І.6. Кава чи віскі?

— Сідай, Максе! — шеф привітно махнув рукою в бік зручного крісла, а сам висунув голову за двері і наказав Людочці, його беззмінній секретарці: — Нікого до мене не пускати. Нарада! — він багатозначно підняв палець вгору, повернувся до мене і сказав: — Сідай, чого стоїш! Зараз вона принесе каву.

Я приречено опустився в крісло для відвідувачів і несподівано для себе брякнув:

— Яка, до біса, кава?! Віскі мені налийте! Я знаю, у вас є.

Брови шефа піднялися трішки вище, ніж їм судилося бути природою, але окрім цього він нічим не видав свого здивування. Поліз в шухляду власного столу, дістав звідки квадратний келих і пляшку десятирічного шотландського віскі, налив на два пальці і посунув келих до мене.

— Розповідай! — нетерпляче сказав він і присів на краєчок столу.

Я трішки розслабився, бо після нашої телефонної розмови, чесно кажучи, готувався до добрячого прочухана. Та якщо з невідомих мені причин шеф вирішив відкласти «розбір польотів», то й добре.

Я сумлінно переказав все, що відбулося на вивороті з самого тамтешнього світанку. Як мене розбудили Волот і вовченята, як ми оглядали тіло, як Гнат і Ждан («ти нарешті довідався їхні імена? Який ти молодець!») взяли слід, і як у них нічого з того не вийшло. На закінчення, я майже слово в слово передав розмову з братом Сергієм і розповів про свої плани покопирсатися в бібліотеці Києво-Могилянської Академії в тих самих книгах, якими цікавився загиблий. Можливо, це до чогось і приведе.

— Непогано! — схвально кивнув головою шеф, роздумливо хитаючи ногою у піжонському гостроносому черевику. — Зовсім непогано.

І тут мене нарешті підірвало. Ну вибачте, непростий видався ранок!

— Непогано? І все?! Це все, що ви мені скажете?! — я одним ковтком відправив до рота залишки віскі, ледь не удавившись від справедливого обурення.

Шеф спантеличено подивився на мене:

— Щось не так, Максе?

— Не так! — віскі вдарив мені в скроні і надав хоробрості. Втім, саме для цього я і пив. — Ви що, навіть не відірвете мені голову за самодіяльність? І це після натхненного телефонного спічу: «МСБ не займається внутрішніми справами вивороту, а ти знову лізеш поперед батька в пекло, Максе»? — передражнив я. Сподіваюсь, вийшло схоже.

— А, ти про це… — шеф легковажно знизав плечима. В його очах стрибали веселі бісики розміром з добрячих відгодованих чортів. — Слухай, Максе! Якщо вже тобі так необхідно про це поговорити… Згадай, коли ти прийшов до МСБ, коли я висмикнув тебе з того розміреного і наперед прорахованого життя, яке ти собі запланував. Згадай, що ти повторював при першій ліпшій нагоді? — Я хитнув головою. Я все ще не розумів, до чого він веде. — Не пам’ятаєш? То я тобі нагадаю! Той похмурий хлопчик все повторював, як він ненавидить реверс, і оту пропозицію, від якої не відмовляються. І головне — ти так жалів його, тобто себе, Максе! Так співчував отому бідоласі, у якого відібрали майбутнє і все вирішили за нього, — шеф задумливо подивився кудись в бік вікна, і я також перевів погляд слідом за ним, ніби міг побачити там тінь, спогад, отого похмурого хлопчика, яким був не так вже й давно. — А потім сталася халепа з Танським, і ти блискуче розкрив ту справу! Максе, не сперечайся! Саме ти розкрив, всі інші — лише допомагали. І ти зустрів Марію, і Волота, і Клима з вовченятами, і Солоху, і тепер, дивись-но: ти будь-кому горло перегризеш за своїх друзів. — Він на мить замовк, а потім пристрасно запитав: — То скажи мені, Максе, з ким би ти сам волів мати справу? З тим нестерпним занудою, яким був? Чи з собою теперішнім, що по вуха занурений у дива?

— Отак? — я не знав, як реагувати на таку відвертість.

— Отак! — передражнив шеф. — А тепер ми повернемось до діла, Максе, а голову я тобі, якщо хочеш, відірву трішки згодом, коли ми розкриємо справу. Якщо, звичайно, тебе це заспокоїть.

— Заспокоїть, мабуть, — розсіяно відгукнувся я. — Повинно ж щось лишатися стабільним в цьому божевільному світі!

— От і добре, от і домовились, — шеф легко зістрибнув зі столу і опинився навпроти мене.

— І ще одне, Максе, — серйозно сказав він, дивлячись мені просто в очі. — Я не впевнений, що потрібно говорити це саме зараз, але все ж таки скажу: — Ти помітив, як змінився реверс за минулі два місяці?

— Як змінився? — здивувався я. — Може я неуважний йолоп, шефе, але мені здається, що ніяк не змінився.

— Отже, помітив, — задоволено кивнув шеф.

— Що ви маєте на увазі? — Сьогодні не день, а просто скринька з одкровеннями.

— Я маю на увазі тебе, Максе! Ти — реальна людина з аверсу, і ти стирчиш там кожну вільну хвилину. Ти — поводир, який живе у двох світах майже одночасно, і мені здається, що саме ти «цементуєш» нинішній київський виворіт в тому вигляді, в якому він тобі сподобався. І в якому ти його полюбив.

— Це маячня! — струснув головою я. Нестерпно захотілося перехилити ще грамів п’ятдесят, а краще сто п’ятдесят, але шеф, ніби читаючи мої думки, несхвально насупився. — Слухайте, але ж всім відомо, що виворіт — то відображення колективного підсвідомого якогось… колективу! — перейшов у наступ я. — Людства, народу, громади одного міста, кінець кінцем! Второпали?! Колективу, а не одного, навіть такого прекрасного, мене!

— Ти поводир, Максе, — шеф відступив на крок. — Але ти вже не ходиш між світами, ти між ними пірнаєш. То може ти вже й не поводир, а хтось геть інший? Я б назвав тебе… — він на мить замислився. — Назвав би тебе плавцем. Так буде точніше.

— По перше, я пірнув всього двічі, — сердито заперечив я. — А по друге, це геть антинаукова теорія. Маверинг та Чиж дивляться на вас с осудом, шефе! Після того, як ми прибрали Словена і Трипільского, на реверсі просто наступило тимчасове затишшя. От і все!

— І таке можливо, — задумливо погодився шеф. — Але, позаяк, будь обережний, Максе! І якщо твоя нелюбов до вивороту ніяк його не зачіпала, то хто знає, як він відреагує на твою палку прихильність.

— Ви навмисно мене лякаєте? — остаточно розсердився я.

— І не збирався, — хитнув головою шеф.

— Ви все це серйозно?!

— Якщо тобі так легше, то вважай, що ні, — він знизав плечима. — Вважай, що я просто вирішив довіритися твоїй інтуїції.

Я йому звичайно не повірив, бо добре розгледів усмішку в сірих прозорих очах. І якусь особливу веселу безжалісність, якої раніше, мабуть, просто не хотів помічати.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.