Шостий.

Спершу воно ховалось десь у коридорній темряві. Тихенько, непомітно. Допоки дощ вперто тарабанив у шибки, воно заповзло у кімнату та принишкло десь у просторі під ліжком. Затаївшись, воно шепотіло до мене. Своїм приємним звабливим голосочком. А я слухав усе що воно каже. Слухав та уважно нотував. Сторінка за сторінкою, неначе павутиння у недосяжному кутку квартири, на листках паперу поволі формувалась історія. Спершу геть незрозуміла, уривчаста, де кожен новий розділ здавався геть неповʼязаний з попереднім, вона потрохи набирала форми, збираючись у якусь цільну пряжу. Потрібно бути обачним. На таких стадіях будь-який поворот не туди, зазирання не за ті двері або ж вульгарне тупцювання на місці можуть недбалим подихом зруйнувати усі липкі ниточки суцільного візерунку.

Воно підібралось настільки близько, що коли нарешті повернулось світло, то я уже чув шепіт у себе біля вуха. Я не перестав використовувати друкарську машинку після появи електрики, ба, більше, навіть не озирався. Боявся сполохати. Поки що мені вдавалось писати бездоганно, не викидаючи жодного зіпсованого листка. Кожне підібране слово здавалось якнайвлучнішим, а кожне речення — з вчасно поставленою крапкою. В очікуванні шедевру, я радісно пітнів, через що пальці стали вологі та слизькі. Було лячно потрапити непотрібній літері.

Воно почуло мої страхи та взяло мої руки в свої. Тепер моя роль була не більша, ніж роль ляльки на мотузках. Одначе я був не проти. Слідкувати за процесом того, як нові слова все виринали й виринали на папері було вкрай захопливо. Сюжет все більше вкривався бульбашками, злегка посвистував та шипів. Ще трохи і він закипить. Я обережно відставив черговий списаний листок та втупився у порожнечу.

Вільного паперу не залишилось. Воно сполохано забігало по кімнаті та сховалось десь між сторінок недочитаного журналу, який незграбним одороблом лежав посеред незастеленого ліжка. Неначе ошпарений, я піднявся з-за столу. Боявся, що воно більше ніколи не вилізе зі свого сховку.

Миттю одягнувшись у що попало, я вибіг на вулицю. Вона зустріла мене яскравим сонцем, яке все ж вирішило визирнути після нещадної бурі, яка, здається, вирувала цілу вічність. Так само вирішили повилазити зі своїх домівок дощові черви та люди. Намагаючись не наступити на одних та не дивитись у очі інших, я худко рухався, шукаючи чисті аркуші. Зрештою, мені вдалось знайти потрібне місце. Коли стосик білих прямокутників зрештою опинився у руках, я кинувся бігти, залишивши явно забагато купʼюр на прилавку. Легені, які довгий період часу сповідували філософію тотального лежання, швидко запротестували. Мені, утім, було ніколи, тому я вперто продовжував просуватись поміж життя у твердому, рідкому та газоподібному станах, допоки знову не опинився у власній квартирі.

Квартира нітрохи не змінилась з мого останнього візиту. Все ще уривчасто дихаючи я добрався до столу, вставив новий листок у друкарську та опустив шоковане фізичним навантаженням тіло у крісло. Найгіршого не сталось.

Воно дочекалось мене у коробці з-під піци. Вилізло та схопило за руки, як тільки я перевів дух.

І тоді, нарешті досягнувши температури у сто градусів цельсію, сюжет закипів.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.