Доба змін і надій

…

Рано-вранці та в піднесеному настрої екзарх Дюбельск’є мчав до Макрієни в покої. Однак самовдоволена посмішка швидко спала, щойно він побачив кислі обличчя слуг.

- Ну? Чого мовчите? Що там таке? – Діжка, що саме смикнув на себе з усієї сили двері, так і завмер з відламаною округлою ручкою в долоні. Якусь мить старигань просто кліпав очима, а потім раптом видав: – Еге… Так собі й візьму втямки, що невдячних гостей кататися на автівці не кликати!

- П-пане, тут записка!

- Ану, – Діжезер покрутив папірця навсібіч. З одного боку знайомий доньчин почерк, з іншого ж… Розібрати ті кривульки було майже неможливо, екзарх навіть попрохав принести йому окуляри. Сильно це ситуацію не поліпшило, та принаймні тепер можна було хоча б розрізнити деякі літери.

«جزيلًا …ку за… Дяку за тин… За гостинність… – друга частина була зрозумілішою. Та й сенс у неї вкладали доволі чіткий: – За відшкодуванням збитків можете звернутися до Його Величності».

- От сучка, – від Діжчиного скреготу надколовся навіть діамантовий зуб.

За покриттям ТАКОЇ шкоди до короля звісно ж ніхто не звернувся.

…

Макрієна не очікувала, що зрання в місті буде аж такий гамір. Більшість кудись квапилася, а хтось, навпаки, поволі прогулювався вуличками й пропонував на продаж квіти чи ще якусь дрібницю. З пекарень долинали звабливі пахощі: і солодкі, і м’ясні – в ельдрійки навіть у животі забурчало. Та відриватися не дуже хотілося, скоріше б покінчити з усім цим. На щастя, апетитні запахи не довго краяли серце екзархині. Скрізь до роботи вже лаштувалися працівники промисловості, а тому незабаром ціле місто вкрили випари та дим. У такій кіптяві про їжу вже й не думаєш, аби тільки дихнути хоча б разок на повну. Повітрям. Не пилом.

Як не старалася Макрієна пришвидшити пошуки, та все ж їй довелося пробиратися крізь «хащі» та багато розпитувати. Кріґданова поміч тут не дуже стала в пригоді. Хоча, якщо відверто, то без нього віднайти цих юродивців узагалі було б за межею будь-чиїх можливостей. Вглядаючись у слабкий димний слід, який і без того постійно то переривався, то навіть зникав, екзархиня мимоволі вловила себе на думці, що королю справді негоже ось так ганятися по всьому континенту в пошуках відмічених.

Перших Макі знайшла швидко. Буквально декілька днів, і список поповнився жирнючими галочками. «Та легко!» – так спочатку подумала панна Мальбурск'є. Однак щобільше цілей вона убивала, то довше доводилося їх відшукувати. На пошуки наступних уже йшло тижні два-три. А згодом, коли близько сотні зі списку було успішно вичищено, вистежувати лише одного доводилося по кілька місяців. І так день-два, три тижні й десятки місяців перетворилися в гонитву, довжиною в сім років…

Екзархиня не могла не тішитися, коли в списку лишалася всього лише жменька. Нині ж вона взагалі відчувала таке потужне піднесення, немов у неї виросли крила. Хоча, роги, певне, виростуть скоріше – ельдрійка ж.

Макі раптом стало цікаво, а скільки ж часу на це витратив сам король? Адже він віддав їй список, де з двадцяток жертв уже були відмічені хрестом смерті. Перші роки в Шадвеск'єтте екзархиня насправді майже не бачилася з Кріґданом. Згодом вона підозрювала, що така заклопотаність була пов'язана не лише з потребою налагодити життя в повсталому екзархаті, а й із клятим загадковим списком. Чому ж це так важливо для нього?..

Макрієна сподівалася, що колись таки отримає від короля відповідь. Можливо, якщо буде більше леститися... Чи, навпаки, сипатиме відбірними прокльонами?

Зрештою, того дня ельдрійка таки зайшла до пекарні. Найкращий спосіб позбутися безглуздих дум – добряче забити шлунок та залити мізки «горючим». Були ще варіанти, якими Дюбельс’єтте (а особливо Дюбельск’є) славилися чи не найбільше. Однак-однак… Фортуна – жінка примхлива, може й відвернутися від безсовісної розгнузданої екзархині.

Пила. Гуляла. Подорожувала. Словом, робила все можливе, аби відшукати сто сорок восьмого!

Разок трапилася справді цікава історія. Гучне «бі-біп» не на жарт налякало Макрієну. Звички «найманки» нікуди не діваються навіть у буденнощах: жінка інстинктивно відскочила вбік і відразу ж змішалася з натовпом… Зівак! Чомусь нікого, окрім неї, чудернацький звук не налякав, навпаки, усі споглядали це «щось» із таким щирим захопленням в очах.

Макі обернулася, щоб теж поглянути, і попередньо сильніше натягнула каптур на лоба. Виявляється, не дарма. Повз якраз проїхала «карета» без коней. У прочиненому віконці можна було добре розгледіти знуджене обличчя екзарха Дюбельск’є. Той саме курив якусь муравку й насолоджувався компанією кількох молодиць. І як це з нього пісок досі не сиплеться…

Екзархині раптом згадалося:

«Гм-м… Хіба це не той проєкт, котрий Діжка вже кілька років намагається підсунути королю, та все без успіху?» – як би хитрий старий вуж не звивався, а відповідь Кріґдана завжди була однакова: “Я не допущу цю брудноту до своєї столиці”.

Навіть союз із Христафією не повпливав на думку новоспеченого монарха. Молодий Креск’є не допускав технологічного втручання Діжки більше, аніж того вимагав базис комфортного життя. Це неймовірно дратувало Діжезера, адже лінійка нового транспорту, нехай навіть просто для розваги, могла добряче його збагатити. З Кіліаном із цього приводу домовитися було б значно простіше: розтрубити, як весело трахатися в новинці, покатати разок із повіями – і готово! Новий бізнес екзарха був би повсюди, а там, гляди, ще б на щось розкрутився й так поступово та ненав’язливо захопив би всю владу в Крестовії. Без кровопролиття. Лише завдяки своїй кмітливості та вигадливості.

Та це мале й противне – як той баран, уперте: «Не буду. Не хочу. Не дозволю!»

Ще й зо три десятки гаразд не прожив, а вже, як дід старий, бурчить: «Шкідливо. Небезпечно. І так добре».

- Тьху! – знов Діжка пригадав свої невдачі. Так гірко стало на душі, що грошики від нього ні за що ні про що вислизають. Сплюнув із віконця й чкурнув швидше. Тільки диму смердючого напустив. От і вся поява екзарха на публіці.

«Подумаєш, вибухнути може. Не з кожним же екземпляром таке! Коні теж подуріти можуть і на смерть затоптати. А що повітря трохи бруднить, то взагалі дрібниці. Сильніше, аніж Гидь, життя тут людям більше нічого не труїть», – увесь поглинутий власними думками Діжезер навіть не помітив Макрієну серед натовпу, а та все намагалася згадати:

- Як же воно… Ав… Біль… Точно, ця штука, певне, має завдавати болю! – у пам’яті ельдрійки виринув спомин про те, як боляче було падати з велосипеда, колінам так точно. Той теж мав великі колеса, а ще руль. І педалі доводилося крутити самостійно. А тут, мабуть, якісь педалі всередині. Макрієні цей винахід скидався на якусь переносну катівню. – І чому це Кріґдан відмовляється запровадити таке в столиці? Мала би бути ефективна штука! – щиро дивувалася екзархиня, так до пуття й не розібравшись, у чому все ж таки їхав старигань Дюбельск’є.

А тим часом Креск’єтте, власне, як і вся північ, і досі – оаза.

…

Знайшла.

Але насправді Макі й гадки не мала, де опинилася. Не очікувала, що пошуки приведуть її аж до кордону з Ґізунс’єтте. Та значно сильніше ельдрійку здивувала пустка довкола. Усі знали про «розкішні шляхи» між цими двома екзархатами. А тут – якісь незрозумілі уламки, випалена земля, де-не-де поодинока бур’янина й ані людинки. Жінці не сила була збагнути, як таке взагалі можливо. Та факт лишався фактом: зараз вона крокувала не по доглянутій бруківці, натомість зчісувала чоботи казна-чим.

Ось так наосліп рискаючи, то тут, то там, екзархиня мала необережність наступити на якийсь струхлявілий брухт. Почувся характерний тріск. Занадто гучний для цієї глухої місцини…

Мить!..

І від того, що колись, певне, було стіною, не лишилося й спомину. Макрієна не інакше, як дивом відскочила в потрібний бік, та навіть так, пекуча сфера трохи зачепила передпліччя. Наче й на Гидь субстанція схожа, але ж хіба має вона обпікати? Та, навпаки, – холодна й липка. Бридка.

Може б і спало ельдрійці на думку яке доладне припущення, та нині геть про інші пріоритети жінка мала подбати.

Макрієна вся напружилася: око навіть засіпалося. Це ЩОСЬ нарешті насмілилося вийти з тіні, однак така довгождана зустріч більше не бадьорила екзархиню. Не людина, й не звір. Серед скоцюрблених Гиддю жінка теж подібних не зустрічала. Одним словом – почвара, котрих світ ще не бачив.

Та геть не дужа комплекція в купі з гострезними й довжелезними кігтями лякала ельдрійку, а нескінченний потік пекучих руйнівних ударів без жодної віддачі для супротивника!

Панна Мальбурск’є знала лише одне створіння зі схожими вміннями, але це тільки сильніше заплутувало ситуацію.

Що ж до всіх інших, то Макрієна не пригадувала, аби хтось із її попередніх цілей мав хоча б дрібку такої сили. Звичайно, декотрі вирізнялися особливою хитрістю чи майстерністю у володінні зброєю або магією, проте здебільшого вбиті, допоки не станеш з ними на герць, майже нічим не відрізнялися від простолюду. Ну гаразд, дехто примудрився навіть статки дебелі нажити, але ж не таку силяку!

Екзархиня, попри своє «виняткове» походження, такою міццю похизуватися не могла: шквал малих атак нічого не дасть, усе одно, що горохом об стіну, а одна дужа… Занадто ризиково. Це мав би бути удар на повне ураження, проте, якщо ж Макрієна не влучить, чи сил виявиться недостатньо, відразу ж тут і згине.

Тож прославленій Безликій жниці більше нічого не лишалося, окрім як перескакувати й перекочуватися з місця на місце, немов королівським членом у дупу вжаленій.

Проте навіть таких маневрів на довго не стачить. Тіло втомлювалося, а хиб від того не меншало, навпаки, блідий тендітний «шовк» вкривали все нові опіки. Нехай і незначні.

Цього разу самовпевненість та надмірний поспіх зіграли з Макрієною злий жарт, де ставкою стало власне життя. Жінці раптом захотілося заскімлити, немов підбитому цуценяті, настільки близько вона відчувала подих смерті. Та вже лизала потилицю і вгризалася в спалену шкіру. Не те щоб ельдрійка боялася скорої кончини: у певному сенсі це також звільнення… Просто хотілося б якомога безболісніше, проте самого лише погляду на озвірілу почвару достатньо, аби зрозуміти, що навіть смерть у страшенних муках буде подарунком.

Дим та нині ще більші купи уламків дозволили Макрієні трохи перевести дух, причаїтися, та це не вирішувало її головної проблеми. Ельдрійка вже почала замислюватися про втечу, але що потім? Притягнути підмогу? Кого? У голові крутився образ лише однієї, настільки ж дужої особистості, якщо не сильнішої…

Але горда екзархиня відразу відкинула цю ідею. Не піде вона до нього кланятися й просити допомогти з його ж дорученням. Хтозна, може король насправді знав, що тут чигатиме на Макрієну, а тому тільки й чекає миті, коли та, переможена, приплазує до Його Величності за істинно гаспидською ласкою.

Проте без помочі Кріґдана все одно не обійшлося… Усе єство Макрієни було просякнуте, дихало ним, через нього й жило… І навіть зараз, саме абсурдні слова короля, як здавалося екзархині, кинуті на вітер, звучали в її голові:

«Навчися смоктати, і ввесь світ паде перед тобою на коліна».

Хворий. Закінчений. Виродок.

Котрий, як завше, мав рацію.

Макрієна все ж вирішила дати цій ідеї шанс. Глибоко вдихнувши й з думкою «або пан або пропав», жінка вискочила зі своєї схованки. Гаряча сфера, що стрімко наближалася до ельдрійки, мала перетворити останню в смаженину, та клубок руйнівної магії куди й подівся – навіть кінчика допитливого носа не торкнувся.

Створіння на хвильку завагалося, та зрештою продовжило атаки зі ще більшими силою та люттю. І жодне з ядер так і не досягло цілі. Жниця невпинно поглинала їх усі.

Удари все сповільнювалися, деякі вже навіть були в молоко. Коли ж магії для нападу геть не лишилося, супротивник вирішив наскочити на Макрієну з кулаками. Однак життя екзархиня висмоктувала ще вправніше…

Крок – і постать ніби поменшала, посвітлішала.

Ще крок – і загрозливі гострезні пазурі просто розтанули в повітрі.

Крок за кроком – почвара все швидше втрачала свої звірячі риси.

До омріяної гостровухої цілі лише з десяток кроків…

«Учися вчасно спинятися, а інакше одним махом проковтнеш найсмачніше й навіть насолодитися не встигнеш», – перелякана Макрієна схопилася за горло:

- А-ах… К-ха… – туманний потік, котрий струменів від створіння до неї, умить обірвався.

Жінка опустила округлені від жаху очі вниз. Прямо перед нею розпластався середніх літ чоловік, та нині він більше скидався на старця. Волосся геть посивіло, місцями посипалося. Від дужого звіра лишилися тільки кістки, обтягнуті людською чахлою плоттю.

Екзархиня відвернулася, вибльовуючи чорну густу жижу впереміж зі шмурдяком та скромним обідом.

Звісно, у цього прийомчика є свої переваги – можна встояти перед будь-ким, навіть якби сам Верховний Бог через тисячі років з могили постав. Та все ж… Гидь не лише дає, а й забирає: а тому, що більше труїш себе нею, то швидше наближаєш власний мученицький кінець.

Жниця знову обернулася на здобич. Дихає. Цього разу запримітила ще й напівпорожню очницю. Мабуть, якби спинилася бодай трохи пізніше, то допитувати вже не було б кого.

- Хоч і з тебе й майже вилетів дух, а все одно важкенький… – екзархиня ледве закинула бранця на коня (пощастило, що не втік), наспіх обмотала мотузками й рушила в лише їй відомому напрямку.

…

Ненав’язливий стук у двері. У відповідь глухе:

- Так.

- Господарю… – високий чоловік схилився в низькому поклоні. Важкий чорний каптур настільки добре приховував його обличчя, що навіть складно сказати, чи справді воно там було.

- Доповідай. Що такого могло статися, аби ти так легковажно припхався сюди? Без мого наказу, – голос був геть безбарвним: жодного натяку на роздратування.

- Вони шукають нас, а особливо Вас, Повелителю… Що звелите робити?

- І? Вони нишпорять уже довгий час. Зрештою ж, повинні колись-таки відшукати, ба ні? – чоловік відклав ручку з пергаментом та потягнувся до келиха. – Хто шукає, той знайде. То чому б мені їх не винагородити? – на чорному різьбленому обличчі зблиснула така ж чорна зловтішна усмішка.

- Я відчуваю приплив сил та… Страшенний біль, – тільки зараз хазяїн помітив, як непевно на своїх двох тримається його слуга. – Він мертвий.

- Ви були породжені для того, аби рано чи пізно вмерти.

Наймит смиренно кивнув та опустився на коліна. Голос його ледь тремтів – з грізного перетворився на якийсь… Жалісливий:

- Ми втратили прихильність Матері. Вона відвернулася від нас, дітей своїх…

- МАТІР, – гаркнув чоловік, – уже давно згинула, віддавши власне життя за вас. Те, що ви бачите – не вона, – а вслід крижане: – Геть!

На виході з кабінету слуга завагався.

- Щось іще? – чоловік за столом скептично вигнув брову. На «закам’янілому» обличчі це виглядало недолуго й моторошно водночас.

- Я відчуваю його скалічену пошматовану плоть. Зовсім близько. Та ЖІНКА йде сюди.

- Ну то влаштуймо нашій гості «незабутній» візит.

…

- Дякую, хлопці! Самотужки я чи й спустила б його тушу по таких крутих східцях, – жінка зле вищирилася, намагаючись здатися товариською. Сунула по копійчині не дурній обом парубкам у штани й плеснула по пружних сідницях.

- Розважайтеся, – в один голос відповіли ті й поквапилися зникнути.

А повеселитися Макрієна справді знала як.

Поки невідомий був непритомним, ельдрійка закувала його в ланцюги. Місцина виявилася дійсно добре укомплектованою: шукала бодай мідь, а знайшла справжнє золото!

Тут тобі й з десяток ланцюгів у різних кутках кімнати. Ще й міцні (начебто)… Що вже казати про купу інших предметів, котрі навіть для навченої життям екзархині були в новинку.

Однак на рівні зі захопленням, це не могло не викликати огиди. Часом вельможі жахливі збоченці. І Макрієна чаркується з декотрими на королівських урочистостях не підозрюючи цього. Певне, пройдисвіт король щось знає, якщо й рук ні з ким гаразд не тисне.

Жінка була на чужій території. Де тут шукати в’язницю? А от місць, де задоволення межувало зі стражданням (домів утіхи), у Дюбельс’єтте було на кожному розі вдосталь. Принаймні Макрієна могла сподіватися на кімнатку, де її не потурбують, хай би які несамовиті звуки звідти не долинали. Якщо пощастить, може й батіг чи ланцюг трапитися. Так тоді розмірковувала екзархиня, коли поверталася назад «межи люди»…

Зараз вона лишень спокійно очікувала, коли вистраждана ціль зі списку очухається. Навіть кави випити встигла. На жаль, напій принесла якась панянка. Макі ж була б не проти ще разок помилувати око тими парубками, що провели її сюди.

Жниця відчула кволе вовтузіння за спиною.

- Отямився? – Макрієна підійшла до чоловіка впритул і спритно висмикнула клинка з-за пояса.

Мить тиші. А потім просочена їдкою насмішкою відповідь:

- Очі тобі нащо, ельдрійко?

- Розмовляєш. Уже добре. Може ми ще й плідно поспілкуємося, як гадаєш? – чомусь Макрієна була в надзвичайно піднесеному настрої. «Може й тут у напої щось підливають?» – дивувалася вона. – Як тебе звати?

- У мене немає імені. Я просто слуга.

- Гмм… А от у деяких твоїх… Не знаю… Товаришів? – жінка не була певна, як слід називати інших зі списку. – Були. То як так сталося?

- І в них теж не було. Тільки дурість.

- Дурість? – а це вже цікавенько. Надто говіркий – підозріло. Та все ж…

- Так, дурість – вигадувати собі імена й жити звичне життя, яке їм насправді ніколи не належатиме. Марнування часу.

- Але чому у Вас немає імен? – навряд відповість добровільно, однак Макі вирішила, що й не випитуватиме: лезо краще приберегти для питань «по справі».

- Бо Матір не назвала.

Макрієна кілька митей просто глипала на дивного чолов’ягу, не в змозі збагнути, чи він пожартував.

- А-а батько? – тупе запитання, але якщо була матір, то може був і батько?

- Батька немає. Є господар.

- І хто ж твій господар?

Мовчання.

- Знаєш, я б могла розтягнути тебе на тій дошці, – Макі вказала у віддалений бік кімнати, – чи прокрутити на ось цьому колесі, – і поплескала по дерев’яному агрегату, під яким «спочивали» металеві вістряки. – Однак, мушу визнати, бійка з тобою мене справді виснажила, тож сьогодні давай хутко й по-простому.

Екзархиня натягла рукавичку з гострезними кігтями й загрозливо направила вказівний палець на перенісся. Поволі переводила пазур зі здорового ока на поранене.

- Ох, ну що вдієш, якщо сьогодні з мене прямо пашить великодушність! – ельдрійка міцно вп’ялася кігтями в око, поволі висмикуючи його з очниці. Полонений лишень зціпив зуби: спромігся навіть не застогнати.

- Ого, які ми витривалі! Ще й у такому стані… – не на жарт здивувалася екзархиня, навіть дещо розсердилася. – Ну, молодець-молодець. Заслуговуєш на невеличкий презент, – Макрієна проштовхнула видовбане око супротивнику в рот. Той без вагань проковтнув.

- Не переймаєшся, що я таким чином собі нове вирощу? – захихотів сто сорок восьмий.

Вираз обличчя Макі потемнішав. Дійсно, цей телепень був говіркий, але він чітко дав зрозуміти, що відповіді на важливі питання ельдрійці так просто не вибити.

Жінка тяжко зітхнула й смикнула в’язня за барки:

- Слухай-но сюди, – зле прошипіла вона прямісінько у зів’ялий лик. – Мені насрати, кому та з якою метою ти там прислуговуєш, твоє життя мене також не обходить, як і накази мого ж поневолювача. Але свою долю ти все ще можеш змінити. Якщо я штрикну тебе цим стилетом, то назад шляху вже не буде – ти сконаєш у неймовірно болісних муках. Я ж даю тобі шанс: розкажи мені, що це в тебе за мітка, і дмухай звідси в усі чотири боки – чіпати не буду.

Чоловік вибухнув новою хвилею сміху. Єдине око зверхньо зблиснуло:

- Хе, мені здається, я вдосталь цікавинок тобі переповів. Хочеш знати більше, запитай у мого господаря. Певен, якщо гааарно попросиш, – маслянистий тон змусив екзархиню ще сильніше набурмоситися: – він радо тобі все розповість.

- Ні… Так не піде, – Макі підірвалася на ноги й вискочила з кімнати, а вслід – лишень божевільний отруйний регіт.

Жінці потрібно було знайти когось… Якщо піддасться емоціям і вб’є зараз, то вже точно нічого не дізнається. Перевіряти здогадку не хотілося. Точніше не хотілося, аби побоювання справдилися. Та чи справді був сенс і далі годувати себе ілюзіями? Може гірка правда – краще?

Макрієна ще ні в чому не була впевнена, але зрадницькі сльози підступали до очей. Голова туманилася, а у вухах нестерпно гупало. Чому ж її так бентежив той, кого вона знала всього лише дрібку часу. Той, хто насправді нічого не обіцяв їй? Чому? Чому? Чому?

- Ге? – поволі опустив погляд дебелий пузань. Жінка від його «барабана» відскочила, немов м’ячик. – А ти ще хто? – той був п’яний, як чіп. Сильна рука болісно вп’ялася екзархині в передпліччя.

- П-пане… – Макі не відразу прийшла до тями: невирішене особисте надто сильно потьмарило їй розум. – Я-я знаю… Ви прийшли сюди за незабутнім задоволенням, – фу, гидко. Хоча ельдрійці насправді не було відомо, що за кімнати розташовані в підвальному приміщенні, але чомусь здавалося, що здогадується… Тож нема чого й розмірковувати про причини появи цього свина тут – і так усе зрозуміло.

- Ну? – скептично зіщулився чолов’яга.

- Я супроводжу Вас. Обіцяю, такого досвіду Ви ще не мали.

- Хо-хо, ласо щебечеш, пташечко. Та краще б менше патякала, й вела мене хутчіш, – гість підтягнув Макрієну до себе за талію і вже потягнувся до жінки губами. Однак екзархиня вчасно вихопила широкий кинджал і притулила його до вуст непроханого залицяльника, залишивши свій цілунок тільки на металі.

- О, ні. Не так швидко. Усі веселощі тільки попереду, – сизі очі хижо зблиснули, та цим і вабили.

- Ти ба яка… – ніби причарований, здоровань поплентався за жінкою в передчутті чогось феєричного. А Макі тільки того й треба. Пастка зімкнулася.

…

Чолов’яга, що ледве тримався на власних двох, тепер, без дбайливої руки екзархині у своїй широкій долоні, геть до стіни привалився.

- Ну-ну… Не так швидко: ще ж навіть незвіданий плід скуштувати не встигли! – спокусливий шепіт на вухо, але відчувалися й у тому голосі якісь нотки наказу. Щось підштовхувало знову звестися на ноги й попрямувати за бісовою ельдрійкою. Не дарма цей вухастий рід ототожнювали з чортами – манить, немов гаспидяка.

Макрієна з гостем спинилися за кілька кроків від полоненого.

- Ви колись завдавали болю? – почала здалеку.

- Пхе, – ото і вся відповідь.

- А болю, котрий би відразу знайшов відклик… – екзархиня кинула погляд униз і кивнула бровами. – Там?

- Ге-ге-ге, – «посварив» пальцем сердега. Його вдоволені очі звузилися до ледь помітних щілин.

Ельдрійка лиш поблажливо всміхнулася.

- Не вірите? Присягаюся, я свою справу добре знаю, – якийсь час Макрієна пропікала випиваку гострим поглядом з-під каптура, важкі тіні ховали непринадні шрами. Та втім поступилася: – Ну а як збрехала, – жінка недвояко покрутила ґудзика на мантії, – гадаю, про компенсацію домовимося.

На таку пропозицію чоловік ладен був пристати охочіше… Надто вже бажаною була «провідниця».

Немов під дією ницих чар, узяв з її рук ножа. Поволі й хилитаючись наблизився до закутого. Макрієна грубо смикнула сто сорок восьмого за лікоть, зручніше розвертаючи його руку:

- Сюди, – жадібно й у знемозі прохрипіла екзархиня.

На зап’ястку розповзався величезний чорний сигіл*. Від зловісного загадкового знаку неможливо було відірвати погляду. Зрештою чолов’яга встромив туди лезо.

Цього разу Макі спостерігала невідривно. Липка чо́рнява змішувалася з жовтогарячим вихором.

Воно.

Та краще було б не воно.

Жінка так зав’язла у своїх думках, що й не відразу звернула увагу на відчайдушні крики та дим у кімнаті, неначе щойно з бульбашки виринула.

Таки не збрехала: майже моментально після спалаху з’явилася реакція там – напудив.

Чоловік волав та метушився в спробах загасити на собі вогонь, проте все було марно.

Макрієна розуміла, що скоро сюди збіжиться вся варта, тож не гаяла часу й рубанула по передпліччю сокирою, котру завбачливо прихопила з собою в наплічнику. Виплеснула ввесь залишок води на руку сто сорок восьмого, аби трохи швидше вгамувати язики полум’я. Закинула відсічену кінцівку в неоковирний шкіряний мішок і дременула геть. Вихід звідси був лише один – угору по східцях.

Ще в дорозі почала вигукувати: «Пожежа! Рятуйте! Пожежа!»

Дія зілля майже зійшла нанівець, тож милий жіночий голосок стрімко грубішав. То й на краще – не відразу розпізнають.

Уже нагорі хтось норовився вхопити екзархиню, однак Макі рвучко відштовхнула нападника й помчала ще швидше.

На хвильку спинилася біля бару, витрусивши з рукава інкрустований дорогоцінним камінням годинник та кілька перснів, не нижчої вартості. Небіжчику вже не знадобляться, а от бордель хоча б зможе збитки за його дурість покрити.

Опинившись у відносній безпеці, ельдрійка спинилася, щоб перевести дух. Якусь мить вона стовбичила просто неба й час від часу кліпала очима. Жінку охопило спустошення. Її здогадки підтвердилися:

- Сигіл, оповитий полум’ям… – по тілу пробігли дрижаки. – Точнісінько такий, як і в нього.

У палац зі звісткою Макрієна не повернулася. Натомість за кілька днів екзархиня завітала до свого «надійного» союзника.

…

- Хто ти? – ззовні лишалася холодною, та зсередини розпирало справжнім вогнем. Макрієна кинула співрозмовнику під ноги відрубану руку з понівеченим знаком. А кортіло в обличчя.

- Екзарх Хідент Ран’Шад, – юнак присів навпочіпки, уважно розглядаючи презент від Макі.

- Ммм, якщо все так, як ти говориш, то мені вкрай складно встановити взаємозв’язок між чотирнадцятилітнім підлітком і появою сектантів, яких король вважає за смертельну загрозу. Людина, котра нічого не боїться, параноїть через таку дрібницю. Гадаєш, я така наївна? Запитаю ще раз, хто ти та всі ці, – жінка умовно махнула пальцями – «люди»? – людьми ЇХ охрестити справді було доволі важко.

- Про себе я вже сказав, а хто вони – і гадки не маю, – екзарх гидливо відштовхнув носаком відсічену руку, якомога далі від себе.

- Опиратимешся до останнього, значить? Добре, ти не залишив мені вибору, – Макі блискавкою метнулася до Ран’Шада з наміром зірвати з нього маску.

У душі жінка вся аж натягнулася, немов струна, що от-от лусне: так сильно вона жадала й водночас боялася цієї миті. Невже все справді мало відбутися ось так? Байдуже. Ураз вгамувала зрадливе тремтіння в закляклих пальцях. Нехай обгорить, та принаймні ельдрійка знову побачить цей знак – непідробний доказ.

Досі хотілося вірити, що спогади останніх місяців – усього лише страшне марення, тоді як перед нею насправді стояв її Ран’Шад. Той молодий, енергійний хлопчина, що заприсягнув разом із нею скинути з трону ненависну потвору.

Та тепер…

Макрієна нажахано звела свої сизі очі на ті дві маленькі порожнечі, майстерно прорубані в химерній личині.

Екзарх боляче стис її зап’ясток за дюйм від маски й зле прохрипів:

- Як для наложниці короля, ти забагато на себе береш… Люба, – здавалося, пусті очниці спалахнули пекельним вогнем, а наступної миті Макі огорнула пітьма. Отямилася вона тільки, коли…

…

І знову прогулянка по місцях «бойової слави»…

Нині мав бути день. Голова розколювалася, але звикнути до тьмяного освітлення в’язниці значно легше. Ельдрійка притулила маківку до прохолодної шершавої стіни. Хотілося просто посидіти й ні про що не думати. Бодай зараз.

Але не судилося.

Брязкіт ключів і важке шаркання десь удалині наближали невідворотне.

Макі неохоче розліпила повіки, коли вартові почали вовтузитися біля її камери. Знову заїдає.

Знову…

Тільки зараз жінка окинула приміщення поглядом як слід. З горла вирвався здавлений гіркий сміх.

Певне, так уже їй на віку написано. Але чому не тоді? Нащо мусила стерпіти всі ті муки, аби рештки життя, «милостиво» подарованого вдруге, провести в тій самій клітці?

Вартовим навіть не довелося тягнути Макрієну. Вона добре пам’ятала шлях звідси й «люб’язно» вела їх за собою. Її камера розташовувалася майже на поверхні, але вузький коридор зі спертим повітрям усе ще, як і в дитинстві, не мав кінця…

У якусь мить жінка, немов рефлекторно, спинилася, аби озирнутися. Батька позаду не було. Сьогодні на страту вона йшла сама.

…

У нутрощах закипала справжня лава. «Бісів зрадник Ран’Шад!.. Це все через нього?!» – як би сильно не ятрили душу ті спогади з в’язниці, там екзархиня Мальбурск’є хоча б трималася гідно.

Нині ж, коли жінку вивели назовні, очі враз засліпило безжальне обіднє сонце. У голові страшенно гуділо, а в роті пересохло. Лише зараз Макрієна відчула, наскільки слабка та вразлива. Наскільки з крові та плоті людина…

«Стежка ганьби», мабуть, була ще довшою за той клятий «коридор відчаю». Макі човпла й човпла. Куди й поділася та погорда. Вартові грубо підштовхували ельдрійку вперед.

Екзархиня на силу звела погляд.

Перед очима миготіли знайомі обличчя. Незворушна постать екзарха Хідента. Здавалося, чоловік дивиться на неї й крізь неї, наче Макрієни там уже нема. Наче її там ніколи й не було.

Потріскані вуста викривилися в насмішці: хай як зі шкіри не пнеться, однак з натовпом йому не змішатися. Хіба власноруч здере ту кляту маску разом із м’ясом. Та й тоді, буде все ще надто помітним.

У серці збурювалися вже знайомі дряпливі відчуття. Макі скосила погляд трохи вправо, аби більше не вглядатися в ту німу бездушну порожнечу… І вмить похолола.

Поряд із непривітною фігурою в чорному стояв дехто, випромінюючи тепло та, як завше, пустотливий настрій.

Ґраєр.

Чоловік ніби й не помічав, що його найліпшу подругу ведуть на страту, натомість активно жестикулював та захоплено переповідав щось її зраднику.

Макрієна відчувала, що прямо тут і задихнеться від болю. Настільки сильно стислася груднина.

Але чому дивуватися? Колись її зрадив рідний батько, одна кров… А ким для неї взагалі був Ґрай? Можливо, увесь цей час їхня дружба – лише витвір її хворої уяви? А насправді ж вона для нього, як Кріґдан для неї – тягар, від якого звільнить тільки смерть. І ліпше, аби це була не власна…

До речі, а як там сам король?

«Невже справді стратить?» – раптом промайнуло в думках екзархині.

Обличчя монарха нічого не виражало. Постава пряма. Підборіддя підняте догори. Але не занадто… Руки міцно зчеплені в замок за спиною. В очах – цілковита байдужість, немов його присутність тут – лишень безглузда формальність.

Більш незацікавленою була хіба що Христафія. Певне, навіть якщо з неба посиплеться розпечене каміння, вона все ще так само незворушно підпилюватиме свої червоні пазурі… Наречена короля розсілася на м’якому вишневому кріслі й не погребувала закинути бліді соковиті ніжки на місце монарха. Часом той дозволяв їй занадто багато. Це завжди неймовірно злило Макрієну, але яке пуття з того гніву, якщо перед кончиною навіть як слід не потягала ту малу за чуба?!.

Так дивно… Екзархиня роками мріяла про смерть, а коли коса кістлявої навсправжки нависла над лебединою шиєю жінки, вмирати різко перехотілося. Та це було неминуче.

Непрохані спогади далекого минулого безсоромно вдиралися і в без того розхитану свідомість. Щось занадто розчулилася, як для такої абсурдної та геть несвяткової події…

Заспівати б востаннє.

Макі вже давно втратила свій чарівний голос, однак передсмертні бажання частенько дуже дивні, чи не так?

З очей скотилася сльоза. Гамірний натовп затих, щойно до вух перших зівак долинув ніжний передзвін дзвіночків.

Байдужість короля змінилася подивом. Сіпнувся незворушний екзарх Хідент. Товариш, з якого немов полуда спала, помітив свою давню подругу знов.

Тільки ті, кому була відома справжня особистість Безликої жниці приголомшено глипали на Макі, інші ж були зачаровані піснею, допоки мелодія дзвіночків не стихла, поступившись гуркоту грому. Звідусіль залунали злякані зойки. Тепер усі дізналися, хто ховався за маскою найбільш кровожерливого створіння Крестовії…

Для екзархині Макрієни Мальбурск’є надії більше не було.

Увірвався спів. Змах сокири, і…

Сонце сьогодні так сильно сліпило.

*сигіл – символ або комбінація символів у магії. Сигіли використовували маги, алхіміки для виклику та керування надприродними силами (з вікі).

*я хотіла на письмі продемонструвати нечитабельність почерку екзархині, тому вписала арабське (جزيلًا) «дуже». Ніяким чином не дискредитую мову та її носіїв, просто ці позначки здалися найбільш релевантними на роль «карлючок» екзархині…