних тілах, – уміст келиха почав закручуватися у вир, поступово набуваючи темнішої барви, майже чорної. – Як дотепно, що такі хиряві створіння здатні забрати десятки життів одним невагомим порухом руки, чи не так, екзарху?

- Так-так, – промимрив Діжка, причарований маленьким тайфуном у келеху. – Неймовірне поєднання витонченості й міці.

Макі лишень усміхнулася і враз перестала водити пальцем по вкритому позолотою обідку.

- А… Як загалом справи в палаці? Сподіваюся, хоча б трохи вживаєтеся з Христафією? Вона в мене дівчинка дещо норовлива… – Дюбельск'є чудово знав, які баталії часом відбуваються між жінками, але екзарху справді було цікаво почути, що ж на це скаже Макрієна.

- Як у гаремі серед безлічі цвіту є тільки одна головна квітка-коханка, так і в палаці, скільки б конкубін король не мав, господинею буде лише одна, – резюмувала Макі. – Звісно ж на цьому підґрунті хоч-не-хоч, а невелика колотнеча все одно буде…

- Хе-хе, ну куди ж без цього? Жінки справді, як квіти – тягнуться до сонця. То, хто я такий, щоб засуджувати прагнення леді здобути своє світило?

- Щодо світила… – хоча в очах у Макі й читалося співчуття, проте глибоко в душі ховалася зловтіха, нехай самій екзархині від того зиску ніякого й не було, навпаки, зайвий клопіт. Та все ж… Не пустити шпильку після стількох неприємних запитань вона не могла. – Вла́сне Христафія поки що не знайшла… Мені справді прикро, що так сталося. Я геть не очікувала, що Його Величність розірве заручини. Він же навіть не радився зі мною! Так би я, будьте певні, наполягала на тому, аби лишити союз.

- Вельми вдячний за Вашу прихильність, екзархине. Та все не настільки погано, як могло здатися, на перший погляд. Екзарх Хідент – гідний наречений для моєї доньки. Розумний, шанобливий… Знає, як справи серйозні мають вестися, а ще добрий вояка! Словом, його позитивних рис не злічити, та, гадаю, Ви й самі це чудово знаєте. Тож Христафія вдало схопила своє щастя за бороду, бо ж про такого чоловіка тільки й мріяти.

- Авжеж-авжеж, чудова партія, та все ж… – очі Макрієни спалахнули викликом. – Не король.

- Не король, це правда… – тепер уже хитрі бісики блукали в очах Діжки, бо добре вловив думку екзархині, і вже мав, чим парирувати. – Та то пусте, бо надто вже часто в цій країні змінюються королі. Хтозна… Куди воно ще поверне.

- Та-ак, – згідливо кивнула Макі, проштовхуючи ковток вина всередину: хоча вона не очікувала такої відповіді, однак не розгубилася: – Часи страшні нині настали… Влада змінюється, як рукавички у вельможної панянки. Упевненості в завтрашньому дні це звісно ж нікому не додає, навпаки, – сизі очі грізно потемніли, а голос став різкішим. Рівно настільки, аби донести екзарху Дюбельск'є справжній зміст невеличкого натяку. – Навіть стіни власного дому більше не здатні захистити. Надто якщо хтось затіває небезпечну гру. Сьогодні Ваші стіни міцні та мають вуха, а завтра – і каменя на камені не лишиться.

Екзарх умить зблід. Почути від королівської воєначальниці, що в будь-який момент його дім може перетворитися в купу каміння, – геть недобрий знак. Хіба стільки сил, грошей та часу він вклав у свій екзархат, щоб ось так усе втратити через свій непідв'язаний язик?

- І не кажіть. Стомився вже я на голках сидіти ввесь час. Старий занадто… – Діжка намагався не виказати свою знервованість, бо чудово знав, що для екзархині це лишень новий привід поглумитися.

- Хе-хе, екзарху, що ж трапилося? Хіба не Ви щойно казали, що все ще відчуваєте себе молодиком?

- Хе, от і Ви мене на маленькій брехні спіймали, Макрієно!

- Усім нам властиво часом прикрасити, навіть ненароком, – екзархиня обдарувала поблажливою посмішкою.

Далі розмова протікала спокійно, гомоніли про щось незначне. Та все частіше поряд із Макрієною крутилися напівоголені молодики. І кожен, немов із картини найталановитішого митця зійшов. Діжезер мимохідь поцікавився:

- Хтось приглянувся панно?

Макі пильно подивилася у вічі тому чоловіку, котрий тримав відкорковану пляшку, і граційного простягла келиха. Опісля поволі повернула лебедину шию в бік іншого, що тримав налитий сонцем виноград. Обережно взяла ягідку білосніжними зубами, навіть не торкнувшись чужих пальців. Хижі очі кидали виклик. В юнака аж затремтіла рука.

Задоволена результатом Макрієна повернулася обличчям назад до екзарха. Лише прожувавши всі прожилочки, вона кивнула й знову заговорила:

- Та… ка нелегка дорога чекає завтра на мене. І сьогодні день був не з простих. Якщо не заперечуєте, то я б уже пішла відпочивати, – зубоскальство екзархині більше скидалася на неприхований глум, аніж на широку щиру посмішку.

- Хаа… Авжеж, – дещо розчаровано цокнув язиком Діжка. Та зрештою, чого ще можна було очікувати від панянки, якій вдавалося стільки років приховувати незліченну кількість вад, невластивих знаті? Так легко цей горішок не розколоти, але й Дюбельск'є здаватися не збирався. – Я проведу.

Якийсь час ішли мовчки. Потім екзарх раптом запитав:

- Сподіваюся, не рахуватимете за грубість, але не можу не поцікавитися, де Ви відшукали таку цікаву пляшку? Бо якось розмова завертілася то про одне, то про інше, геть із голови вилетіло… Мабуть, таки справді старий уже став.

- Та перестаньте, Діжезере. Із такою жвавою донькою під боком Ви й самі хоч-не-хоч, а молодієте. Подарунок – власна вигадка, однак втілили його в життя чарівниці саме з Вашого екзархату, – панна Мальбурск'є лукаво блиснула очима: заодно й віддячить дівчатам. Гачкувата відразу втямила, як можна вислужитися перед екзархинею, аби добряче кишені поповнити. Усе ж таки Дюбельск'є відшивати є що, і платню за те діло по королівських тарифах запросити можна… Ну, а що? Не тільки ж екзархові в діамантах ходити!

- Та що Ви таке кажете?

- Правду, екзарху. Щирісіньку правду. Он, як зі столиці їхати, то на під'їзді до Дюбельс'єтте наліво. Поселення хоч і невеличке, але той кількаповерховий будиночок неможливо випустити з уваги. Навіть цікаво, що там було раніше… – екзархиня перебирала в голові можливі варіанти, однак нічого влучного на думку не спадало.

- Навіть не в центрі, а на околицях… Неочікувано. Поцікавлюся.

- Поцікавтесь-поцікавтесь. Як на мене, то все зроблено в найкращому вигляді. Мені тільки фарбою підписати лишалося.

І тут Діжезер бовкнув те, чого не слід. Тримався довго та гідно, однак на мілині все ж утопився.

- Це Ваш почерк? А я думав…

- Так, мій, – Макрієна різко обірвала його на півслові. – А чий іще? – з наїздом запитала обурена екзархиня.

- Перепрошую-перепрошую… Я-я, гадав, у майстерні… – почав вибріхуватися Дюбельск'є.

- Мені схотілося й самій руку до прикрашання докласти, заперечуєте? – після слів «майстерня» настрій у жінки трохи пом’якшав.

- О, ні! Що Ви… – Діжка міркував над тим, які ж репліки підібрати, аби знову не вскочити в халепу. Підозрював, що каліграфію ліпше не хвалити. Як же тоді відповісти… – Мені неймовірно приємна Ваша увага! – урешті випалив той. – Сподіваюся, згодом зможу віддячити тим же. А ось і покої шановної гості, – Дюбельск'є шикнув на слугу, підганяючи того мерщій відчинити двері перед екзархинею.

На якусь мить жінка застигла перед дверима, вдивляючись у чарівні риси молодика. Висока підтягнута комплекція. Чорні брови та смаглява шкіра. Голова всипана неслухняними карамельними завитками. А очі… На диво, світло-зелені. Так уже здавна повелося, що під впливом Гиді здебільшого народжувалися чорняві з темними очима. Часом когось Гидь собою обдаровувала не так щедро, тому траплялися й русяві та синьо- чи сіроокі. Такі риси були притаманні переважно дітям від змішаних шлюбів або ельдрійцям. Зелені ж очі… Макрієна бачила у своєму житті лише раз. Тому й не на жарт здивувалася. Нехай вони й були іншого відтінку, це все ще було дуже гарно та незвично.

«Мабуть, він притяг його з віддаленого півдня», – екзархині раптом пригадалося, як часто запитували Ґраєра, чи часом не сягають його коріння аж до Ґізунск’є – найпівденніших земель Крестовії, адже той мав непересічну для півночі теплу зовнішність: русяві коси й карі очі.

- Ледь не забув! – ні з того ні з сього втрутився Діжка. – Десь тут у кімнаті Христафія лишила подаруночок від себе. Обов’язково розгорніть, певен, там щось цікавеньке! – Макрієна аж сіпнулася й трохи зніяковіла: було неприємно усвідомлювати, що вона настільки безсоромно вирячалася на цього юнака.

- Т-так… Займуся цим у першу чергу, а тепер, якщо Ви не проти… – Макі зачинила за собою двері. Коли кроки в коридорі стихли, вона шумно видихнула й з полегшенням осіла на підлогу прямо біля входу.

Дивина, але Макрієна відчувала невимовний спокій у стінах… Борделю. Певне, вплив хорошого вина й необтяжливої компанії.

Жінка наспіх обмилася. Екзархиню вразило розмаїття пляшечок – більша кількість хіба що в Христафії. Макі гадки не мала, для чого вони потрібні, а як кожну перенюхувати, то тут і зомліти можна, тож схопилася за найбільш непоказну. На жаль, не вгадала. Запах хоча й був доволі приємним, однак щобільше Макрієна втирала гелю в тіло, то важчою ставала ця кисла солодкавість.

- Кхе! – у результаті довелося навіть прочинити вікно, аби не вдушитися від цих «чарівних» пахощів.

Вдихнувши не парфумованого повітря, ельдрійка вирішила трохи просушити волосся м’яким рушником. Погляд зачепився за невеличкий паперовий пакунок, акуратно перетягнутий червоною стрічкою. Поряд була прикріплена записка. Від Христафії. Аромат, котрим полюбляла користуватися дівчина, не здатна була перебити навіть ця «непоказна» кисло-солодка гидота.

- Тьху, ще б у чан із парфумами вмочила цей пакунок! – Макі невдоволено шморгнула носом. От-от чхне.

У записці йшлося про наступне:

«Мокрице, Кріґдан розповів мені, куди ти вирушила. Гадаю, це найвлучніший наряд для такої місцини. Насолоджуйся».

Макі скептично вигнула брову та все ж розпакувала подарунок. Вуста ельдрійки скривилися в пихатій усмішці.

- Ох, а ще нічогеньке таке! Най буде… – Макрієна стояла перед дзеркалом, притуляючи до себе комплект білизни. Замість ліфа тут була темно-червона атласна маєчка. Прозора тканина на грудях, мабуть, газова, була пришита лише для годиться, бо насправді геть нічого не приховувала. Бретелі були сплетені з лискучих червоних перлинок, що ніби гіпнотизували своїм мерехтінням при кожній зміні світла. Низ теж не поступався своєю екстравагантністю, хоча кількість бантиків та шнурівок на такому маленькому клапті тканини – та ще морока.

Екзархиня вирішила приміряти подарунок. На диво, сів ідеально. Це змусило Макі замислитися над тим, скільки ще в палаці є збоченців, котрі знають її точні розміри…

Та, зрештою, жінка вирішила більше не обтяжувати себе безглуздими думками й плюхнулася на ліжко. Сон не ішов. Може, передчуття…

Не минуло й пів години, як у двері тихенько постукали. Макі лишень скептично всміхнулася. Очікувано.

На порозі був той самий засмаглий напівоголений юнак зі світло-зеленими очима неймовірної краси та строкатими кучериками. У руках він тримав посріблену тацю, а на ній парував якийсь напій. Кімнату вмить наповнив п’янкий аромат трав. На дурман чи щось того штибу було не схоже. Екзархині навіть стало цікаво…

- Ви багато випили сьогодні, пан хвилюється за Ваше вранішнє самопочуття, тож наказав пригостити Вас тонізувальним напоєм, розробленим за особливою рецептурою найкращими фахівцями в Ґізунск’є.

- А-ха… – кутик вуст поповз догори, поступово перетворюючись на вишкір. – А пригощатися першокласним зіллям від найвидатніших медиків Ґізунск’є необхідно саме посеред ночі в моїх покоях?

- Ну вже точно не вранці, пані, – ця дитяча промениста посмішка в купі з милими ямочками на щоках справді обеззброювала.

- Сідайте поряд, – Макі поплескала по червоній шовковій постелі. Юнак послухався. Поставив тацю на найближчий столик і взяв до рук напій. Та перш ніж передати його екзархині, кілька разів подмухав. Жінка запримітила, як ніжно змикалися його пухкі невеликі вуста під час цього простого руху.

- Гадаю, вже можете пити. Для кращого ефекту він має бути теплим, навіть трішки гарячим.

Макі кивнула й притулила горнятко до губ, однак не зробила й ковтка.

- Я справді перепрошую. Ніяким чином не хочу образити Вашого господаря, проте я не певна, чи сумісний цей відвар із ліками від Сап’єнтія, котрі я нині вживаю, – проігнорований диво-напій повернувся назад на тацю. За хвильку про нього вже й забули.

Якусь мить ці двоє сиділи поруч і просто пропікали одне одного пожадливими поглядами. Макі першою перервала нестерпну тишу:

- Якщо завітали сюди, то не потішите мене розмовою?..

- Зазвичай я розважаю дорогих гостей інакшим способом… – спина пряма, рівна. Погляд проникливий та звабливий. Голос упевнений, та водночас грайливий. Кажуть, що треба гарно триматися у вищому суспільстві, однак ціни немає тій повії, що вміє поводитися краще за будь-яку вельможну панночку. Поряд із такими відчуваєш себе по-особливому. Екзархиня чітко усвідомлювала, що перед нею не просто хлопчик на побігеньках. Не виключено, що він навіть освіту добру має, розбирається в музиці чи живописі, а може й у політиці трохи.

- Це зрозуміло. Таку красу не тільки споглядати хочеться, – Макі вдоволено примружила очі.

- Пані, сьогодні, якщо бажаєте, можете не просто споглядати, – молодик не квапився якось торкнутися Макрієни, навіть пропонував не нав’язливо.

- Хахаха, – відповідь справді потішила ельдрійку. Гострий язик Діжки вже здає позиції, а от молоде покоління… – Скажи-но мені, юначе, – екзархиня Мальбурск’є владно підняла чуже підборіддя кінчиком пальця, – яка в тебе слава в цій місцині?

- Пані… – видихнув так млосно. – Не маю тут жодної, та й не прагну.

- Ммм?.. – укороченим нігтем ковзнула вздовж шиї до оголених грудей.

- Не хочу вихвалятися, але я тут лише для особливих гостей, – дихання ставало глибшим, важчим. В обох.

- То, значить… Я особлива гостя? – жінка продовжувала неквапливо водити пальцем по тулубу, вимальовуючи беззмістовні випадкові візерунки. Раптом спіймала себе на думці, що її хаотичні рухи склалися в листок дуба. Рука мимоволі смикнулася.

Юнак уловив цю зміну настрою й швидко перехопив ініціативу. Кілька легких поцілунків на тремтливій кінцівці й пронизливий погляд з-під густих насуплених брів:

- Найособливіша.

Макі поволі опустилася на ліжко й потягнула за собою хлопця. Їхні язики жадібно сплелися, немов це був останній ковток води. Коханець смикнув зубами за перлове плічко*. Очі екзархині розширилися від подиву. Виявляється, його можна було відстібнути, проте це ніяк не згладило враження ельдрійки. Зірвали маєчку… Ефектно.

Та що нижче спускалися гарячі поцілунки, то більше напружувалася Макрієна. Коли юнак торкнувся бантиків на стегнах, жінка різко перегородила шлях своїм коліном.

- Доведи, що ти найкращий, – прибирати ногу не квапилася. Зумієш задовольнити мене, не торкнувшись цього? – Макі окреслила довкола не то кайданку, не то залізний ремінець, що щільно оповивав її ногу трохи нижче інтимних місць.

Спочатку юнак дещо легковажно поставився до прохання екзархині, проте, коли остання «завіса» впала, в його очах лише на мить промайнуло здивування. Навіть шок, але зелені очі вмить приховали цю реакцію. Жінка відмітила про себе, що хлопчина володів неабияким самовладанням: якби не спостерігала за ним так пильно, то не розпізнала б і натяку на подив. Певне, працює він і не з такими клієнтами…

- А інакше, у нас із тобою будуть веееликі проблеми, – погляд спалахнув викликом.

Хлопчина не розчарував. Зручно влігшись на живіт, він пробігся пальцями від сідниць до колін, спритно оминаючи кайданки. А потім знову, вже монотонним рухом огладив внутрішню сторону стегна. По тілу Макі пробіглися мурашки. Вона важко ковтнула, намагаючись не видати хвилювання.

Там, куди не дотяглася навіть влада короля, цей малий нахаба витанцьовував своїм язиком.

Екзархиня доволі чутно застогнала, безпомічно хапаючи ротом повітря. О, Боги, як давно їй не було так добре… Жінка навіть не була певна, чи це можливо, але схоже «пояс» справді реагує лише на доторки до нього самого. Хотіла б вона пересвідчитися в цьому раніше.

Макрієна віддавалася моменту, якнайдалі відсовуючи від себе думки про долю цього юнака. А тим часом його язик продовжував звиватися, немов змія перед нападом. Хлопець здійнявся на коліна й закинув ноги екзархині собі на плечі.

- Що ти?!. – Макі занервувала, надто необережний рух. Та у відповідь отримала лише смішинку в чужому погляді.

- Не сумнівайтеся в мені, пані.

Язик окреслив небезпечне коло – до зіткнення з поясом лишалося кілька міліметрів. Ельдрійка вловила себе на думці, що насправді відчуття загрози розпалює її тільки сильніше.

- О-ох… Ах!.. – трималася з останніх сил, аби не стиснути ноги. Та це б означало кінець, і для неї, і для нього. Проте Макі на той світ не поспішала. Принаймні поки що. Тим паче коли на таке вона могла сподіватися лише в мріях.

Ельдрійка до болю в долонях зминала простирадла, відчайдушно втискалася колінами в плечі коханця, та зрештою, не втрималася. Відпустила.

По чолу стікала крапля поту.

Погляд екзархині потьмарився, однак не розум…

Важке збите дихання поступово вирівнювалося, перетворювалося на легенький подув весняного вітерця. Та Макі, на прикрість коханця, не планувала спинятися.

- Куди це ти зібрався? – у голосі чувся радше не подив… Влада. – Ночі в Дюбельск’є й без того доволі короткі, тож зостанься.

Екзархиня одним лише пальцем ноги штовхнула хлопчака назад на ліжко. Коли справа доходила до демонстрації сили, Безлика жниця була кращою в цьому.

- Гадаю, є в мене кілька достойних ідей, як тебе розважити… – жінка енергійно підскочила з ліжка й метнулася до масивного багряного балдахіна. – Та світанок уже не за горами, тож розпочнімо з найцікавішого! – Макрієна смикнула за золотавий тримач: у її руках цей шмат мотузки виглядав справді небезпечно, але до біса спокусливо.

Пальчиком поманила до себе.

За хвилину чутливу шию юнака стис зашморг. Інший кінець плетеного джгута був міцно закріплений на бильці ліжка. «Раб» стояв на колінах в очікуванні. Макі ближче підтягла крісло і всілася навпроти молодика, схрестивши ноги.

- На жаль, я не здатна відповісти на твої пестощі як слід, – ельдрійка нагнулася вперед і підперла кулаком підборіддя, часом нетерпляче помахуючи стопою. – Але ти можеш зробити це самостійно… Ні, я хочу, щоб ти зробив це сам.

Макрієна відкинулася на спинку крісла. Ноги її були все ще схрещені. Власні пальці обсмоктувала так жадібно, наче це була остання ложка улюбленого десерту. Врешті ковзнула ними вздовж шиї. Окреслила ореоли грудей. Шкіра там була світло-рожевою. Настовбурчені в прохолодній кімнаті смочки почервоніли від дещо агресивних, поспішних рухів екзархині. Брови Макрієни цинічно здійнялися догори, немов вимагали: «Ну?»

Заворожений цією жінкою, хлопець геть забув про її прохання. Не зводячи з ельдрійки очей, він гарячково вхопився за власну принаду. Макі тим часом спускалася нижче. Її пальчики поволі кружляли внизу живота. Витончені рухи жіночих рук різко погрубішали. Ще мить тому, це були доторки сніжинок, нині ж, немов обвалилися гострезні бурульки.

- Ммм…

Хлопчина навіть дещо зашарівся. Не те щоб він ніколи не бачив такого, навпаки, у його роботі це явище було настільки буденним, що аж часом блювати тягнуло від такої одноманітності. Але Макрієна – геть інша справа. Нага й простоволоса, на цьому пошарпаному тяжким досвідом кріслі, вона виглядала, як королева. Вона й була королевою. Нехай і неназваною. Це не могло не викликати щире захоплення, а разом із ним і нову хвилю збудження.

Та раптом тендітні пальчики ковзнули ще нижче. Жінка наважилася на більш рішучий крок.

- А хіба… Можна?.. – від подиву юнак геть забув про почуття такту.

- Мо-овчи, – глибоко вдихнула екзархиня. – Мені можна все.

Та очі ельдрійки округлилися, коли й так теплий метал під її пальцями почав грітися ще дужче.

Десь у закутках підсвідомості шкрябалася думка про те, аби негайно все це припинити... Але Макрієна вже давно втратила здоровий глузд, тож вирішила про наслідки подумати потім.

- Хлоопче, тобі пощастило стати свідком чогось такого, до чого навіть збоченець Діжезер не допетрав: а він же утримує таку силу силенних борделів!

Жінка сповзла на спину, закинувши обидві ноги за бильця крісла. Гнучкості екзархині могли позаздрити навіть найталановитіші акробатки.

Молодик злякано вирячився. Воно… Рухалося. Та жодному живому чоловікові таких трюків і близько не повторити. І панна Мальбурск’є справді мала рацію – таких шайтан-машин не виробляли навіть у Дюбельс’єтте – «столиці» технічного прогресу. Якщо Діжці вдасться десь роздобути схему цього… Цього! То дорогоцінним камінням він собі не тільки зуби вкриє…

Макрієна не стримувала себе: стогнала й сміялася водночас. Час від часу хитро зиркала на хлопця. Той був уже на межі: насуплені брови, погляд в одну точку. Погляд туди…

- О ні, о ні! Не так швидко… – Макі непевно звелася на ноги. – Я-я б хотіла… – вона ледь утримувала рівновагу. – Ммм… – думки плуталися, а тіло не слухалося. Тіло хотіло розслаблятися й купатися в пестощах: – Завершити д-дещо… Інакше! – знесилена екзархиня майже впала на коханця: ті кілька кроків далися їй надто важко.

- А-але ти… Ти не припиняй! – однією рукою Макрієна вп’ялася в його плече, іншою ж – міцно перехопила канат. Спритно закинувши ліву ногу на ліжко, екзархиня відкрила всю себе прямо перед вустами хлопця. Той, і миті не розмірковуючи, жадібно припав до її лона, стиснувши сідниці в дужій долоні, неначе ельдрійка, як та птаха, відразу ж відлетить у далекі краї, якщо не тримати її достатньо міцно.

Темп наростав, а з ним і мотузок на шиї хлопця затягувався все сильніше. Та коханець, немов зурочений, навіть не помічав цього, все сильніше розтираючи власну почервонілу плоть і впинаючись язиком в екзархиню.

У момент, коли вони обоє досягли піка, юнак безпомічно захарчав і обм’як. Макрієна гидливо відсунулася від нього.

- Таки забруднив мене, – скривилася вона. – Трясця, усе ж доведеться затриматися тут на зайві десять хвилин. Та за мить тон ельдрійки пом’якшав, із неприхованим жалем вона розглядала хлопця:

- Ти був дивовижним, – нахилившись над самим вухом… – Настільки незвичним, що… – прошепотіла трупові: – Я навіть наважилася розкрити тобі свій невеличкий секрет. Але ніхто… Ні перед ким я не буду так ганьбитися, окрім короля, – екзархиня здавалася справді обуреною, та за мить геть похнюпилася: – Ну й перед Ран’Шадом тепер теж.

Останнім місцем їх зустрічі був той клятий амфітеатр. Макрієна сподівалася прояснити все незабаром, але життя якось так завертілося. Ще й та дурнувата шафа… У пориві гніву ельдрійка зірвалася на пошуки наступного зі списку, щоб хоча б так угамувати своє неспокійне серце… Ну й злобу вимістити звісно ж. А тепер… Тепер вона не знала, де й коли шукати нової зустрічі з молодим екзархом. Та чи й слід? Він тепер офіційно заручений, а вона… Колишня співмешканка. Не більше. Насправді Макрієна нічого про нього не знала: поновлення захисту – тому доказ. Жінка трохи боялася того, з чим зіткнеться найближчим часом, але нестримна жага знати правду, хоча б неявно «зазирнути» під його маску, штовхала її вперед.

Макрієна, хутко змивши сліди бурхливої ночі, перевдяглася у своє звичне вбрання. Підхопила старий-добрий наплічник і закинула в нього зіжмакану білизну від Христафії – негоже подарунками розкидатися. Туди ж вирушила й невелика пляшечка, у котру екзархиня перелила вміст трунку «від похмілля» – нехай Сап’єнтій подивиться, що воно за жижа така, бо аж самій цікаво стало.

Наостанок озирнулася на закляклого в неприродній позі юнака. Місяць яскраво відбивався в його прекрасних світло-зелених очах.

- Я б хотіла принаймні виколупати твої чарівні оченята й забрати з собою, однак, на жаль, нікуди скласти, – Макрієна з прикрістю зітхнула, але навіть повік не прихилила покійнику.

На зворотному боці папірця, що раніше кріпився до подарунка, екзархиня нашкрябала кілька слів і, застрибнувши на підвіконня, розчинилася в диму нічного міста.

*спочатку я хотіла написати шмарклежуй, але знайшла ліпше – віскряк!

*мова йде про квілінг, але в цьому випадку з тканини

*плічко – те що й бретелька