Частина 4

Ранок розбудив мене яскравими промінчиками сонця.

Я прокинулася бадьорою та відпочилою. Присіла на ліжко, відкинула ковдру і доторкнулася до своєї травмованої ноги.

Ого! Вже не болить. — посміхнулась, та зраділа що не треба їхати до лікарні.

Я одразу ж спробувала стати на хвору ногу, і в мене це вийшло. Підійшла до вікна, і поглянула на красу що постала перед моїми очима.

Сліпуче сяйво білого покриву снігу. Величезні дерева, що оточували двір, стояли в розкішних зимових вбраннях, цілковито білі від верхівок до землі, багато гілок під вагою снігу низько схилилися. Жовті промені зимового сонця ледь відчутно гріли шибку. Не в змозі відірватися від картини, що зачаровує, я припала чолом до прохолодного вікна і завмерла в захопленні.

Від цього дивовижного видовища, мою увагу відвернув скрегіт пазурів по дверях і жалісне "Няв". Я пішла впустити кота, але поки йшла до дверей, зрозуміла, що погарячкувала. Вже за мить травмована щиколотка знову почала боліти, і я ледве дійшла до дверей. Впустила кота, і той з радісним "Няв" почав тертися о ноги й муркотіти.

— Привіт, Цитрус! Виспався нарешті? — запитала я, погладжуючи рудого пухнастика.

"Няв!" було мені відповіддю.

— Мабуть, смаколик хочеш?

"Мур-няв!"

— Ну пішли. – з посмішкою сказала коту, який почав голосно муркотіти.

Зробила крок та зрозуміла, що йти буде важко. Трохи наступаючи на ногу, дійшла до стіни, а там почала стрибати на одній нозі, чим трохи злякала кота.

У вітальні, де я вчора несподівано заснула, було порожньо. Алекса ніде не було, у квартирі стояла повна тиша. У ванній його не було, на кухні теж, помітила що посуд був вимитий. Треба ж таке, а я навіть не чула, ні коли мив посуд, ні як пішов. Кіт, з нетерпінням, сидів біля своєї миски чекаючи на сніданок. Я поклала йому його улюблений паштет та налила свіжої води. Увесь цей час думаючи про те, чому Алекс пішов і навіть не попрощався зі мною. На автоматі ввімкнула електрочайник, і тільки зараз зрозуміла, що є світло. Поскакала за телефоном. Потрібно поставити на зарядку, та перевірити пропущені виклики.

Тільки ввімкнувся екран телефону, як відразу заграла мелодія вхідного дзвінка.

— Амалія. Нарешті! Я страшенно переживаю за тебе. Я тобі до пізньої ночі дзвонила. Сьогодні весь ранок дзвоню. Чому телефон вимкнено? — з докором напала на мене подружка.

— І тобі доброго ранку, Віола. Вчора на роботі телефон так і не зарядила, а вдома світла не було. Ось тільки зараз на зарядку поставила.

— А ти що, хіба не на роботі лишилася ночувати?

— Ні. Ви тільки пішли, відразу світло вимкнулося. А ти ж знаєш, що у нас немає генератора, а без нього холодно там. От і довелося йти додому.

— Жах! У таку погоду, ще так далеко. — почула шокований голос Віоли. — І як же ти дісталася?

— Дуже важко було. — відповіла згадуючи все, і одразу ж побігли мурашки по шкірі. — А майже біля дому, на щось наступила, підвернула ногу та впала в кучугур.

— Здуріти можна. – з жахом у голосі промовила подруга. — І як же ти, з ушкодженою ногою, додому дійшла?

— Мене один хлопець доніс. На спині! Уявляєш?

— На спині? – недовірливо перепитала подруга.

— Так. Як рюкзак. Він сам альпініст, тому йому було не важко, як він стверджував. Знаю що я не пір'їнка, але все ж таки ми дійшли додому. А це найголовніше. Потім він мені намазав маззю ногу, та напоїв чаєм.

— Ти що? Впустила незнайомого хлопця у квартиру? — чи не з криком запитала подруга, я навіть відставила телефон трохи далі від вуха.

— Звичайно. Він же мене врятував. Якби не він, я б зараз у кучугурі замерзла лежала.

— Ну взагалі так, але ... Ох і пригода у тебе вийшла. А зараз де він? Вже пішов?

— Пішов. Але коли точно не знаю. Я вчора відключилася на дивані, а прокинулася вже вранці у своєму ліжку, вкрита, та одягнена! — з наголосом підкреслила останнє слово. — Прокинулась, а його вже немає.

— Ну ти даєш. Заснути з незнайомим чоловіком і навіть не замкнутись у кімнаті… Немає слів, лише емоції.

— Втомилася я дуже! Подвійну зміну відпрацювала, пішки кілька годин добиралася, ось і відключилася, як тільки голова торкнулася поверхні.

— Ну добре, що одягнена прокинулася. Але ти перевір, чи всі речі на місцях: прикраси, гроші, техніка...

— Віола! Та що ти таке кажеш, він не такий! Він не міг нічого вкрасти. — обурилася я.

— Та звідки ти знаєш, який він? Ти його знаєш лише кілька годин. Давай перевіряй чи все на місці, та викликай поліцію якщо щось не знайдеш.

— Не буду я нічого перевіряти. У квартирі порядок на кухні теж, він навіть посуд помив.

— Він не посуд помив, а відбитки пальців змив. А може, він ще зліпок ключів зробив, щоб потім прийти та обікрасти, коли тебе вдома не буде. Тому не будь дурепою і давай перевіряй чи все на своїх місцях.

— Та годі тобі. Ти передивилася детективних серіалів. — втомлено відповіла я.

Але визирнула до передпокою. На комоді не було зв'язки ключів від квартири. Від'єднала зарядку та поскакала до дверей. Смикнула ручку, але вхідні двері були замкнені.

— А ти, романтичних книг начиталася. — продовжувала говорити подруга.

— Віола... На комоді немає ключів, а двері зовні зачинені. — сказала майже пошепки.

— Викликай поліцію! Швидко! — почула стривожений голос подруги.

У цей самий момент, я почула, як у дверях повертається ключ. Від страху заніміли ноги, і я плюхнулася на банкетку. Двері відчинилися, і я побачила Алекса. Він стояв і дивився на мене. При сонячному освітленні, він здавався ще гарнішим. Серце застукало сильніше, чи то від страху, чи від того, що він повернувся.

— Доброго ранку, Амалія. Я ввійду? — спитав хлопець не зводячи від мене погляду.

Я лише головою кивнула. Він увійшов, та замкнув двері. Тільки зараз я побачила, що він тримає у руці якийсь згорток. Почула як у слухавці намагається докричатись до мене подруга.

— Віола, все добре! Я тобі пізніше передзвоню. — сказала спокійним голосом, та скинула дзвінок.

Весь цей час я дивилася на хлопця, не відриваючи погляду. Він також стояв і дивився на мене. Першим порушив тишу Алекс.

— Я тут хотів на сніданок щось приготувати, але в тебе в холодильнику миша повісилася. Вчора тільки на пару бутербродів і було продуктів.

Я зніяковіла, та опустила погляд. Він поклав згорток на комод і почав роздягатися.

— Я з ранку планувала сходити в супермаркет. — нарешті промовила. Тиждень видався важкий. Сесія, робота, додому приходила пізно, харчувалася на роботі чи в їдальні.

— Ну я так і зрозумів. Тому вирішив сходити щось купити на сніданок, але там так замело, що все поруч зачинено. Коли вертався, то пан Стефан попросив посидіти замість нього пару хвилин, а сам збігав додому, та приніс ось це.

Алекс розгорнув згорток, і я одразу відчула духмяний запах пиріжків.

— Ходімо пити чай? — сказав хлопець з посмішкою.

Я посміхнулася і кивнула головою. Встала на ноги й зробивши крок, відчула біль і мало не впала. Алекс встиг підхопити мене за талію і притиснув до себе. Я відчула, як серце забилося швидше. Подивилася на нього і побачила, що він теж дивився на мене. Я побачила, що в його очах було не тільки співчуття, а ще щось. Щось тепле та ніжне. Щось, що я ніколи не бачила. Здається, що наша зустріч була дивом. Що він був дивом. Що він з'явився в моєму житті, коли я найбільше потребувала його. Що він врятував мене не тільки від холоду та болю, а й від самотності. Що він дав мені надію та щастя. Що він дав мені кохання.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.