@2...

Червень 2015 року

Нова зустріч не змусила себе довго ждати. Через декілька днів, сповнених вагань та тремкого чекання, Аня нарешті зважилася відправитись до таємничої будови.

Усю дорогу її гризли сумніви божевільними кицьками на серці. Можливо, не йти в той покинутий будинок? Можливо, забути про нього, немов про полохливий сон, що розвіюється на світанні? Опріч того, кожен крок супроводжувався тривожним тужливим співом птахів. Мимохіть Аня пригадала, як вони з Денисом мило вели бесіду, ― і всі сумніви вмить відлетіли далеко-далеко, ніби їх і не було зовсім.

Аня зі здивуванням виявила, що будинок видозмінився: замість тьмяної коричневої фарби була нова, у проході зникло павутиння, а в каганцях запалилося світло. Не встигла дівчина вдосталь начудуватися раптовим метаморфозам, як за її спиною виринув Денис ― її серце шалено застукотіло, боляче вдаряючись в ребра.

― Привіт, ― як ні в чому не бувало привітався він. Навіть злегка посміхнувся.

― Здрастуй. ― Аня постаралася притаїти хвилювання за легкою посмішкою.

― Проходив повз, вирішив заскочити.

― Аналогічно, ― відповіла вона, заходячи в будинок. Мимовільно впіймала себе на думці, що в цьому домі відчувається дивна атмосфера. Тут надто затишно, чи що… Навіть у рідному будинку Аня так спокійно не почувалася.

Вона зручно вмістилася на те саме крісло, як і минулого разу, а Денис тим часом підійшов по-хазяйськи до тумбочки. Відтак став перебирати всілякі коробочки. Він пояснив, що після того як Аня пішла, знайшов тутечки ціле сховище смаколиків. І як там тільки черв’яки не завелися?

― До речі, тут ще є чай. Ти який будеш? ― зненацька запитав Денис.

― Зелений, і можна без цукру, ― ошелешилася Аня. Вона й не думала, що хлопці можуть бути настільки турботливими. Ні, це все їй сниться. В реальності так не буває.

Запанувала ефемерна тиша.

― Про що задумалася? ― поцікавився Денис, ставлячи срібну тацю з чаєм на стіл, а сам присів навпроти.

― Та так, ні про що… ― відмахнулася вона. Наступної миті взяла гарячу чашку холодними, як завжди, долонями й відсьорбнула маленькими ковточками напій. Приємне тепло умливіч розлилося по тілу, зігріваючи кожну клітинку. Смачний чай: до міри терпкий, до міри гіркий ― як Аня й любить.

Зненацька вона впіймала на собі пристальний погляд Дениса, немовби той намагався заглянути в саму її душу. Врешті-решт він озвався:

― Знаєш, ти дуже красива… ― Від цих слів у Ані виступили сироти на шкірі, обпікаючи. Звісно, їй було приємно, як і будь-якій іншій дівчині, почути комплімент. Але цієї миті вона почувалася так, ніби її з розгону запустили в крижану воду.

― Дякую… ― Вичавивши мляву подяку, Аня заховалася за чашкою.

Між тим цікавість в очах Дениса змінилася на сум. Він шпарко відставив чашку вбік, закинув ногу на ногу, а руки за голову. Загалом, постарався влаштуватися зручніше. Одначе вигляд він мав пригнічений ― немовби сотні чорнющих хмар зійшлися над ним і гадки не мали розвиднюватися.

― У тебе все добре?.. ― через довгу напружену павзу обережно запитала Аня.

― Як у людини, давно постраждалої на передовій, ― глухо захихотів він. Спливла коротка хвилина. Денис кахикнув, приховуючи збентеження, і стиха промовив: ― Мені сьогодні повідомили, що… мій друг помер. Війна звикла відбирати в мене близьких людей.

Напевно, кожному відоме те почуття, коли хтось повідомляє з болем у серці жахливу новину, а ти не знаєш, як розрадити, які слова підібрати… Аню з головою охопив стан ступору: руки тремтіли, пропав дар мови. А Денис все продовжував говорити про війну, про те, що обов’язково помститься, що це його борг.

― Ти це зараз серйозно?! ― не витримала Аня.

― Цілком. ― Його вилиці напружилися: либонь, він очікував будь-якої реакції від дівчини, але не такої.

― І який у цьому сенс? Ти візьмеш в руки зброю, вони візьмуть. І кожен вважатиме себе правим. І так без кінця…

― Аня, не може війна відпустити мене від себе, ― немов до маленької дитини звернувся Денис. ― Я вже там. І це мій борг.

― Тобі всього лишень п’ятнадцять… ― У німому відчаї Аня закрила обличчя долонями. Їй було невтямки, що може штовхати людей добровільно йти на «червону доріжку» з крові. Так ще й такого юного, нехай і побитого долею, хлопця. Її тіло почало бити тремтіння, немовби хтось по краплинці поливав холодною водою.

― Ти багато чого про мене не знаєш, Анют, ― сухо відізвався Денис. ― І краще тобі й не знати… ― Останню фразу він вимовив ледве чутно, що Аня загадалася над питанням, чи не здалося їй.

Хоч там що, у словах Дениса був резон. Вона ж і дійсно його аніскілечки не знає, не відає, що саме ним керує. І не їй вершити його долю.

Краще їм і не зустрічатися ніколи. Переймаючи біль однієї людини, робишся сильнішим, але й стократ вразливішим.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Єва Лук'янова
06.03.2024 13:01
До частини "@2..."
Прочитала другий міні розділ...🔥 Багато які моменти не пояснюються, як в звичайній книзі, наприклад, звідки там смаколики, як вони заварили чай, адже уявляла, що там зовсім немає ні газу ні світла, хто встиг зробити ремонт, як вони відчувають, коли приходити на зустріч одне до одного, щоб все так співпало...🤔 Ну і таємничість хлопця, його розповіді...відчувається таємниця, недосказанність, але в цьому і є сенс оповідання, все в символічних тонах для мене—все що там відбувається—і хочеться розмірковувати над коротенькими розмовами, їхнім сенсом...🔥😍Дуже цікаво, в якому руслі далі буде повертатися історія, з нетерпінням чекаю продовження )))😍❤️🥰
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше
  • Максиміліан Степовий
    05.03.2024 16:58
    До частини "@2..."
    Такі смішні були головні герої на початку! Самі довго чекали на зустріч, а вдають, що просто повз проходили, випадково до будиночка знову зазирнули саме в цей час))) Ця хатинка точно якась магічна, раз тут смаколики залишилися у такій кількості, ще й чай можна пити, в такому будинку мрії точно можна залишитися. Тут виходить дуже символічно, що обох героїв зсередини поглинає дещо темне і лише тут вони знаходять мир, спокій та можливість вилити свою душу у простій розмові. Розповідь Дена про смерть друга й війну, власний обов'язок була дуже сильна, вражаюча та болюча, стільки зламаних життів через такі конфлікти ... Аж у цю мить чомусь здалося, що Ден- це якийсь привид минулого, прив'язаний до цього місця незакінченими справами, бо буде багато інтриги в його словах))) Буду чекати з нетерпінням на продовження😉
  • Поскаржитися
  • Антинаціональний контент
  • Диверсійна діяльність
  • Спам
  • Іншомовний контент
  • Порнографія
  • Порушення авторського права
  • Інше