Четвертий.

Я завжди думав, що усі люди однакові. Щоразу переконуючись у зворотному, мені усе одно якимось чином вдавалось виправдовувати цю думку у себе в голові. Описати, одаче, поведінку власних персонажів вдавалось не завжди однаково добре. Цього разу, порівняно з усіма попередніми (навіть не надто вдалими), виходило вкрай погано. Усі слова видавались заяложеними, речення чужими, а описи - банальними, наче зірка на нічному небі. Я непокоївся, що можу не встигнути закінчити роботу вчасно. Погода за вікном мала ідентичний настрій, тож затягнуте сіре небо робило ситуацію ще більш драматичною та похмурою.

Шматки тексту, які насилу вибльовувала моя фантазія, були хворі, а сенс огидним слизом витікав з речень, залишаючи лише пусті, бліді літери. Я довго вдивлявся у екран компʼютера після кожного вичавленого речення, неначе намагаючись усвідомити написане. А потім вдарив грім. Допіру, моя ситуація видавалась вкрай розпачливою. У ту мить вона стала безнадійною. З початком зливи уся енергія у будинку раптово зникла.

Всередині мене все порівнялось температурою з замерзлими пальцями ніг. Я не памʼятав, чи зберіг зміни. Ймовірно, усі вимучені словосполучення вмерли.

Першим поривом було вибігти на вулицю та шукати якийсь компʼютерний клуб, якщо такі ще існують. Однак злива масштабу вселенського потопу та згадка про те, як сильно стронні чинники відволікають мене від роботи швидко звели цю ідею нанівець. Я трішки спробував попрацювати на смартфоні. Маленький екран був геть не зручний для роботи, а яскраві ярлики та постійні сповіщення з бажанням продати мені щось справді породжували наміри купити це щось.

Відкинувши миготливий прямокутник, я почав ходити туди-сюди у темряві, поринувши у задуму. Аж поки мене не осяяло розуміння. Я стану справжнім письменником. Таким, яким його зображують у численних книгах та фільмах. Окрилений власною ідеєю, я побіг до комори. Здається, у цьому році її ще не доводилось відчиняти. Це точно могло б пояснити підняті у повітря хмари пилу після того, як двері було зі скрипом розчахнуто. З верхньої полиці я дістав важенну реліквію — доісторичну друкарську машинку. Такі, либонь, зараз можна було зустріти лише за скляними стінами у якості музейного експонату. Отримав такий артефакт я дуже давно. Колись, один товариш вирішив, що буде дуже чудовою ідеєю подарувати починаючому письменнику, себто мені, друкарську машинку. Ідейно, це був чарівний презент, проте ніде, окрім тієї полиці у моїй коморі, він за усі попередні роки у моєму власництві не побував.

Машинка була набагато важчою, ніж я очікував. Заледве втримав всі букви від того, щоб розбігтись по темній підлозі. Ще одна хмара пилу осіла на мене зверху опісля того, як робочий інструмент справжнього письменника опинився у мене в руках. Припилючений, згорблений, у повній темряві, це вже я більше нагадував музейний артефакт.

Друкарська машинка приємно стукнула коли її врешті було поставлено на стіл. Для цього довелося змести з його поверхні увесь непотріб. Я не заморочувався, тож картонні коробки впереміш з пустими бляшанками з-під лимонаду та використаними чайними пакетиками тепер здіймались пірамідою Хеопса у проміжку між столом та ліжком. Одначе, отак запросто сісти та почати писати я не міг. Такий інструмент, як друкарська машинка вимагав від тебе набагато більше, ніж просто бажання. В першу чергу потрібно було прилаштувати чорнильну стрічку. Завбачливий друг, неначе передбачаючи ситуацію, тоді ж таки, на день народження, подарував мені один комплект. Для того щоб її відшукати, довелось влаштувати справжні розкопки у квартирі. Кілька годин по тому, заморений та щасливий, я повернувся з копалень до столу, тримаючи у руках видобутий скарб.

Іншим аспектом було те, що тепер мої слова не зберігались на хмарному сховищі. Добре, що порившись під ліжком, мені пощастило знайти кілька білосніжних листків. Нарешті, після справді виснажливого дня, можна було приступати до справи.

Натяків на те, що світло раптом повернеться не було, дощ так само монотонно періщив по скляних шибках. Останні промені сонця зникли. Здавалося, що світу за межами не те що квартири, а й кількох кроків, не існує. З темряви довелось виходити по-творчому. Я увімкнув ліхтарик на телефоні та завдяки скотчу вдало прилаштував ґаджет так, щоб світло падало прямо на клавіші друкарської машинки. Повозившись з встановленням чорнильної стрічки, я нарешті всівся за стіл, готовий творити. Пучки пальців приємно лягли на штанги з літерами зверху. У голові я одразу ж розважливо зауважив, що тепер точно знаю вагу кожного слова.

Через мить, з характерним звуком стукоту друкарської машинки, на білосніжному папері зʼявилась перша літера.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.