Дилема Мебіуса

За півроку, що минув з горезвісних подій в садибі Танського, коли виворітний Київ за одну ніч залишився без всієї владної верхівки, дещо змінилося в тутешньому суспільстві. Тоді верховна нечисть майже погодилися на пропозицію свого єдиного і неповторного прогресивного вампіра провести на вивороті демократичні вибори. Чим довела мого шефа до роздратованої гикавки.

Але запропонувати ідею — це легко, а от втілити її в життя — то вже зовсім інша справа. І з нею у наших друзів складалося не швидко.

Не сказав би, що шефа це засмучувало, але таке велике місто, як Київ, і таке місце, як виворіт, не може довго залишатися в підвішеному стані. Я міг би сказати, що все вирішилося саме по собі, але це було б не зовсім правдою.

Поки теоретик Танський строїв плани, поки вовкулака Клим бив байдики, поки козак Мамай, який чомусь зовсім не поспішав повертатися до міфічного Чигирина, дегустував самогон виробництва шановної Солохи в її шинку… Коротше кажучи, поки верховна київська нечисть займалася своїми важливими повсякденними справами, місцевому люду ситуація безвладдя остаточно набридла, і одного теплого серпневого вечора на центральному Майдані Києва зібралося звичайне народне віче. Що й не дивно.

Зібралися люди і нелюди, і під розгублене белькотіння Танського, що, мовляв, він ще не остаточно продумав концепцію ідеальної виборчої системи на вивороті, оголосили велета Волота тимчасовим київським головою. До наступних зборів. Отак!

— Ну, і що тобі не подобається, вередливий ти упир? - знизав плечима Клим, що хвилину тому радісно плескав по плечу червоного, наче рак, але задоволеного, Волота. — Ти хотів вибори? Так це вони і є, хіба ні? До речі, пане голово… — хитрий вовкулака інтимно принизив голос. — Тобі будуть потрібні помічники. Я думаю, що мої хлопці — саме те, чого ти зараз потребуєш. Двоє лютих ідеально вимуштруваних вовків на дорозі не валяються.

— Лютих? — засміявся Мамай, що теж підійшов поздоровити велетня. — Ти про своїх цуценят?

— Були цуценята! — багатозначно підняв палець Клим. — Але я з ними добре попрацював…

Таким чином з кінця літа Сірко й Бровко стали головним болем Волота, а не їхнього діда. Хоча, треба віддати належне, Клим також продовжував за ними наглядати, та й вовченята були вже не ті два йолопи, з якими я познайомився майже три місяці тому…

— Розкажіть мені більш детально, що і коли відбулося, — запитав я у них, поки наша компанія сунула до Ярмаркової площі.

— Ми патрулювали вулиці, — почав Сірко.

— Почали з вечора, — підхопив Бровко.

— І були в патрулі всю ніч! — продовжив вихвалятися Сірко. — Все було спокійно. Ніхто не пиячив, не бився, нічого такого…

Ще б пак! Ночі стають все довші і холодніші. Осінь потроху вступає в свої права. Містяни воліють розходитися по домівках із заходом сонця. Хіба що хтось в шинку у Солохи затримається.

— Коли почало світати, ми були вийшли на Ярмаркову площу і вже збиралися йти спати, а тут він! — Бровко розсіяно почухав потилицю. — Лежить попід стінкою гостинного дому. Долілиць лежить і не рухається!

— Як ви зрозуміли, що він мертвий, а не п’яний?

Вовченята вирячилися на мене, як на ненормального.

— Ти що, детектив?! Хто ж це мерця з п’яничкою переплутає?

— Максе, вони ж перевертні! — нагадала мені Марія. — Вовки! Вони такі речі нюхом чують.

— Ну звичайно, чуємо! — знизав плечима Сірко. — А ти що, ні?

— Він — ні! — втрутився Волот. — Я вже тисячу разів пояснював, та у ваших макітрах нічого не затримується! Максе, ми прийшли!

На Ярмарковій площі, як я вже казав, в звичайні дні вирував базар, але зараз там вирував схвильований київський люд. Все ж таки не кожного дня посеред міста вовчий патруль знаходить труп, та й слава богу, що не кожний!

Крізь натовп ми нарешті пробилися до тіла, яке охороняла трійка дужих хлопців. В руках одного я побачив дубець, в другого — шаблю, а у третього — батіг. Не думаю, що все це було дійсно потрібно, та хлопцям, здається, подобалися їхні символи влади. Громадяни не робили спроб наблизитися до тіла, але напруження наче зависло в повітрі. Перший злочин, перший безлад… Це завжди випробування. Особливо для Волота, який, звичайно, сумлінно виконував свої обов’язки, але мабуть досі не зрозумів, в що вплутався.

На дошках тротуару обличчям до неба лежав молодий хлопець з темним чубом і сполотнілим обличчям. Він був приблизно мого віку і статури. Я обережно присів навпочіпки поряд. Вовченята напружено сопіли за спиною.

— Що з ним сталося? — нарешті не витримав хтось з них.

— Не знаю, — я обережно, не торкаючись, оглянув тіло. — Видимих пошкоджень немає.

— Що нам робити, Максе? — розгублено спитав Волот.

«Викликати поліцію!» — ледь не бовкнув я, та раптом зрозумів, що Волот і вовченята і є та сама поліція. Вони покликали мене, бо не знають, що робити, а я все ж таки детектив, хоча МСБ не займається внутрішніми справами вивороту. Ну й що, я повинен сказати друзям: «це не моя юрисдикція»?! Та хай йому грець! Нізащо я так не скажу! Треба зателефонувати шефові. Якось вже вмовлю його на дозвіл допомогти в розслідуванні.

— Ось що, Волоте, я зараз зв’яжуся з шефом і викличу експертів з МСБ. А ти поки що попроси громадян залишити площу. Тепер тут не ярмарок, а місце злочину.

— Так, звичайно… Я зараз! — Волот квапливо повернувся до хлопців охоронців, і пояснив, що треба робити.

А от вовченятам пояснювати нічого не довелося. Сірко й Бровко швидко пірнули в ранковий натовп і заходилися завзято вмовляти містян розійтися і зберігати спокій, деінде супроводжуючи свої вмовляння добрячими запотиличниками. Це було дещо по-вовчому, але зараз мене це цілком влаштовувало.

— Бідний хлопець! — тихо сказала Марія.

— Ти його знаєш? — озирнувся до неї я.

Вона роздумливо хитнула головою:

— Навряд чи. Хоча обличчя знайоме… Можливо, він бував в шинку у Солохи?

— Поки мене не має, ти ходиш по шинках, люба?

— Я ходжу до Солохи! — різко відповіла вона, і я схаменувся.

— Вибач, я просто…

— Що це? — Марія не стала дослухувати мої виправдування і присіла поряд. — Начебто крейда?

Я вдивився більш пильно в дошки тротуару. Вже затерте в декількох місцях ногами волотових охоронців, навколо тіла можна було розгледіти залишки кола, намальованого білою крейдою.

Я обережно перевернув руку покійного долонею вверх. На вже посинілих пальцях було чітко видно все ті ж залишки білої крейди. Ми з Марією мовчки перезирнулися.