Доба змін і надій

Повітря було вологим, а земля сухою. Густий білий туман упереміш із чорним димом, що валував ледь не із кожної хати, розфарбовував ясне блакитне небо в похмурі сіруваті відтінки. Одним словом – зима. Точніше, її початок: для півночі Крестовії були характерні суворі зими та прохолодні літа, тоді як нині ледь зашерхли калюжі.

Мале багрянощоке дівчисько зодягнене в кілька кожухів, немов добрий качан капусти, намагалося ловити своїм маленьким язичком величезні чорні сніжинки, які більше скидалися на сажу, аніж на сніг.

- Доню, ти б не брала ту гидоту до рота… Знаю, що чарівною й загадковою та «мана небесна» виглядає, та ще отруїшся. А батькам твоїм нам що тоді казати? Які байки складати?

- Бабуню, Ви ще та казкарка, однозначно щось вигадаєте! – підморгнуло дівчисько. Попри чорний сніг, якого був повен рот, дрібненькі рівні зуби малечі лишалися все такими ж білосніжними.

- От лисиця: мале, а вже так слова сплітаєш! – очі старої жінки загадково блиснули. – Яким вітром тебе занесло на ці околиці. Точно ж не погожим…

- Ні… – дівчинка сором’язливо ковзала ногою по вкритій льодом калюжі. – Надворі бавилися… Хлопці моторніші, а я швидше стомилася, зіпріла. Служниця загнала перевдягатися, щоб бува яку заразу не вхопила. Ви ж знаєте, я частенько хворію. Поки перевдягали мене, хлопці вже кудись чкурнули. Падлюки, одну мене лишили. А що я? Пф… – дитя задрало свого маленького носика аж до неба. – Я і без них собі розваги знайду! – величезні сіро-блакитні намистинки жадібно впивалися в співрозмовницю, здавалося, дівча от-от межи очі вскочить.

Стара здогадалася й без слів, заради чого ця мала впертюха подолала такий довгий шлях:

- Казочку? – кутик уст поповз догори. Жінці було в радість, бо в самої тільки син та внуки. Гаразд ще в неї пуцьвірінок тільки один був, то вже хоч який, а от плодовита невістка на світ привела аж чотирьох – і жодної дівчинки! Спадкоємець – благословення, але коли вже кілька, а надто три й більше – не на користь то екзархату: не кожен годен з долею розмінної монети примиритися – на своїй землі владарювати хочеться, а не попихачем у жінчиній сім’ї, бо де це бачено, щоб перстень влади на тендітному жіночому пальчику виблискував? Та старій уже не було до того ніякого діла, вона нарешті могла насолодитися омріяним відпочинком, а зі справами державними нехай молодь розбирається. Вона ж краще з внуками, і своїми, і чужими, побавиться. Он, одній казочку розкаже.

- А Ви не дуже заклопотані? – дівча намагалося бути якомога чемнішим, та зрадливе тільце видавало її справжні думки: всю аж викручувало від нетерпіння.

- Для такої миленької дівчинки я завжди вільна, – посмішка стала ще ширшою. Жінка натужно всілася на лаву й поплескала по коліну. – Ходи-но сюди, розповім усе, чого твоя душа забажає, – мала вихорцем майнула до старенької і всілася поряд.

- А чому не на руки заскакуєш як зазвичай? – жінка здивовано схилила голову в бік.

- А я вже дуже доросла й заважка для Вас. Скоро дев’ять буде, – запишалося дівчатко.

- Ой, ну справді! Скоро заміж підеш і зморшками зі сивиною як я обростеш, – тепло, без злого помислу, захихотіла стара, та, часом, саме слова кинуті на вітер підхоплює дивна сила й мчить їх у далеке майбутнє… – То що, про кого хочеш послухати сьогодні?

- Про Богів.

- Гм? Навіть так?

- Боги ж існували насправді, та всі чомусь уникають розмов про них… Що такого поганого вони зробили, що всі раптом вирішили про них забути? Хіба Боги не добрі… Я геть заплуталася! Можливо… – дівчинка дещо зашарілася. – Ви так довго живите, – дівча було достатньо кмітливим, щоб не згадувати про старість, – а ще дуже мудра… Стільки легенд знаєте, то може й про Богів правду розкажете? – маленька з надією зазирала у вічі.

- Справжньої правди про Богів: звідки взялися, куди пішли – не знає ніхто, але дійшла до моїх старих допитливих вух одна приповідка про чорнокрового Бога…. Тож вмощуйся зручніше – розповідь буде довгою. Тільки ж ти як підмерзати почнеш, не мовчи! У дім підемо відігріватися.

- Обов’язково скажу, але надворі так хороше поки що… Зовсім у дім не хочеться! – а сама нишком ближче підсовується й дивується: – Чорнокровий? Це значить кров у нього чорна? – дівчинка уважно оглянула власну зашерхлу ранку на великому пальчику руки: теж чорна, але ж кров із неї цебеніла червона, нехай і темна.

- Та біс його зна, яка вона в нього була. За зраду своїх так прозвали, ачей і справді за кров нечисту. Гидку.

- Бабуню, а як же воно так сталося, щоб Бог – і гидкий?

- А ось так воно подеколи в житті й трапляється… Якщо аж настільки цікаво, то слухай від самого початку та пам’ятай, що свічку я там тоді не тримала, тож усе це може й побрехеньками виявитися, які наші пращури передають з уст в уста, опащекувати не соромлячись.

Раніше Крестовія була священною землею, віри не позбавленою. Попри місцеві негаразди все ж під захистом Пантеону ліпше жилося: не так Гидь докучала, було кому темним силам протистояти. А в Пантеоні тому, яких тільки Богів не було: одні радість несли, інші вістку жасну, але був там і Бог, від якого залежали мир та війна – сан Верховного Бога займав. Як там у тих Богів престолонаступництво відбувалося, тільки їм і відомо, але факт, що не вічні й вони були. Гидь не обирала, чиє життя вкоротити, скалічити чи забрати. Ось так на зміну одному Богу війни та миру, прийшов інший, чиє правління скінчилося тим, що ми маємо зараз.

- Тобто з’явилися екзархати?

Якраз Богам екзархати за свою появу й завдячують. Та роль їх була дещо інакшою. Несли вони волю Богів, були їх устами, чи, радше, посередниками в усьому, бо Боги за потреби могли й самі до простолюду спуститися, й роти в них, щоб за себе говорити, теж були. Та трагедія понад тисячолітньої давнини по своєму всіх розсудила. Тож на згарищі Божої управи екзархи взялися свій лад будувати, звідси й маємо королівство, де шість екзархів панує, а в сьомому екзархаті, у центрі хреста, король возсідає.

- Дзвіночку мій сизоокий, скажи, яким ти бачиш Верховного Бога, що має війни вести, аби мир на своїй землі зберегти? – стара звернулася до крихітної слухачки.

- Справедливим. А ще мужнім, хоробрим. Мабуть, суворим… Як мій тато або Ваш син. Але та грізність, з’явившись на полі битви, там і лишалася б, а вдома, з рідними, якщо вони в нього звісно ж були, лагідний та чуйний, хоча й може спохмурніти трохи чи прикрикнути, свою важку вдачу ледь стримуючи…

- Ага, – протягла жінка. – Ще може, що на думку спало?

- Хм… Ну якщо це Бог, котрий увесь світ рятує, то, певне, він ще й жертовний.

- Хе, жертовний… Далебі, це єдина риса, з якою ти вгадала.

Молодий Верховний Бог разюче відрізнявся від своїх попередників. Не було в ньому тієї суворості й грізності, що всі зазвичай приписують Богу, чий титул натяка на війну. Любив і цінував він усе живе понад життя своє. Нестримно впивався красою цього світу. Ніжним і тендітним був, немов квітка весняна. Геть не гожим на свою Божественну роль, та доля чи то злий рок за нього все вирішили.

Ох і до чого ж романтична ця історія! Звісно, багацько люду шепотілося, що насправді той молодик породи непевної був: сіменем зла зродився, справжня Гидь у божественній оболонці зростала, серце її та рушійная сила. Та все ж іншу версію заповзятіше переповідають. Була в новоспеченого Верховного Бога кохана, така ж вухаста, як і ти, – стара легенько почесала дівчинку за гостре вушко. Та дзвінко розсміялася й зашарілася. Вуха – найчутливіше місце ельдрійців. Кажуть, якщо відрізати гострі кінчики, нестерпний біль лишиться з власниками скалічених вух аж до скону. Інші ж переповідають, що ельдрійці – та ще нечисть: відрощують собі обрубані вуха, як ті нігті.

Темною дівою була його кохана. З чорною душею, серцем і думами. З Гиддю браталася, Гиді поклонялася. Вона зрадила його, а він заради неї зрадив увесь світ. Той, хто мав любити все живе, егоїстично захотів кохати лише когось одного. Той, хто мав обороняти все живе, егоїстично захистив її одну ціною всього живого. Так і згинув нещасний Гиддю захлинаючись. І потягнув за собою грішним нас усіх.

Пав Верховний Бог, а вцілілі Пантеонівці, як щури з корабля, порозбігалися світ за очі. Беззахисною лишилася Крестовія перед могутньою темною силою. Жижею проникала в жили, рухалася вверх до серця, осідала на всіх нутрощах, в’їдалася в очі, випікала шкіру до кісток. Та водночас давала й надприродну силу. Хтось вмирав у муках, а хтось виживав і ставав сильнішим, примножував свої статки, робив собі ім’я. Вважай, що ти, любонько, – серед сильних світу цього; панівна ланка «харчового ланцюжка».

- Але ж я така хвороблива…

- Проте жива й загалом людську подобу маєш. Це теж неабияке досягнення, – підморгнула жінка.

- Еге ж, от тільки з її становищем просто живою та красивою бути – замало, – з-за спини долинув хрипкий старечий голос. – Хоча… Нашій невісточці й того вистачило. Жінко, а ти знову дітям макітри соломою набиваєш? Начиталась тих своїх любовних книжок і мелеш тепер маячню всіляку. Ексекзархиня все ж таки: посрамилась би таких слів зі своїх уст. Ич, що надумала – гнилих Богів романтизувати. Та ті бусурмани й нігтя на моєму мізинці не варті, тьху, – чолов’яга був схожим на тополю: високий і стрункий, навіть дещо худорлявий. Мав засмаглу шкіру, пронизливі світло-сірі очі, зачісане назад сиве густе волосся й акуратно підстрижену борідку. Аристократичне обличчя ніяк не в’язалося з одягом дроворуба: напіврозхристана червона картата сорочка із засуканими до ліктів рукавами, потерті старі штани й важкі забрьохані чоботи.

- Ви тільки погляньте, який мачо від своїх нагальних справ відволікся ледачо, – пирхнула дружина. – Уже краще я книжки почитаю, аніж буду бігати, як в дупу вжалена, й сокирою навсібіч вимахувати. Від дурної енергії одні біди. Міг би й тепліше що вдягти, бо ж літнє сонечко ще не скоро пригріє.

- Та це ви – поросята паршиві – і в спеку зубами клацаєте. Ще перші морози не встигли вдарити як слід, а ви вже накуталися в кілька кожухів. Посміховиська, а не жителі півночі. Та й то, хіба ж це північ? Так собі… Північний захід. Он там, звідкіля мала, і влітку зимно буває. А щодо мене… – старигань перекинув інструмент до іншої руки прицілюючись. – Чим мені себе ще зайняти, як не сокирою махати? Пів життя мечем махав, то тепер, з кровиночкиного подаяння, тільки така залізяка й перепада мені до рук, - кидок, і сокира глибоко встрягла в дерево з тонким стовбуром. Дівчинка зачудовано ковзнула поглядом у бік деревини. – А ти, мале, казки слухай та на носі не зарубуй, бо без нього можеш лишитися з такою допитливістю. Нащо тобі ті вбогі створіння, що згинули ще за царя Опенька? Поперед себе дивися. Ти ж майбутня екзархиня, а значить і Богиня.

Дівчинка сторожко кивнула на знак згоди й миттю підскочила до сокири. Старий високо її запургелив, тож малечі лишалося лише безпорадно підстрибувати в спробах дістатися руків’я.

- Навчите? – очі її палали так, як тільки в дітей це буває: невимовним захватом.

Чоловік підійшов до деревини й висмикнув сокиру. Попри строгий лик, посмішка його була напрочуд теплою:

- Навчу, – вручив дівчинці «трофей». Та молода панянка була легше пір’їнки, тож знаряддя праці відразу ж схилило її аж до землі. Ця сцена розвеселила ексекзарха, тож, щиро й гучно розсміявшись, він присів поряд із дівчинкою й погладив її по голові. – Тільки ми тобі щось легше підберемо.

Дівчинці аж свербіло від нетерплячки: кортіло чимшвидше навчитися метати різні небезпечні штукенції прямісінько в ціль, та всі надії розтрощив хлопчачий м’який голос. Ну як… Зазвичай він був саме таким, але зараз аж вуха від писку позакладало, бо Шаді верещав, немов різаний.

«Макрієнооооо! Макі! Де ти?! Агов? Відгукнися, Мааа-кіііі!!!» – дівча невдоволено закотило очі. Ці відчайдушні вигуки свідчили лише про одне – облом.

- Ох, ну ти не хнюп носа, ще потренуємося. А поки біжи до свого каваліра, а то він і горлянку надірве, поки тебе знайде, – чоловік гукнув через плече. – Шадвене, годі тобі так лементувати! Я старий. І без того вже не дочуваю, а з тобою – так взагалі оглухну! Сюди йди! – а про себе цокнув язиком. – Горе-горе, ці пізні діти – така морока. Позаду розсміялася дружина:

- А ще нарікаєш, що тебе зарано скинули з рахунків, тоді як ти й з одним маленьким онуком ради собі не даси. А що робитимеш, як до правнуків доживеш?

Чоловік лиш роздратовано відмахнувся, а на галявину вже вибіг хлопчик років десяти. Смолянисте волосся з кількома посрібленими пасмами було зачесане на дідів манір. Хлопчик був зодягнений у хутряний візерунчастий дублет, приталені штанці й високі шкіряні чобітки на шнурівці. Плащ відстібав на ходу – вгрівся поки біг. На тлі чорного одягу яскраво вирізнялися світло-блакитні, майже прозорі, очі.

- Нарешті знайшов тебе! – хлопчик міцно стис тендітні дівочі руки. – Служниці сказали, що ти пішла нас шукати, але це було давно… Тож я перелякався, що з тобою щось трапилося. Знав би, що ти в безпеці й в тебе тут свої розваги, то не летів би так. Фу-ух… – Шаді важко хекав: побігати йому довелося справді чималенько, з огляду на те, що жодна зі служниць достеменно не пам’ятала, коли й у який бік попрямувала Макрієна. – Ну все, нагулялися. Ходім їсти, нас уже кликали.

- Ходімо, – Макі сильніше стиснула руку товариша, крадькома розглядаючи його. Блідість шкіри й уст, прозорість очей та пухнастість вій, рожевість щік – зима рясно розмалювала його, зробивши ще гарнішим. Хоч з лиця воду пий! І Макрієна пила б, та боязко було в цьому зізнатися навіть собі, а йому… І поготів! – тряхнула головою, немов це могло позбавити мар.

- Що таке? – Шаді обернувся до дівчини. – Голова болить? Захворіла? – хлопчик торкнувся долонею її чола. – Ой, рука ж холодна, – Макі ще не встигла переварити цей доторк, як за ним відчула інший, ніжніший. Тепер дівочого чола вже торкнулися вуста. І якщо до цього дівчинка відчувала себе пречудово, то тепер точно від маківки до п’ят кипіла. – Щось мені нічого не зрозуміло. Ай, гаразд. Удома розберемося, – фиркнув Шадвен і потягнув подругу щодуху геть. На прощання махнув: – Бабусю, дідусю, не сумуйте! – Макрієна теж по інерції кивнула, все ще не оговтавшись від того, що щойно сталося.

Про Богів вона вже більше не думала.