А ми справді…?

Я пам’ятаю: смерть гарцює — там,

Най не замилить око синій обрій.

Ятрять окопних рівчаків болючі шрами,

Скрізь метастазами ракетні хижі обстріли.

І випадає самим серцем чути

І залп, і стогін, й скрегіт куль по криці,

Землі в обличчя порох проковтнути,…

В пакет продукти кладучі в крамниці.

Терпке повітря, день замішаний на відчаї,

Не осягається реальність, край.

Лиш кроки суму силуюсь засвідчити,

А навкруги світ свій танок кружляє.

Все — стреси,

все — страшно,

все — страти

Нервових клітин і щасливих днів.

Прокляття ворогам, і молитви нашим солдатам.

Що наші смутки в порівнянні з їх?...

Все ж хочеться теплого чогось, свого,

В своє місто самі несуть ноги.

Та те місто не мені належить давно,

А страху і повітряним тривогам.

Знову мені до іншого дому,

По іншій дорозі, до незвичних дверей.

Не одразу згадаю живу зараз в якому,

Знаю, що на Землі. Серед шаф і людей.

Така дика реальність буденних предметів,

Гострота кутів, холод крапель на склі.

Незбагненна, аж навіть майне у моменті:

«А ми справді

іще

живі?»

2023