Безумець і його проблеми. Том 1

Чорно-сірий дим здіймався в захмарене небо. Велике полум'я проривалося крізь дах будівлі міського архіву. Поки стіни облазили, всі меблі приватної камери вже догоріли та перетворились на купку попелу. Хтось підлив туди дуже калорійну рідину, щоб спровокувати таку потужну пожежу.

Толанд стояв на парковці, зі сторони палаючої стіни та дивився як потенційні докази зникали прямо на очах. Пожежна служба щойно приїхала і ще не встигла згасити вогонь. Стійкий запах мазуту товкся в носа. Скоріше за все, саме ним там було все облито. Навколо у паніці метушились люди.

- Ми не встигли, - сказав Толанд. - Нас випередили.

- Що ж, - схрестив руки Торфій, він стояв поруч, - значить, ми встали на правильний слід.

Толанд відвернувся від вогню.

- Яка різниця? Наша єдина зачіпка знищена.

- Не правда. Ти ж також чуєш цей запах?

- Не думаю, що від цього багато користі. Я розумію, про що ти. В Кордоні отримати навіть каністру мазуту - це велика проблема. Все суворо відслідковується. Але ти ж розумієш, якщо ці сволоти знають про наші пошуки, то це вже ставить їх на крок вперед.

Торфій сунув руку в кишеню службової куртки та витяг пачку цигарок. Взявшись за одну, він наблизився до вогню та прикурив прямо від палаючого вікна. Жар одразу налип на обличчі. Ледве не згоріла триденна щетина. Але Торфію було байдуже, йому лиш хотілось, щоб його сигарета пошвидше загорілась.

- Гей, відійдіть подалі! - наказав пожежник. - Там дуже небезпечно. Ми зараз будемо заливати піною.

Офіцер стягнув язиком палаючу сигарету до краю губ та відповів:

- Все, я закінчив. Можете продовжувати. Пробачте.

Потім він повернувся до свого напарника та звернувся вже до нього:

- Толанде, це добре, якщо ті зарази знають про нас. Будуть боятись. Будуть менше шкоди робити. Поки що я бачу одні плюси. А мазут треба перевірити.

- Може Нолган когось попередив про наш приїзд сюди?

- Сумніваюсь. Його тримають майже в повній ізоляції. Не настільки він і впливовий, щоб керувати хоч кимось із-за ґратів.

Товста сіро-салатова струя піни полетіла у вікно, ще одна - із дрона, що тримав шланг в повітрі. Він заливав вогонь через дах. В'язка піщаниста речовина стрімко обліплювала стіни та підлогу, гасячи полум'я. Мов якесь пюре вона сповзала вниз. Густа, із важким запахом заліза.

- Хрін з ним, - махнув рукою Толанд. - Давай закінчимо із розпитуванням та переведемо дух, бо в мене вже зіпсований настрій після таких приколів.

- Я пропоную забігти в он ту забігайлівку, що через дорогу. Там продають якісь "чебуреки", ніколи їх не куштував.

Допит пройшов безрезультатно. Робітники архіву нікого не бачили, про саму камеру ніхто нічого не запитував, з моменту останнього приходу Ренгарда. Кілька охоронців тільки чули якісь дивні звуки із заднього входу хвилин сорок тому, прямо перед пожежею. Але вони подумали, що то якась поломка у вентиляційній шахті, тому проігнорували це.

Видно було, що працював професіонал. Пробрався тихо, не залишив ні відбитків, ні плям, ні залишків. Враховуючи, що цей район міста доволі людний, так непомітно тут пересуватись із каністрою мазуту - це щось із категорії майже магічних трюків.

Закінчивши розмовляти із робітниками архіву, офіцери пішли до того самого кафе, що розташувалось неподалік. Мимо проїхало кілька дизельмашин поліції - два коронери і з десяток форсерів. Із різних кутків вулиці поступово стікалось все більше прохожих - зацікавлені спостерігачі. Архів не підпалювали вже десятки років і все це виглядало дуже неприродньо.

Зробивши замовлення, Торфій і Толанд сіли за невеличкий стіл один навпроти одного. Обом подали по два чебурека. Для Сорон-Селена це вважалось інопланетною кухнею. Готували їх тут виключно іноземці.

- Пахне м'ясом, - сказав Торфій. - Але... якимось дивним.

- Кажуть, акулятина.

- Що? Фу! Я думав, тут щось толкове.

Толанд розрізав ножем тісто та заглянув всередину - рум'яніло.

- А чим тобі не подобається? Морепродукти.

- Ти в курсі, що в м'ясі акул міститься сечовина? Це огидно.

- Правда?

Толанд нагнувся над тарілкою та занюхав.

- Не знаю. - сказав він. - Вроді... нормальний запах.

- А на смак?

Зуби обережно вчепились в чебурек та відірвали шматочок. Акулятина почала пережовуватись в роті, мішалась зі слиною. Потім ковток.

- Ну таке... - зморщився Толанд. - Не дуже.

- Я ж казав. Мене цією бадягою годували в полоні. Спочатку воно просто не дуже, а потім взагалі перетворюється на помийки. Так що я не можу навіть дивитись на цю шнягу.

Торфій відклав тарілку в сторону та склав руки на стіл. Зіпсувався весь настрій.

- Ну добре. Я тоді сам все подужаю. Я не прискіпливий. До речі, - Толанд підняв очі на співрозмовника, відриваючи виделкою шматочок їжі, - твій полон досі для мене загадка. Ти мені розповідав все, крім того, як вижив.

- Нічого там розповідати.

- Боляче згадувати?

- Ні, просто люди зліплені із дивної глини. Одні розвалюються від легких дотиків, а інших хрін уб'єш навіть впритул. Я чудом виявився із другої категорії. І не розумію, чому так.

Доїдаючи свою порцію, Толанд підняв брови. Це порівняння здалось йому дивним.

- Ага, зроблю вигляд, що зрозумів.

Наступні кілька годин вони більше не повертались до цієї теми. Продовжили займатись розслідуванням. Заглянули ще в пару місць, потім заповнили рапорти та повернулись в службову квартиру.

Торфій взяв собі пляшечку пива на вечір. Тоді йому й захотілось повернутись до цієї теми. Він вперся ліктями в підвіконня, та дивлячись на вогні нічного міста, заговорив:

- В тебе було таке, коли наставляють ствол... то ти подумки прощаєшся із життям? Наче відміняєш всі свої заслуги, які накопичував довгі роки?

- Це ми знову говоримо про твій полон? - тихо промовив Толанд, голос товариша розбудив його, коли він вже ледве не задрімав.

- Ага.

- Ну як тобі сказати? Якщо я зв'язаний або прикутий до батареї, то можливо й прощаюсь, просто... напевно без слів. Почуттями. Але якщо я вільний, то точно ні. Я знаю, що зламаю будь кого. Ну... або хоча б ухильнусь від удару.

Толанд пригубив пляшку - гіркувате. Під очами зібрались чорні мішки від втоми.

- Прагматично. А я прощаюсь завжди. Навіть коли це не треба робити. Коли ті сволоти мене зв'язали, я одразу отримав кулю в спину. Навіть не знав, що вони збирались стріляти. Це... було якось так підло. Для мене, прощання - це важливий момент, це моє право на примирення. А вони наплювали і на це.

- Люди по той бік барикад ніколи не рахуються із твоїми правилами. Це нормально. Ми робимо так само.

Торфій зробив останній ковток та поклав пусту пляшку на підлогу. Вночі в небі, окрім інших зірок, було яскраво видно сяйво сотень астерокарет, що довгими шеренгами пересувались з планети на планету.

- І я вважаю, що вони тоді правильно зробили, - додав Торфій. - Вони поставили мене на місце і показали мені, хто я є. Я тоді багато чого про себе зрозумів.

Повіки Толанда все сильніше тиснули на очі.

- Ага... це добре.

Торфій поглянув на нього. Той починав сопіти під носа. Його ліва рука сповзла із дивану та осіла на потертий килим, який вони приволокли сюди разом два дні тому.

- Спи, друже, спи, - тихо сказав Торфій.

***

Краплі дзвінко падали на підлогу. В сирому підвалі було холодно. Крізь щілини в стінах та стелі прослизав мороз. На столі стояли дві лампи та освітлювали квадратний пристрій із довгою антеною. Це був односторонній радіоприймач. В квартирі сусіднього будинку залишили маячок із мікрофоном, від якого йшов сигнал у цю кімнату. Це було прослуховування.

Андріан і Хемо сиділи поруч та старались зосередитись на словах, що доносились із динаміку. Важко було вичленити мову із купи шуму. Стіни будівлі були армовані важкими металами, що ускладнювало проходження сигналу. Це були перемовини місцевого комісара із якоюсь жінкою. Схоже, вона була представницею комунальних структур.

- Ні, - сказала жінка, - ми не можемо дозволити розмістити пропускний пост біля в'їзду в південний район. Потік робочих в індустріальну зону буде настільки сповільнений, що це може призвести до колапсу.

- Я вже сказав, - почувся голос комісара, - в вашому районі серйозні проблеми із вивозом контрабанди. Через нього йде шосе на астеропорт.

- Так поставте пост на виїзді до шосе.

- Це неможливо. Ми вже робили звернення до мерії. Омбудсмени Лівої Руки ні за що не дозволять нам обмежувати такі широкі дорожні артерії.

- Тоді вигадайте щось інше, - продовжувала наполягати вона. - У вас в штаті більше чотирьох тисяч чоловік. Ви розумієте мене чи ні? Якщо ті фабрики встануть, це зачепить і вас.

Далі пішло щось нерозбірливе. Голоси змішались із нав'язливими поміхами. Звук сильно зламався. Хемо постукав папкою по корпусі приймача.

-... пост буде стояти в будь-якому разі, - пробився голос комісара. - Все вже було вирішено. Я не розумію, про що ми говоримо? Я не збираюсь вас переконувати.

- Це велика помилка. Ви ще запам'ятаєте мої слова.

Почулись кроки. Потім удар дверей. Гучний. Жінка розсерджено покинула кабінет.

Хемо відхилився назад у кріслі та склав руки за голову. Рука Адріана потягнулася до приймача та вимкнула звук. Шум затих. Його замістило густе шипіння протягу. Разом вони дивились на вимкнений пристрій та міркували про почуте.

- Це не робота, а лайно, - сказав Хемо.

- Ні, все нормально. - запевнив його Адріан.

- Копи ускладнюють пересування у місті. Це проблема. Ти ж в курсі, що мої люди залежні від контрабанди із порту?

- Ти не зрозумів, друже. Схоже, у нас з'явився союзник.

Хемо роздратовано покрутив головою. Потім вдягнув окуляри та почав жадібно перебирати в руках документи на цю жінку. Вони вже не перший день за нею слідкували, але до цього моменту виключно в інформативних цілях.

- Не думаю, що вона настільки прихильна до секундантів, - сказав Хемо, розглядаючи її фото.

- А це не важливо... Ми можемо називатись ким завгодно. Головне висловити свою прихильність.

- Цей план не спрацює. В моєму досьє на неї так і записано:"Коза любить слідувати правилам, завжди чемна, десять років тому погодилась здати під слідство свого сина через сумнівний зв'язок із міськими бандами". Ти чуєш це, Адріане? Їй байдуже на сина, головне нагодувати свого внутрішнього бюрократичного монстра.

- Ти не знаєш, шо в них було в сім'ї.

- Сина було виправдано. Це була просто параноя. От і все. Вона схиблена.

Адріан кивнув, не поспішаючи встав із крісла та вдягнув капелюха. Поправив пальто. Засидівся, спина ледве розігнулась.

- І це добре, - сказав він. - Схиблені люди не керують собою. Ми можемо вільно направити її туди, куди нам потрібно.

Зібравши обладнання, чоловіки повісили масивний сталевий замок на двері та спішно покинули будівлю. Ніщо не повинно було вказувати на їх присутність. Повертались на "базу" роздільно, кожен своїм маршрутом. За ними ніхто не слідкував, але обережність була дуже важливою. Хоча б формально, щоб не втрачати пильність.

Спеціально для Адріана, Хемо виділив спеціальний кабінет в окремій кімнаті гуртожитку. Там він міг в спокої та тиші займатись аналізом документів та відпочинком. Все ж житло самого Хемо Баторії щоденно повнилось шумом від п'яних гулянок. Це одночасно і привертало увагу і було ефективним маскуванням. Ніхто не запідозрював цього розбещеного гуляку в тому, що він працює із секундантами.

Андріан скинув пальто та присів на дерев'яне ліжко. Старий матрац вже був сильно пресований, втоптаний і зовсім втратив власну м'якість та форму. Надпивши із фляги, Адріан стягнув зі столу печатну машинку та почав вводити повідомлення для Короли, потрібно було відправити послання прихованим каналом.

Пальці хутко набирали текст:"Все не так погано, як мені задалось на перший погляд. Так, прямої підтримки наших можна поки що не чекати, але я вже бачу, де можна дістати ресурсів. Зараз на нашому боці вже готовий працювати Контрабандний Синдикат. Хоч це і бандити, але в них є доступ до астеропорту та вантажних перевезень. Поки що нам доведеться скористатись їх підтримкою".

Адріан відвів очі від клавіатури. Не впевнений, чи треба було повідомляти про наступне. Сумнівався. Зробивши ще один глибокий ковток, він продовжив набирати далі:"Я не знаю, наскільки це може бути корисним, але тут з'явилась одна жіночка. Натала Хорхан. Так, нічого особливо серйозного, звичайна чиновниця середньої ланки. Але, якщо нам вдасться перевести її на свій бік, це може дати нам доступ до мерії. Хоча б у майбутньому. Я поки не готовий робити такі серйозні висновки. Треба її глибше прощупати. Думаю, ти б підтримала таку тактику".

В очах почало пливти. Багато випив за день. Періодично поболювала печінка. Запущений алкоголізм давав про себе знати. Адріан схилився зліва за край стола, підсунув ближче до себе відро та проблювався. Потім ще раз. Спазми тиснули на живіт наче стягували його мотузкою.

Адріан почав глибоко дихати. Підняв голову. Стало легче, але не сильно. Потрібно було завершити повідомлення. Через силу, він опустився до клавіатури та набрав останні слова:"Сумую за тобою. Сподіваюсь, скоро побачимось".