Частина 2

Такої негоди я ще не бачила. Вітер шаленів, створюючи справжні вихори снігу, що кружляли та пригинали дерева до землі. За сніжною завісою хуртовини майже нічого не було видно. Люди приречено брели вулицями. Вони змійкою йшли один за одним протоптаними слідами, крокуючи крок до кроку. А ті, хто вирішив обігнати того, хто йде попереду, відразу ж по коліно провалювалися в сніг.

На дорозі, нерухомо, стояли обліплені снігом трамваї та автобуси. Біля тротуару стояли кимось кинуті автомобілі, вже добряче присипані снігом. А деякі ще не втрачали надію доїхати, тому авто стояли у довгій пробці, яка практично не просувалася вперед. Місто перетворилося на один великий автомобільний затор. А снігопад лише посилював свої сили.

Поривчастий вітер кинув у обличчя колючий, як голки, сніг, а морозне повітря обпалювало ніздрі. Я натягла шапку на вуха і підняла шарф до самого носа, та пішла до людей, що йшли, протоптаною стежкою, один за одним.

Насилу переставляючи ноги, вузькою стежкою, повільно рушила вздовж вулиці до будинку. Вже хвилин за двадцять я зрозуміла, що дорога буде важкою. Але вибору нема. Автівки пересувалися повільніше за людей, а сніг і не думав закінчуватися.

Пройшовши ще декілька кварталів, я дуже сильно втомилася. Зрозуміла, що моя спортивна підготовка дуже слабка, і пообіцявши собі як тільки погода стане кращою, записатися до фітнес=клубу, попрямувала далі.

Я мешкала в іншому районі міста, який був дуже далеко від центр і знаходився майже на околиці, тому чим ближче я підходила до будинку, тим складніше було пересуватися. Протоптаної стежки не було, були лише поодинокі сліди, при цьому сніг вже був вище коліна. Але зупинятися не можна, бо я почала мерзнути.

Коли я підходила до свого району, то зраділа, що я все ж таки змогла дістатися. У гарну погоду я б була вдома вже через десять хвилин, а зараз, у кращому випадку, за пів години може й доповзу. Але все одно мене це вже тішило, і я вже передчувала аромат чаю з малиновим варенням та вихідні, які проведу у ліжку з книжкою.

Сніг все ще не припинявся. Людей майже не було. То тут, то там виднілися силуети самотніх мандрівників, які добиралися додому. Несподівано я на щось наступила. Нога підвернулась, і я впала в замет. Застогнавши від болю, я спробувала встати, але не змогла наступити. Біль, нестерпний біль пронизав ногу, і я знову плюхнулася на сніг.

“Це все… — промайнуло у мене в голові. — Додому тепер мені ніколи не дійти!"

Від розпачу я хотіла вже розплакатися, але почула, як зовсім поруч грюкнули двері, однієї з припаркованих біля узбіччя, машини. Я так сильно втомилася і мені було так боляче, що я навіть не змогла підвестися і подивитися хто йде. Але вже за секунду наді мною навис силует, підсвічений лише далеким ліхтарем. Особи не було видно, тільки куртка з капюшоном.

— Гей, з тобою все гаразд? — почула я злегка хриплуватий голос. — Щось з ногою?

— Напевно підвернула, і тепер не можу встати. — відповіла я і не впізнала свій голос, він теж був хрипкий. Напевно все ж таки застудилася.

Намагаючись підвестися, знову відчула біль і ледве стримала крик і сльози.

— Не хвилюйся, я допоможу. Зараз зателефоную у швидку! — сказав він, дістаючи з кишені телефон.

— Дякую. — незважаючи на біль, я раділа.

Невже скоро я буду дома, в теплі. Я навіть подумала, що треба було раніше підвернути ногу та викликати собі швидку. Але, почувши розмову, зрозуміла, що це б не допомогло.

— Я поговорив з оператором. — зітхнув хлопець, засовуючи телефон назад у кишеню. — Він сказав, що через негоду швидка "можливо" приїде лише протягом години.

— Ой лишенько. За годину я перетворюсь на бурульку. — майже рюмсаючи, відповіла я.

— Не бійся все буде добре. Я з тобою! — сказав він підбадьорливо. — Як тебе звати?

— Амалія.

— Приємно познайомитись, Амалія. А я Олександр, але можеш називати мене просто Алекс. — представився парубок.

— Мені теж приємно познайомитись, Алекс. І що тепер робити?

— Я, звичайно, можу віднести тебе у машину, але там вже прохолодно, а ти поки йшла, напевно зовсім змерзла. Та й ногу тобі треба подивитися і хоча б намазати маззю. Машина орендована, тому не знаю що там в аптечці є. Проживаю далеко, тому і залишився сидіти в машині.

— А мій будинок зовсім поряд, приблизно пів години йти по заметах.

— То це круто! Я можу допомогти дійти до дому. Якщо ти не проти, звичайно.

— Я була б тобі дуже вдячна. Але я не можу на ногу встати, як я піду?

— Ну ... — протягнув хлопець дивлячись на мене зверху вниз. — Щось придумаємо. Ти поки що лежи, а я піду речі візьму, аптечку, та авто закрию.

— Лежи! — хмикнула я. — Ніби я можу встати й піти.

— Пробач! Просто так ляпнув. — почувся короткий смішок. — Я швидко.

Лежати, до речі, було зручно. М'яка снігова перина заколисувала, втомлене тіло розслабилося і відпочивало. Через те, що лежала в поглибленні, вітер не дмухав в обличчя, і я милувалася як під світлом ліхтарів кружляв сніг. Снігопад потроху стихав, але сніжинки були великі та падали цілими пластівцями до землі. Це було казково.

Від цього чарівного виду мене відволікло ляскання дверей автомобіля, та звук увімкнення сигналізації. Отже, доведеться вставати з цього зимового ложа і знову йти.

Прислухаючись до кроків, що наближаються. Я відчула, як мене почав пробирати озноб.

Ох, якби не цей хлопець, я б так і замерзла в кучугурі, спостерігаючи за сніжинками.

— Ну що ж, Амалія, йдемо додому.

Це прозвучало так незвично, що я на мить завмерла. Не те щоб я не приводила додому хлопців, але тільки знайомих. Мати на заробітках в іншій країні. Наразі живу сама. Хоча ні, не зовсім сама, з котом. За нього не хвилювалася. Він полюбляє поспати, а їжа та вода завжди були із запасом. Але якби я тут замерзла… Так, а ну геть погані думки.

— Амалія! — знову покликав Алекс.

— Так, звісно, йдемо. Але як?

— Спершу я тебе підніму.

Я нічого не встигла відповісти, як він підійшов та підняв мене на руки.

— Та ти як пір'їнка! Була б легша дорога, я доніс би тебе на руках до самого будинку. А ось такою дорогою небезпечно йти, аби разом не впасти.

Він зробив ще кілька кроків і поставив мене обережно біля ліхтарного стовпа.

— Ну як? Стояти на здоровій нозі можеш?

— Можу.

— Чудово. А на другу можеш наступити хоч трохи?

Я міцніше обняла стовп і обережно поставила ногу на сніг. Перевіряючи свої відчуття. Було боляче, але лише коли намагалася на неї наступити.

— Ай! — зашипіла я, як тільки спробувала перенести всю вагу на постраждалу кінцівку. — Ні. Не виходить.

Щиколотка нила, і ступити на травмовану ногу я не могла. Я опустила очі додолу і майже застогнала в голос.

Алекс поспішив підхопити мене під руку, та обійняв за талію, щоб підтримати.

— Так сильно болить? — співчутливо спитав хлопець.

Я лише кивнула.

— Це не дуже добре.

— То як я піду? — намагаючись не розплакатися, спитала я.

— Думаю... найкраще буде, якщо я тебе понесу на спині. — спокійно відповів він.

Я здивовано глянула на нього і похитала головою.

— Ні, ні! Нізащо! Тут такі кучугури, що самому йти важко, а ще й мене тягти? Та і я далеко не сорок кілограмів важу.

— Не хвилюйся. — хмикнув він. — Я і важче ношу носив.

Я оцінюючи подивилася на нього. Він вищий за мене на голову, ширший у плечах, але я не думала, що він настільки сильний. Куртка з капюшоном і шарф, що закриває майже все обличчя, не дало мені можливості розгледіти його обличчя.

— Та не хвилюйся ти так. Якщо нічого не вийде, то спробуємо ще щось. Але повір, я зможу нести тебе на спині. Головне, щоб ти трималася якомога міцніше.

Довелося погодитись. Сніг стихав, мороз міцнів. Потрібно мерщій у тепло, та й вибору іншого нема.

Алекс повернувся до мене спиною і присів. Я охопила його шию. Він підняв мене, ніби я справді нічого не важила.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.