Хвилі Ітаки

Хай вітер солоний цілує тканину вітрил,

І небо з водою зливаються на горизонті.

Ми – діти каміння, гартовані в жарі світил,

Які щоніч тонуть у хвилях Евксинського понту.

Дивись же уважно – цей шлях перед нами прямий.

Пора відпливати. Змахни на прощання рукою.

Лиши свою тугу як дар для Гермесових змій

Або у душі нескінченно воюй із собою.

Не можна лишитись. Пливи, без зупину пливи.

Десь там догорає у попіл розтоптана Троя,

І спогад про дім твій, загублений серед трави,

Навиліт пронизує груди неначе стрілою.

Нема порятунку і більше не видно землі.

Розхристані спогади – мов корабельні канати,

І хвилі ричать – такі несподівано злі –

Про те, що їм всім не потрібно було помирати.

Якби ж повернутись, якби дар принести вітрам,

Щоб знов перенестись до теплого каменю дому!

На берег цей рідний, полишений злим ворогам,

Нас зрештою винесе човен неспішний Харона.