Доба змін і надій

…

Кістяний сапсан, діставшись адресата, остаточно перетворився на колібрі-якобіна. Маленький темний птах невідривно слідував за оголеним Ґраєм, що саме біг палацом вигукуючи:

- Хвала королю – усе віддам за свого короля! – власне така щира вірність не могла бути не поміченою монархом. – Ой! – тільки й зміг видавити з себе Ґраєр, зіштовхнувшись із ним віч-на-віч.

- Вальдґастере, ціню твою відданість, але люд має лякати грізність короля, а не твій синюшний прутень. Одягнися й геть з-перед моїх очей. Бридота.

- Так, королю, – Ґрай подумки видихнув. На диво, легко відбувся.

- Стій.

- Так, королю.

- Повернися, – Ґраєру нічого не лишалося, окрім як знову блиснути своїми чеснотами перед королем. Не те щоб він так уже й сильно встидався, та… Різний поголос про короля ходив… Приміром, не тільки молодиці вдатні його звабити, а й…

- Ай-ай-ай! – потік темної енергії впивався в чутливе місце, немов сотні голок, обриваючи інший потік – недолугих думок.

- Хто? – біль наростав.

- Благаю… – Ґраєр прекрасно зрозумів питання, та на серці клубочилося неприємне відчуття, яке підказувало йому, що цього разу подругу краще не видавати.

- Ти, звісно, гультіпака, але самому клепки на такі пустощі не вистачило б. Хто? – ще мить зволікання, і Вальдґастер точно б втратив здатність до випорожнення.

- Ми побилися об заклад із Макрієною, – і відразу настало полегшення. Так, наче довго терпів, і врешті… Та ні, самовладання Ґраю таки вистачило, аби не надзюрити під себе зі страху. Перед екзархинею розкаювався та зарадити вже нічим не міг.

- То он, від якої роботи вона так утомлюється, що аж вихідний знадобився, – невдоволено скривився Кріґдан. – Вільний.

- Королю… – Ґраєр сподівався хоча б якось пом’якшити становище, та чоловік проігнорував його. Лише в плече штовхнув так, що й беркицьнути можна.

…

Повернувшись додому ген за північ, Макі добряче надривала живота від сміху. Та запис обірвався, щойно дійшло до найцікавішого – появи короля. Колібрі, наполоханий появою монарха, дременув якомога далі. Часом у птаха було розуму більше, аніж у його власниці.

- От халепа, а далі то що? Самий смак тільки почався… Ех, доведеться завтра слухати переповідку Ґраєра, але то вже не те… І як тепер заснути? – кожна її бентежна думка цієї ночі вертілася навколо Кріґдана.

…

Чорна сукня, рясно прикрашена мереживом, камінням та лискучими нитками. Знову пофарбоване волосся, стягнуте в тугий вузол на потилиці. Обличчя до половини вкривала маска, оздоблена коштовностями. Лише пухкі губи, обагрені кривавою помадою, та глибокі сіро-сині очі різко контрастували на «траурному» тлі.

У Макі не було часу перекинутися бодай слівцем із Ґраєм перед аудієнцією. Перешіптування перед такою кількістю пар очей та вух могло ненароком викрити невигідну правду – екзархиня не німа. Тож двоє друзів просто всілися поряд і мовчки спостерігали за всім.

Незворушною екзархиня лишалася й тоді, коли до Ран’Шада підвели черговий тимчасовий «ключ». Варто було бранцю сіпнути за маску екзарха, як він тут же спалахнув, немов сірник. Чоловіка відразу ув’язнили в куполі «Вічного буття». Поки в’язень не своїм голосом горланив без змоги до кінця згоріти живцем, маги знімали відбиток. Таким чином можна було ще кілька разів упевнитися в тому, що під маскою ховався справжній екзарх, а не підробка.

Однак не тільки спалені жертви були прикметною ознакою, а й знак, що спалахував на лобі в екзарха. Усі знали про ту загадкову мітку, але досі нікому й ніколи не вдавалося її розгледіти чи бодай якось запам’ятати.

Вважалося, що молодого екзарха з юнацтва прокляв хтось дуже могутній, тож різьблена чорна маска стала йому за справжнє обличчя. Доторкнутися, а тим паче зняти її, не було під силу жодному видатному магу на континенті, та й ризикувати теж, власне, ніхто особливого бажання не виявляв, бо ж лишень один необережний доторк миттєво перетворював на грудку попелу, то що говорити про спробу зірвати зловісну личину?

Та час плинний, і в одну жахливу мить усе може перевернутися догори дриґом…

До скронь вдарила гаряча кров, а до горла підступила гірка нудота. У вухах гуділо, серце калатало. Макі хотіла зірватися з місця й чимдуж побігти. Перевірити. Та всім своїм єством відчувала, як Кріґдан прип’яв її до крісла так, що й не поворухнутися взайве. Навіть коли не дивився, завжди бачив кожен її рух. Зрештою, вони були нерозривно пов’язані.

Той знак, такий, у дідька, впізнаваний, назавжди закарбувався в пам’яті екзархині. Нехай не зараз, але прийде час, коли вона все з’ясує… Подальші події для Макрієни були, як у тумані, допоки король нарешті не промовив те, заради чого влаштував увесь цей фарс.

- Екзарху Хіденте, – така рідкісна, щира й сяйлива посмішка короля обеззброювала всіх присутніх. Він витримав невеличку паузу, щоб увагу звернули навіть найпустоголовіші зіваки. – Сподіваюся, Ваш союз із панною Дюбельск’є посприяє процвітанню Крестовії, – гучним ехом відбилося від старезних палацових стін побажання, хоча й далеко не пустим був той зал аудієнції. Цього разу монарх мовив без зупинок, підкреслюючи той факт, що вже все вирішив: – Ці роки я дбав про Христафію, як про рідну сестру. Кращого чоловіка для цього скарбу годі й уявити, Ран’Шаде. Тож я ввіряю мою дівчинку тобі. Зроби мені таку ласку, – не прохання – ввічливий наказ.

А далі все, як у сповільненій зйомці. Від обурення обличчя Христафії поволі багровіло, а Ран’Шад неквапом опускався на одне коліно. Рухи були настільки дерев’яними, що, здавалося, екзарх таки не скориться волі короля. Хрипке «матиму за честь» видавив на силу.

Кріґдан не дивився на Макрієну, але те, як сіпався лівий кутик його вуст, було найкращим доказом того, що ця вистава саме для неї. Якби Макі попросили описати, що таке удар у спину, вона б умить згадала цю ситуацію. Тепер до памороків додався ще й рій невтішних думок. Половину життя жінка провела в обіймах короля, але так і не збагнула:

«Та що в тебе в голові, юродивцю?» – відповіддю на це запитання стали залізне кільце чоловічих рук на талії та завіса густої темряви перед очима.

- Трясця! – прошипів Ґраєр, так і не схопивши Макрієну за руку. Жінка враз розтанула в пітьмі з королем, а Вальдґастеру тільки й лишалося безпорадно глипати на Ран’Шада. Екзарх навіть не кивнув йому. Розколов чорну круглу капсулу в руці й теж зник у серпанку темряви.

…

Монарх завчасно попіклувався про те, аби всі гості були «при ділі». Тож за щедрими трунками та наїдками люду не було ніякого діла до зниклого короля, екзархині та новоспеченого нареченого-екзарха, натомість усі радо вітали доньку Діжезе́ра Дюбельск’є й самого повновидого екзарха зі вдалими новими заручинами.

І кожна усмішка – неприхована насмішка, і кожне побажання – завуальоване прокляття.

Діжка, так часом глузливо скорочували ім’я екзарха, бо той був ще тим товстобрюхом, лишень розпливався у ввічливій масній посмішці, виблискуючи своїми діамантовими зубами, та салютував кожному келихом білого ігристого. За коштовним зубоскальством ніхто й не помічав, як той (вочевидь, неймовірно дбайливий татусь) підхопив руку доні під лікоть щосили стискаючи.

- Батьку! – роздратовано шипіла Христафія, та Діжезе́р наче й не помічав доньчиних спроб привернути до себе увагу: все вітався та підіймав келихи з іншими гостями.

- Батьку! – дівчина була вельми впертою. І лише з третього…

- Батьку! – уже більше схожого на рик тигриці, аніж шипіння кішки, екзарх відповів Христафії.

- Доню, я все розумію, але не тут і не зараз, – звертався до доньки м’яко та водночас наполегливо.

- А коли?! – гучним викриком Христафія прикувала до себе з батьком кількадесят пар очей. Та майбутня екзархиня, попри свій норов, була дівчинкою кмітливою, тож, дзвінок розсміявшись, мовила:

- Ох, перепрошую, не могла стримати свого надмірного захоплення! – темно-сині очі кокетливо блиснули на публіку, батька ж обдарувала колючим невдоволеним поглядом.

- Заради тебе, – шепіт миловидої панянки обдавав морозом. – Натомість хочу почути твої пояснення. Негайно, бо інакше…

Діжезе́р лишень очі закотив:

- От… Уся в мене! – продовжуючи обмін люб’язностями, екзарх непомітно позадкував до виходу потягнувши за собою й доньку.

Двері гримнули так, що навіть стіни злегка задрижали. Христафія плюхнулася на рожевувате ліжко міцно обхопивши руками м’яку подушку.

Зовсім як маленька вередлива дівчинка, вона надула щічки й зле буркнула:

- Я не одружуся з екзархом Ран’Шадом! Ні, ні й ще раз, ні! – щоб додати ваги своєму протесту, Христафія пожбурила подушкою батьку прямо в обличчя. Той лишень цвікнув і гострим лискучим носаком черевика відкинув її геть.

- У тебе немає вибору. До того ж він непогана кандидатура…

- Та? А чим уже король невгодний, га? Це ж сам король, ба ні? Ти так просто це проковтнеш?! – кипіла дівчина.

- Христафіє, ти не в тому становищі, аби диктувати умови чи навіть просто перебирати. Кріґдан – не та людина, що буде робити щось, що йому не до вподоби, навіть якщо це зачіпає інтереси цілого королівства. Тоді, коли він тільки сходив на престол, заручини з тобою були вимушеним кроком для нього, але, гадаю, якби він міг, то залюбки б відкупився іншим чином. Я знав, що це хитка угода, однак сподівався, що Ви таки притретеся одне до одного, але, якщо ти навіть не спромоглася за два роки просто злягтися з ним перебуваючи під одним дахом… То, вважай, що з горщика вибігло, того вже не позбираєш,* – панянка від обурення лише повітря ротом хапала, а батько продовжував гнути своєї. – Не склалося – не біда, зрештою, король метикує добре… Просто так заручини не розірвав, натомість підібрав гідну партію. Молодого, амбітного, врівноваженого… Екзарха! Христафіє, він рівня тобі. І якщо вже сидить у своєму кріслі у двадцять один не за правом спадкування, то, певне, чогось вартує. Це буде гарний союз… – Діжезе́р вдоволено пошкріб бороду, рясно вкриту дещо посивілою щетиною.

- Не піду за нього! Нехай розриває заручини. Не здався мені той король, але й до іншого, по суті, незнайомця, ось так різко перескакувати не буду. Хіба ж я іграшка яка, аби мене так з рук до рук, кому більше приглянеться?! – Христафія наполягала на своєму.

- Розмінна монета, – холодно резюмував рідний батько.

Очі дівчини враз округлилися. Пухкі губи затремтіли.

- О-ось так… Ось так ти зі власною донькою? А батьківська любов, то значить усе байки?

- Зрозумій, я хочу тобі найкращого. Не ти перша й не ти остання в подібній ситуації. Така Ваша жіноча доля, просто змирися з цим. Он, хоча б з Макрієни приклад бери, та добре розуміє свої обов’язки.

- Ах… Макрієна… – по серцю боляче різонуло. Макрієна. Макрієна. Макрієна. І знову вона! Скрізь і всюди саме ця паскуда. – Чому… – тяжко прохрипіла Христафія. Підскочила з ліжка й заволала: – Чому?! Якщо вона така хороша й краще за мене знає, як бути цією розмінною монетою, то чому, чорт забирай, король вимінює мене, а не її? Що в ній такого особливого, чого не вистачає мені? У неї ж на обличчі майже місця живого немає, а голос… Та з такою вадою німою й то краще бути! Сіда та стара, геть не приваблива. Екзархиня? Так я ж теж майже… А що з того, що ельдрійка, якщо нема в неї тієї вроди вже давно! Я навіть не певна, чи здатна вона дати потомство, бо ж стільки років поряд із королем, а про нащадків – ні слуху ні духу… То чому?! Арррр, не розумію!.. – панянка схопилася за волосся, голова їй ішла обертом. Вона так ненавиділа це. Ненавиділа її. Та вдіяти з цим нічого не могла: навіть контакту уникнути, бо практично жили під одним дахом.

Макрієна воліла ночувати деінде (лісний будиночок, генделики, та навіть просто неба – усе краще, аніж резиденція Креск’є), аби якнайрідше з’являтися в палаці, та часом так легко це не вдавалося… Тож мусила. Це зі свого боку жахливо дратувало Христафію, бо бачити ту, що вважалася в рази кращою за неї, було неймовірно принизливо. Панянка намагалася зрозуміти, чим ця жінка ліпша, щоб і самій не пасти задніх, але… Це так і зосталося таємницею для дівчини. І от вона вже скоро буде вимушена покинути палац, водночас Макрієна лишиться там, на «своєму місці», «виконуючи свої обов’язки», а Христафія так і не отримає відповіді на своє одвічне питання «чому».

- Певне, що вона цінніша розмінна монета, – чоловік хижо зіщулив очі, розмірковуючи про щось своє, а на вустах з’явилася блудлива посмішка.

У Христі аж щока сіпнулася від такої відповіді. У цю мить їй хотілося кинутися на власного батька, бо ж він так і не пояснив, що такого особливого в тій Макрієні, натомість гидко всміхається.

- Не дивися так на мене, я і сам доста нічого не знаю. Лише те, що діло в них там мутне, і доволі багато років. Ще покійні король із королевою живі були. Не здивуюся, якщо вельмишановна екзархиня Мальбурск’є вже давно королева, просто неоголошена, щоб суспільство, а особливо верхівка, не сколихнулися, бо ж короні не наруч що тоді, що зараз офіційно приєднувати до себе екзархат. Ті діти росли втрьох, та, як сама бачиш, Макрієна завжди поряд із теперішнім королем Кріґданом, а не з небіжчиком королем Кіліаном. Тож, певне, усе було вирішено їх попередниками ще давно.

Тут Христафія й змовкла, адже ніколи щиро не цікавилася тим, як жила монарша сім’я раніше. Чула лишень, що в Кріґдана був старший брат. По віку як Макрієна, чи й доросліший трохи… Його правління застала, коли тільки-но досягла підліткового віку, але до палацу її батько тоді жодного разу так і не взяв за всі ті п’ять років, хоч як жалісно дівча не прохало. Постійно жахав тим, що, як уздріне король таку красуню, то відразу ж і замкне, а Христя більше ніколи світу сірого не побачить. Лише потім, коли донька стала трішки старшою, зізнався, що просто не хоче, щоб його донечка, майбутня вельмишановна екзархиня, водилася з тим бабієм, що не знехтував би жодною жінкою, яка має хоча б якісь ознаки статевої зрілості. Знала Христафія в загальних рисах і про повстання екзархату Мальбур’єтте, та й то: з переповідок інших та історичних довідників, бо сама в ті роки ще тільки на горщик ходити вчилася.

Дівчина намагалася пригадати хоч щось із того, що вона дізналася про життя залишків сімейства Креск’є за ці два роки, та на думку геть нічого не спадало. Нічого такого, що б вартувало уваги. Та що довше батько підлещувався до неї, то дивніші відгомони минулого пазурями продирали собі шлях у пам’яті дівчини. Навіть не чудернацькими, радше страшними були ті спогади…

- Доню, укотре для твого ж добра повторюю – ловити тобі тут більше нічого. А от із підтримкою такого молодого екзарха Ран’Шада, який, до речі, доволі сірий стосовно своїх політичних уподобань, ще мо й королевою станеш… Бач, як часто життя непередбачуваним боком до всіх повертається: зміна панівної гілки в Ґізунск’є на бічну, розірвання шлюбних домовленостей між Мальбурск’є та Шадвеск’є, а згодом і винищення всього роду Ша…

- Батьку, але він монстр! – увірвала його Христафія.

На це зауваження доньки Діжка лишень скептично пхекнув. Певне, гадав, що справа лише в зовнішності екзарха, точніше її відсутності. Сам натомість волів підходити до цього питання «душевно» й дещо по-філософськи:

- Ще невідомо, хто з цих двох легенів більше чудовисько.

- Але… – дівчина хотіла заперечити. І те, як сильно вона стискала свої маленькі кулачки, яскраво свідчило – сказати панянці справді було що. Та з уст зринуло покірне й тихе: – Добре, тату, я вчиню так, як ти бажаєш, – промовляючи ці слова тремтливим голосом, Христафія жодного разу не наважилася підняти погляд на батька. – А тепер, будь ласка, йди. Я хочу побути наодинці, – дівчина квапливо підпихала його до різьблених дверей.

Отримавши чітку ствердну відповідь від Христафії, екзарх розсудив для себе, що взайве напосідати на доньку не варто. Тож, на її прохання, мовчки вийшов.

Важкий ключ у замку пронизливо скрипнув.

На повстяних* ногах Христя ледь дочовпла до ліжка. Батько дуже любив доньку й завше потурав усім її забаганкам, та часом наполягав на чомусь непохитно. У такі моменти Христафія не могла відмовити йому, адже добре знала, що в підсумку все одно по її не буде, тож не вбачала ніякого сенсу сперечатися з ним і далі, особливо зараз, коли моторошний спогад таки продер собі шлях назовні.

…

Сьогодні нічим не відрізнялося від вчора чи будь-якого іншого дня, проведеного в майже порожньому палаці.

Христафія вкотре прогулювалася заплутаними коридорами: якось так химерно тутечки усе побудовано, що ніколи не вдається вийти туди, звідки прийшов… Дівчина й гадки не мала, як місцеві тут не плутаються і їм відразу вдається втрапити до потрібної кімнати! Однак, що не кажи, та панянці подобалося блукати неживим замком, у цьому було щось… Особливе.

Сьогодні стало останнім днем її безтурботних прогулянок палацом. Та виняткова атмосфера була раз і назавжди зруйнована, натомість у душі молодої дівчини посіялися страх і непереборна паніка.

Вона більше ніколи не зможе насолоджуватися самотністю в палаці, бо в спину завше дихатиме те сьогодні.

Христафія забрела в якесь нове крило:

- А планувала ж повертатися до своєї кімнати! – роздратовано проревла дівчина. Довкола, як на глум, ні людинки.

Тож неважко уявити подив панянки Дюбельск’є, коли та раптом уздріла екзарха Хідента.

Молода, бадьора та ще й знуджена нескінченними петляннями, вгледівши «легенду в масці», Христафія думала геть не про те, аби спитати дорогу:

«Прокляття на масці спрацьовує тільки тоді, коли хтось навмисне її торкається, а що як ненароком зірвати її?» – очі в дівчини загорілися вогнем авантюризму.

- Ах! – у ту ж мить Христя зашпорталася й простягла руку до маски екзарха, що саме йшов їй назустріч. Хідент зреагував блискавично, тоді як на дівчину в останній момент справжній заячий дух напав, тож вона вчепилася в… Чуба.

Нічого не сталося. Та Христафія сильно жалкувала про це. Краще б вона, немов сірник, спалахнула…

І без того величезні сині очі злякано округлилися. Дівчина рвучко відсмикнула тремтливу руку, однак екзарх обережно її перехопив. Болісно не стискав, проте тримав наполегливо.

- Сподіваюся, Ви не поранилися, – великим пальцем він поволі, час від часу натискаючи, гладив дівочу кисть. – Перепрошую, з мого боку це може здатися неґречно, однак поцілувати Вашу прекрасну ручку я не можу. Самі розумієте – прокляття нашкодить Вам навіть за такої дрібниці.

Христафія продовжувала нажахано вирячатися на чоловіка й не могла не те що кілька слів вимовити, а й просто повітря вдихнути. В очах замерехтіло. Чорна беземоційна маска немов усміхнулася до неї: кутики вуст зловісно розійшлися аж до вух, а рівні розрізи очей хижо викривилися. Дівчина стала білішою за пудру на власному туалетному столику.

Ран’Шад звівся на ноги й попрямував своєю дорогою не промовивши до нареченої короля більше ні слова.

Христафія лишилася наодинці зі своєю панічною атакою. Упавши додолу й уривчасто дихаючи, вона несамовито заплакала. Рука, якою вона вхопилася за екзарха і якої торкнувся він, так і лишилася лежати вздовж тіла розчепіреною. Маленькі бліді пальчики ледь помітно тремтіли.

…

- Але, тату, у нього роги! – хотіла вигукнути ледь не до смерті наполохана Христафія, та так і не змогла зізнатися в цьому жахітті навіть батьку. Здавалося б, нічого незвичайного, особливо якщо враховувати строкатість населення Крестовії, яке з кожним роком усе більше піддавалося впливу Гиді втрачаючи людську подобу, однак усе нутро панянки волало про те, що з цим персонажем ситуація далеко не така проста. І ця лиха кам’яна маска… Хіба вона здатна всміхатися? І якщо так, то чи маска це взагалі тоді?..

Діжезе́р, як людина поважного віку, частенько мав рацію, однак із дечим дівчина погодитися аж ніяк не могла.

Кріґдан хоча б ніколи не приховував своєї жорстокої вдачі та зневаги до всього світу, однак Хідент був геть іншим… Христафія хвилювалася, що за непроникною маскою ввічливості той ховає набагато брудніші секрети, яких вона так чи інак буде вимушена торкнутися, бо ж нині – благословенна королем і наново заручена. Тепер уже з екзархом.

Дівчина згорнулася калачиком, вчепившись лівицею в тремтливу розчепірену правицю.

І гірко заплакала.

*що з горщика вибігло, того вже не позбираєш – у певному сенсі український еквівалент «пиши – пропало»

*повстяний – негнучкий