І.6. Кава чи віскі?
— Сідай, Максе! — шеф привітно махнув рукою в бік зручного крісла, а сам висунув голову за двері і наказав Людочці, його беззмінній секретарці: — Нікого до мене не пускати. Нарада! — він багатозначно підняв палець вгору, повернувся до мене і сказав: — Сідай, чого стоїш! Зараз вона принесе каву.
Я приречено опустився в крісло для відвідувачів і несподівано для себе брякнув:
— Яка, до біса, кава?! Віскі мені налийте! Я знаю, у вас є.
Брови шефа піднялися трішки вище, ніж їм судилося бути природою, але окрім цього він нічим не видав свого здивування. Поліз в шухляду власного столу, дістав звідки квадратний келих і пляшку десятирічного шотландського віскі, налив на два пальці і посунув келих до мене.
— Розповідай! — нетерпляче сказав він і присів на краєчок столу.
Я трішки розслабився, бо після нашої телефонної розмови, чесно кажучи, готувався до добрячого прочухана. Та якщо з невідомих мені причин шеф вирішив відкласти «розбір польотів», то й добре.
Я сумлінно переказав все, що відбулося на вивороті з самого тамтешнього світанку. Як мене розбудили Волот і вовченята, як ми оглядали тіло, як Гнат і Ждан («ти нарешті довідався їхні імена? Який ти молодець!») взяли слід, і як у них нічого з того не вийшло. На закінчення, я майже слово в слово передав розмову з братом Сергієм і розповів про свої плани покопирсатися в бібліотеці Києво-Могилянської Академії в тих самих книгах, якими цікавився загиблий. Можливо, це до чогось і приведе.
— Непогано! — схвально кивнув головою шеф, роздумливо хитаючи ногою у піжонському гостроносому черевику. — Зовсім непогано.
І тут мене нарешті підірвало. Ну вибачте, непростий видався ранок!
— Непогано? І все?! Це все, що ви мені скажете?! — я одним ковтком відправив до рота залишки віскі, ледь не удавившись від справедливого обурення.
Шеф спантеличено подивився на мене:
— Щось не так, Максе?
— Не так! — віскі вдарив мені в скроні і надав хоробрості. Втім, саме для цього я і пив. — Ви що, навіть не відірвете мені голову за самодіяльність? І це після натхненного телефонного спічу: «МСБ не займається внутрішніми справами вивороту, а ти знову лізеш поперед батька в пекло, Максе»? — передражнив я. Сподіваюсь, вийшло схоже.
— А, ти про це… — шеф легковажно знизав плечима. В його очах стрибали веселі бісики розміром з добрячих відгодованих чортів. — Слухай, Максе! Якщо вже тобі так необхідно про це поговорити… Згадай, коли ти прийшов до МСБ, коли я висмикнув тебе з того розміреного і наперед прорахованого життя, яке ти собі запланував. Згадай, що ти повторював при першій ліпшій нагоді? — Я хитнув головою. Я все ще не розумів, до чого він веде. — Не пам’ятаєш? То я тобі нагадаю! Той похмурий хлопчик все повторював, як він ненавидить реверс, і оту пропозицію, від якої не відмовляються. І головне — ти так жалів його, тобто себе, Максе! Так співчував отому бідоласі, у якого відібрали майбутнє і все вирішили за нього, — шеф задумливо подивився кудись в бік вікна, і я також перевів погляд слідом за ним, ніби міг побачити там тінь, спогад, отого похмурого хлопчика, яким був не так вже й давно. — А потім сталася халепа з Танським, і ти блискуче розкрив ту справу! Максе, не сперечайся! Саме ти розкрив, всі інші — лише допомагали. І ти зустрів Марію, і Волота, і Клима з вовченятами, і Солоху, і тепер, дивись-но: ти будь-кому горло перегризеш за своїх друзів. — Він на мить замовк, а потім пристрасно запитав: — То скажи мені, Максе, з ким би ти сам волів мати справу? З тим нестерпним занудою, яким був? Чи з собою теперішнім, що по вуха занурений у дива?
— Отак? — я не знав, як реагувати на таку відвертість.
— Отак! — передражнив шеф. — А тепер ми повернемось до діла, Максе, а голову я тобі, якщо хочеш, відірву трішки згодом, коли ми розкриємо справу. Якщо, звичайно, тебе це заспокоїть.
— Заспокоїть, мабуть, — розсіяно відгукнувся я. — Повинно ж щось лишатися стабільним в цьому божевільному світі!
— От і добре, от і домовились, — шеф легко зістрибнув зі столу і опинився навпроти мене.
— І ще одне, Максе, — серйозно сказав він, дивлячись мені просто в очі. — Я не впевнений, що потрібно говорити це саме зараз, але все ж таки скажу: — Ти помітив, як змінився реверс за минулі два місяці?
— Як змінився? — здивувався я. — Може я неуважний йолоп, шефе, але мені здається, що ніяк не змінився.
— Отже, помітив, — задоволено кивнув шеф.
— Що ви маєте на увазі? — Сьогодні не день, а просто скринька з одкровеннями.
— Я маю на увазі тебе, Максе! Ти — реальна людина з аверсу, і ти стирчиш там кожну вільну хвилину. Ти — поводир, який живе у двох світах майже одночасно, і мені здається, що саме ти «цементуєш» нинішній київський виворіт в тому вигляді, в якому він тобі сподобався. І в якому ти його полюбив.
— Це маячня! — струснув головою я. Нестерпно захотілося перехилити ще грамів п’ятдесят, а краще сто п’ятдесят, але шеф, ніби читаючи мої думки, несхвально насупився. — Слухайте, але ж всім відомо, що виворіт — то відображення колективного підсвідомого якогось… колективу! — перейшов у наступ я. — Людства, народу, громади одного міста, кінець кінцем! Второпали?! Колективу, а не одного, навіть такого прекрасного, мене!
— Ти поводир, Максе, — шеф відступив на крок. — Але ти вже не ходиш між світами, ти між ними пірнаєш. То може ти вже й не поводир, а хтось геть інший? Я б назвав тебе… — він на мить замислився. — Назвав би тебе плавцем. Так буде точніше.
— По перше, я пірнув всього двічі, — сердито заперечив я. — А по друге, це геть антинаукова теорія. Маверинг та Чиж дивляться на вас с осудом, шефе! Після того, як ми прибрали Словена і Трипільского, на реверсі просто наступило тимчасове затишшя. От і все!
— І таке можливо, — задумливо погодився шеф. — Але, позаяк, будь обережний, Максе! І якщо твоя нелюбов до вивороту ніяк його не зачіпала, то хто знає, як він відреагує на твою палку прихильність.
— Ви навмисно мене лякаєте? — остаточно розсердився я.
— І не збирався, — хитнув головою шеф.
— Ви все це серйозно?!
— Якщо тобі так легше, то вважай, що ні, — він знизав плечима. — Вважай, що я просто вирішив довіритися твоїй інтуїції.
Я йому звичайно не повірив, бо добре розгледів усмішку в сірих прозорих очах. І якусь особливу веселу безжалісність, якої раніше, мабуть, просто не хотів помічати.
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!