Частина 3

Дорога до будинку була дуже важка. Тут були приватні будинки, тому стежок майже не було. Холодний вітер пробирав до кісток. Проте, він же, трохи змів сніг із дороги під паркани та будинки. Я "їхала" мовчки, тільки іноді казала, куди повертати. Алекс ніс мене на спині з такою легкістю, що навіть дихав рівно, ніби просто прогулювався. Мені було важко повірити в це, тому через якийсь час, я попросила зробити невеликий відпочинок. Сказавши, що руки втомились триматися. Почасти це була правда, але я потерпіла б ще, а ось дати відпочинок Алексу захотілося.

Він обережно поставив мене, і я сперлася на огорожу, стоячи на одній нозі.

— За тим крайнім будинком починаються багатоповерхівки. Третій під'їзд наш. — сказала і не повірила, що додому зовсім близенько.

— Чудово. Зовсім небагато залишилося. — сказав він, вдивляючись у потрібному напрямку.

Я не хотіла його й далі напружувати, тому подумала, може нога пройшла і далі дошкуляю сама. Непомітно від Алекса, зробила спробу, та наступила на хвору ногу. Біль пронизав всю кінцівку, і я тихенько застогнала. Хлопець все ж таки помітив мою спробу.

— Ох, Амалія, якби не кучугури, я б тебе доніс на руках. А так потерпи ще трохи, зараз відпочинеш і підемо далі.

— Я хотіла сама спробувати йти, щоб тебе не турбувати, але не виходить.

— Ти мені не в тягар. Я захоплююсь альпінізмом, тягну рюкзак з вагою понад тридцять кілограмів у гору, тому не хвилюйся за мене.

— Та ти що! Я теж мріяла в гори сходити. Але то навчання, то робота. Може як закінчу університет, буде час. А де ти був?

— Побував багато де, але підкорив тільки Говерлу та Кіліманджаро.

— Ого! Круто!

Хлопець кивнув, потер руки та подихав на них, щоб зігріти. Тільки зараз я побачила, що він не має рукавичок.

— Чому ти без рукавичок?

— З приміщення до машини, з машини до приміщення, вони мені не потрібні були.

Я подивилася на свої рукавиці, потім на руки хлопця.

— Вони для мене замалі. — сказав він, посміхаючись.

— Тоді пішли скоріше додому. Я вже відпочила, та і йти мало залишилося.

Він кивнув головою і трохи присів переді мною. Я знову залізла до нього на спину, міцно обхопила його руками, та притулилася до його плеча.

Прислухаючись до його обережних кроків по хрусткому снігу, та спокійному подиху, подумала, що цей хлопець мені життя врятував. За той час, що ми йшли, не зустріли жодної людини. Було вже десь опівночі, напевно вже всі сиділи по домівках. Все, чого я хотіла в цю хвилину, якнайшвидше опинитися у своєму теплому ліжку, випити чай з малиновим варенням і забутися сном.

Коли ми підійшли до багатоповерхівок, то побачили, що ні в кого немає світла у вікнах. Мабуть, і тут обрив лінії трапився.

— Ось ми й прийшли. — сказала я, коли ми зупинилися біля мого будинку.

У під'їзді сидів консьєрж. Це був старий, геть посивілий чоловік років шістдесяти, але ще досить міцний на вигляд і кремезної статури. На столі стояв ліхтар, що освітлював майже весь хол. Почувши, як ми увійшли, він підняв голову. Побачивши як Алекс спускає мене зі спини, поспішив до нас.

— Амалія, з тобою все гаразд? — стривожено спитав він, обережно поглядаючи на хлопця.

— Так, вже краще. Коли йшла, то наступила на щось і впала, зараз на ногу стати не можу. Якби не він... — я кивнула у бік хлопця. — То вже замерзала б у кучугурі. Познайомтеся пане Стефан, це Олександр, мій рятівник.

Чоловік простяг руку хлопцеві й вони потиснули руки.

— Олександре, дуже приємно з тобою познайомитися.

Чоловік продовжував трясти руку і дивився при цьому з неприхованим захопленням хлопцю в очі.

— І мені дуже приємно. Але називайте мене Алекс, мені так звичніше.

— Дякую, що врятував нашу дівчинку. Я її з народження знаю, добра та чуйна... Мати не витримала б такого горя. — сказав чоловік, і в його голосі почулися тремтячі нотки.

— Ну що ви, пан Стефан, вам не можна нервувати, тиск підскочить. Вже все добре. А у нас давно світла немає? — вирішила я змінити тему.

— Світло? — перевів погляд на мене чоловік. — А, так, світло. Приблизно три години минуло. У квартирі вже напевно прохолодно.

— Так, скоріше за все. — засмучено відповіла я.

— Ось тобі й сучасні будинки з електричним опаленням. Ось у нашому старому домі було добре. Пам'ятаєш Амалія? Взимку тепло, влітку прохолодно. Але вирішили їх знести та збудувати там нові елітні будинки. А нам ці новобудови на заміну дали. Ну добре, що в тебе газова плита, хоч чаєм погрієшся. Ох, щось я зовсім вас заговорив, вам треба відпочивати. Ну давайте я вам підсвічу сходи, благо на четвертий поверх лише підійматися.

— Може, я спробую на одній нозі доскакати? Ти вже і так втомився. — поглянула я на Алекса.

— Не втомився. — він підійшов і підняв мене на руки. — Зараз, за пару хвилин донесу. А скакатимеш потім, коли ногу полікуєш.

— Молодість! — почула як зітхнув пан Стефан, коли Алекс мене поніс до сходів.

Нагору вели чисті сходи з крученими чавунними поручнями. Пофарбовані в персиковий колір стіни створювали теплу атмосферу, а на кожному сходовому прольоті стояли вазони з квітами, створюючи затишок.

Дійшовши до квартири, Алекс обережно поставив мене біля дверей. Я дістала ключі та відчинила двері. Хлопець відразу підхопив мене за талію і поставив у передпокій.

— Дякую, пане Стефан. Далі ми самі. — сказала я, дістаючи з комода ліхтарик.

— Усього найкращого вам діти. Я чергую до ранку і вхідні двері зачиню, щоб сторонні не зайшли. Тому якщо що, я буду внизу. — сказав чоловік поглядаючи на Алекса.

— Добре. Спокійного вам чергування. — сказала і присіла на банкетку. — Нарешті вдома. Дякую тобі, якби не ти...

— Якби не я, то хтось інший проходив би повз і допоміг.

— Навряд чи мене хтось на собі тягнув. Тож дякую ще раз.

Він нічого не відповів, тільки кивнув.

— Зачини, будь ласка, двері. — я простягла йому ключі. — Я вже не можу підвестися.

Почала знімати верхній одяг. Але хлопець стояв зі зв'язкою і не ворушився.

— Давай я подивлюсь твою ногу, трохи розбираюся в такому і піду назад в автівку. — сказав він спокійним голосом.

Я підняла на нього здивований погляд.

— Ти не залишишся?

— Не хочу завдавати тобі незручність. Та й взагалі, ти мене не знаєш…

— Ти врятував мене! Навіть якщо не від смерті, то від захворювання точно! — перебила я його. — Тому я не вірю, що ти можеш завдати мені… незручність. Я не дозволю тобі мерзнути в машині. І я тобі довіряю!

— Дякую. — не одразу відповів хлопець.

Він зачинив двері, зняв шарф і повісив пухову куртку на гачок, та обернувся до мене обличчям. Нарешті я побачила його. Привабливий парубок, років десь близько двадцяти п'яти, густе темне волосся, невелика щетина. Тільки тепер стало видно, що фігура гарна та спортивна. Він помітив, що я його розглядаю, і я зніяковіло відвернулася.

— Гаразд, якщо я залишаюся, то доведеться погосподарювати самому. А ти відпочиватимеш. Не проти?

— Ні звичайно. Гарячої води нема, тому ванна скасовується. А ось чай з малиновим варенням… Ммм, майже відчуваю цей смак.

— Гаразд. — з усмішкою сказав хлопець.

Він доніс мене до ванної кімнати, потім до спальні, де я хотіла переодягнутися у зручний одяг. Поки я переодягалася, хлопець зробив нам чай та бутерброди. Алекс швидко випив чай, та промовив:

— Давай подивлюсь твою ногу, а потім вже відпочиватимемо.

— Добре. — відповіла та одним ковтком допила чай.

Я йому сказала, де лежать медикаменти. Він спочатку покопався в аптечці, яку взяв у авто, потім узяв коробку з ліками та наблизився до мене. Присів біля дивана, обережно взяв травмовану ногу в області щиколотки та трохи натиснув на кісточку.

— Боляче?

— Трохи. — відповіла і закусила губу.

— Трохи це добре! Можливо, нічого серйозного нема. Але до лікаря все одно сходити потрібно. — сказав хлопець дивлячись на мене. Потім притяг коробку з медикаментами ближче.

Він почав обробляти ногу знеболювальною маззю. Боляче не було. Він це робив дуже ніжно та акуратно, а від його дотиків перехоплювало подих.

Поки він займався моєю ногою, я милувалася його обличчям. Він так зосереджено втирав мазь у кісточку, що трохи зсунув брови біля перенісся і виглядав задумливим, та гарним.

— Ти тут живеш сама? — запитав Алекс, після того, як закінчив бинтувати ногу, та почав складати ліки.

А я так задивилася на нього, на його гарне обличчя, сильні руки, які ніжно та турботливо лікували мою ногу, що не одразу почула що він щось питає.

— Чого мовчиш? Не хочеш відповідати? — він підняв на мене погляд.

Потім підвівся, та наблизився до мого обличчя з пильним поглядом. Тильною стороною долоні доторкнувся до мого чола.

— Температури ніби немає. То чому ти така червона? — спитав він стурбовано, пильно дивлячись на мене.

У цю мить я забула як треба дихати. Від його близькості серце почало стрибати. Я глибоко вдихнула, щоб відповісти, і тільки зараз відчула, як приємно від нього пахне.

— Я просто дуже втомилася. Та й голова болить. — я не знайшлась що ще сказати.

— Добре. — відповів він, але не відсторонився, та продовжував на мене дивитись.

У цей момент мені закортіло його поцілувати, я почала підводитись, але зачепила ногу, та шикнула від болю. Він одразу відсторонився. Романтична мить минула.

— Тоді ти сідай зручніше. А я піду, зроблю нам ще чай. Ти там щось про малинове варення казала. — сказав він, посміхаючись.

— На нижній полиці біля вікна. І візьми ліхтар із собою.

— Гаразд.

Коли він пішов, кімната майже поринула у темряву, лише з боку кухні йшло м'яке приглушене світло. Я заплющила очі й згадала його чарівну посмішку. Чомусь я його зовсім не боялася, але почала боятися своїх почуттів щодо нього. Тілом пробігло тремтіння. Від холоду чи… Щось гримнуло.

— От дідько!

Почулося з кухні. Я розплющила очі та сіла. На кухні було темно.

— Що трапилося? — запитала я стривожено.

— Ліхтар почав сідати. — відповів Алекс і приніс ліхтар, який майже не давав освітлення. — Ось і зачепився об ніжку стільця.

— Останнім часом світло не вимикали, от і забула зарядити. — з зітханням відповіла я. — У шафі мають бути свічки.

Алекс кивнув і вийшов. Хотілось допомогти йому хоч трохи, але нічого не поробиш, побуду ще "сидячою хворою". За кілька хвилин хлопець приніс чай та варення. Запалили свічки, і стало дуже затишно та романтично. Гарячий чай остаточно зігрів тіло, а малинове варення зігріло душу.

— То ти живеш сама? — запитав Алекс, поглядаючи на мене.

— Зараз так. Мама вже кілька років мешкає в іншій країні. У неї там робота, та нові стосунки зав'язуються. А ще маю кота, але зараз він десь спить. Полюбляє поспати в затишних місцях, інколи доводиться його довго шукати. — сказала посміхаючись і облизуючи ложку від варення.

Помітивши, як він на мене дивиться, я зніяковіла. Блиск його очей від мерехтіння свічки прискорював пульс. Щоб нічого не надумати зайвого, вирішила на нього взагалі не дивитися.

— А звідки ти так пізно йшла? Якщо не хочеш, не кажи.

— З роботи. Підробляю під час навчання. У кафе суворий директор, що не відпускає раніше часу. Хоч потоп, хоч снігопад, йому все одно. Але натомість поряд з універом і гарні чайові.

— Зрозуміло.

— А ти як опинився в автівці в заметіль?

— Їхав із ділової зустрічі. Я прибув, у ваше місто, тільки вчора. Оселився у готелі на околиці. Поки всі моменти обговорили, вийшов, а вже снігу навалило. Думав, зможу доїхати, але застряг. Не ту машину обрав. – задумливо сказав він. Потім я знову відчула його погляд. — Хоча, якби я обрав іншу машину, то не зустрів би тебе.

Я зніяковіла від його слів. Не знаючи, як реагувати на його слова, сиділа не ворухнувшись. У кімнаті зависла тиша і з'явилася незручна напруга.

— Я б замерзла в кучугурі, якби не ти. Дякую, що врятував. — зрештою відповіла я.

— А я б замерз в автомобілі, якби не ти. Тож ми квити.

Знову повисла незграбна тиша.

— Хочеш ще чаю? — запитав Алекс.

— Так, будь ласка.

— Піду поставлю чайник.

Він узяв чашки, одну свічку й вийшов. Я взяла свою сумку подивитися у телефоні час, але він був розряджений. Звісно, ще на роботі лишалося мало зарядки, думала підзарядити вже вдома. День видався важкий. Я поклала голову на спинку дивана, та розслабилася.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.