Небесний корабель
І батька не знала, та батько приходив у сни.
Як в море тікала, він каже: не йди проти вітру, на галс поверни.
Стояла на пірсі, вдихала весь бриз.
Та моря було вже їй мало.
Дивилась на зорі. І зорі падали вниз.
О де ж ти коріння! Де рідна земля!
Чому на планеті своїй я чужа!
Від краю до краю вже звідана вся.
Де все ж ту самотність шукати, щоб сісти одна.
Сама із собою влягти та й зітха,
Усюди ж бо втоптано слід чобота.
Кордонів для себе вже жодних нема.
Та батько ізнову приходив у сни.
Гойдав корабель як колиску, шепотіли у моря хвильки.
Що вітру довірся. Себе відпусти.
І вітер тебе віднесе до мети.
І ось вже дівча не дівча. Розвертає штурвал.
Хай шторм все гойдає, насуває знов вал.
І барк мов на крилах у море летить.
Ще мить — і на небо у синю блакить.
Летить вже за хмари той корабель.
У селах й містах не пиячать ужель.
Угору вказа дітлашня: "Летить журавель!"
І пісні старі всі забув менестрель.
Дорослі ж ні краплі у рот не беруть.
Допилися, куме, з гарячкою в море не йдуть.
І в світі тверезім настає усім рай.
На свято ще вип'єм. Лиш барк той із неба сяде нехай.
Випиває лиш в снах самотній моряк.
Що крізь зорі і далі прокладає свій шлях...
Щоб оцінити твір, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.